Молитва про націю

Нагадаю, в грудні 2009-го, коли в Молодому театрі вперше для киян була зіграна акторами Івано-Франківського обласного академічного театру ім. І. Франка «Солодка Даруся», поставлена за однойменною книжкою Марії Матіос, стало зрозуміло, що далеко від суєти столичного «ярмарку пихатості» народився унікальний спектакль, який готує його молодим творцям славну театральну долю (див. «День» № 228, 16 грудня 2009 р.). Режисер постановки, художній керівник Івано-Франківського театру 34-річний Ростислав Держипільський і його акторський курс, що тільки-но поповнив трупу обласного театру, здавалося, були збентежені й тріумфальними аншлагами, й підозріло щедрими компліментами критики, й енергійною цікавістю колег по цеху. Пізніше з’ясувалося, що рідний Івано-Франківськ задовго до Києва поцінував таланти і вдихнув, як кисень, необхідну впевненість у власних силах. Судячи з усього, цей сумарний «допінг» успіху пішов і режисерові, й акторам на користь, і вже в березні 2010 року відбулася прем’єра «Нації».

Наприкінці січня в Києві в Національному театрі ім. І. Франка, на сцені якого проходили гастролі іванофранківців, ще раз можна було звірити свої давнішні відчуття і остаточно переконатися в тому, що колишні захоплення та розчулення були не даремними.

«Солодка Даруся» помітно «подорослішала», зміцніла. Студентський кураж змінили вдумливість, врівноваженість, вимогливість. Логіка емоцій стала суворо супідрядною логіці думок. Словом, у наявності те, що називають професійним зростанням; той, на жаль, окремий випадок, коли вистава з часом не вихолощується до механічного повторення, а навпаки, стає глибшою, зрозумілішою, простішою і в той же час досконалішою.

Вистава-реквієм «Нація» міцною «пуповиною» (сенсами, естетикою, режисерськими методами) пов’язана з «Дарусею». У нім перевіряється на життєстійкість і продовжує удосконалюватися щасливо знайдений сценічний еквівалент літератури Матіос і в той же час освоюється нова метафорична мова, що апелює до національної пам’яті, до її історичного та метафізичного пластів одночасно.

В одній із ключових сцен вистави «Солодка Даруся», коли безбожник емгебіст розпитує-допитує крихітну Дарусю, вивідуючи в неї секрет, що загрожує загибеллю її сім’ї, дівчинка грається з ляльками-мотанками. Військовий підходить, бере одну з мотанок і починає свою гру. «Як ти називаєшся, дівчинко?» — перекручуючи слова, запитує лялька в руках емгебіста. «Даруся, дочка Михайла Ілащука, сина Петра», — нехитро відповідає друга лялька дитячим голосочком...

Початок «Нації». На поворотному колі в порожньому просторі сцени з’являються макабрично таємничі ляльки-мотанки в людський зріст. Ляльки з хрестами замість облич, знову-таки з хрестоподібними силуетами фігур. Вони — і сувора варта забутих могил, й інфернальний «хор» не античної, а нашої, української трагедії. Якщо вірити давнім повір’ям, то оберіг мотанка — посередник між світом живих і тими, хто вже помер або ще не народився. І ось із однакових коконів-ляльок з’являються герої трьох історій. Немов відкликані з небуття на короткі миті, аби розповісти людям про свої пристрасті, кохання, муки та прозріння. Крізь обгорілі грубі остови товарних вагонів, тих самих вагонів «для 8 коней і 40 людей», вони пильно заглядають в обличчя глядачів своїх нащадків...

Історія перша — «Юр’яна та Довгопол» — про дивні, замішані на кровній ненависті та ненародженому коханні, стосунки колгоспниці-гуцулки й емгебіста. І Юр’яна (Галина Баранкевич), і Довгопол (Роман Луцький), кожен по-своєму, нутром відчуває, що існує між ними якийсь важко означуваний зв’язок, даний (як покарання? як благодать?) зверху. Її чоловіка забрали на висилку, він може допомогти... і допомагає, рятуючи душу милосердям. А потім вони обоє, спливаючи кров’ю (Юр’яна — після чергового викидня, Довгопол — підстрілений в горах), опиняються на руках в емгебіста Дідушенка (Олексій Гнатковський), ридаючого від несправедливості, страху, самоти, відчаю, виючого від болю втрати друга. «Кров не має національності!» — обурюючись, кричить зі сцени фельдшер Дуся (Мирослава Гусак). Кричить на рідній їй російській мові, немов перекладає усім, хто хронічно недостатньо розуміє «мову», одну з найважливіших істин спектаклю.

Між трагічними зарисовками режисер вставляє монолог старої баби Юстини (Олеся Пасичняк) з «Ніколи по мені не плачте», що смачно описує всілякі курйози, безглуздості, казуси, що траплялися з односельцями на їхньому власному похороні. Але в такій фарсовій нотці немає й тіні непристойності. Адже, якщо вслухатися, то всі байки Юстини ілюструють одну нехитру закономірність: на гідну смерть ще треба заслужити, гідно проживши життя.

Друга історія — «Прощай мене» — розказана тихим шепотом, приглушеним товстими стінами криївки-могили, з якої так і не судилося вибратися двом закоханим (Ігор Захарчук і Мирослава Гусак). Їхнє ненароджене дитя — знак онтологічної катастрофи, ознака вивихів і зміщень сутнісних основ всесвіту, свідоцтво порушення всякої раціональної логіки, адже смерть тут випереджає життя, передує йому і навіть замінює його. Але зіграно це молодими акторами з такою потужною світлою вірою в Бога, в Його вищу справедливість і послану благодать, що безодня відчаю відступає.

«Вставайте, мамо» — завершальна третя історія про розіграний похорон матері, придуманий від крайнього відчаю з метою уникнути арешту й висилки всієї сім’ї. Несправжній похорон, що закінчуються справжньою смертю.

Ось тільки у виставі Держипільського Мати (Надія Левченко) під розповіді баби Юстини, що майструє собі труну, все-таки воскресає, а труна всупереч усім зусиллям зла перетворюється на колиску. І над колискою звучить молитва про націю. Про націю сильну, стійку, яка самостверджується, поступово звільняється від колективної амнезії, викорінює комплекси та фобії, вчиться прощати і любити... І нехай молитва ця буде почута!