МОСКОВСЬКI КАНIКУЛИ

Давно зауважили, що фестивалі, відзначені ювілейним числом, не вдаються. Московський форум не є винятком. Млявий, не дуже видовищний конкурс доповнився численними «провисаннями» більшості позаконкурсних програм. Очевидно, такий уже виявився неврожайний сезон.

Або, швидше за все, всю енергію талановитості, відпущену кінематографістам на цей рік, увібрав у себе «Догвілль» (див. «День» від 15 липня). Показ останньої стрічки Ларса фон Трієра став основною подією фестивалю — нарівні з прем’єрою першої частини нової епопеї Пітера Грінувея «Чемодани Тульза Люпера».

Повставши з напівзабуття, особливо відчутного після піку популярності у середині 90-х, Грінувей прилучився до єдиного відповідного для себе способу творчості — мультимедії. Він кинув творити історії з життя, щоб остаточно стати тим, ким завжди був — реєстратором і збирачем красивих диковинок, упорядником реєстрів, колекціонером чужорідних сюжетів.

Із цією метою режисер реанімував свого раннього героя — Тульза Люпера. Персонаж із дивним іменем є у ранніх фільмах Грінувея. Причому він там не бере участь у дії, а присутній за кадром як натхненник та ідеолог подій. Типово постмодерністський прийом у дусі Борхеса — винахідливо і детально викладати біографію якоїсь видуманої персони, вписуючи її у реальні події. Після тривалого спаду така ефемерна особистість виявилася для Грінувея дуже доречною. І тепер він знімає фільм, але не просто фільм, а дев’ятигодинну епопею, у якій життя Люпера буде пов’язане з новітньою історією людства і наукового прогресу.

Перша частина «Чемоданів Тульса Люпера» виглядає типово (розумію, що банально, але інакше не скажеш), навіть занадто по-грінувеївськи. Екран наповнений різноманітною інформацією. Пливуть у кілька пластів тексти. Зображення дробиться на поліекрани, кількість яких доходить до десятка, у кожному із сегментів — своя дія. Причому й самі екрани не стоять на місці, переміщаючись і наповзаючи один на одного. У них показують не тільки основний сюжет фільму, а й, наприклад, проби акторів, чорнові фрагменти, які не ввійшли до фільму. Плюс безліч комп’ютерної анімації, нерухомих мальованих заставок, чорно-білої кінохроніки. Одним словом, виглядає все як галюцинація надміру фанатичного мережевого користувача, який пересидів перед монітором пару зайвих тижнів. Але іноді цікаво.

А що стосується змісту, то він досить виразний і прямолінійний. Спочатку в підкреслено постановочному інтер’єрі гасають діти, один із яких — маленький і шкідливий Люпер. Спогади про дитинство генія проходять під гуркіт канонади — відлуння Першої світової. Дорослого Тульза грає ефектний кучерявий блондин (Дж. Дж. Фельд) із гордим римським профілем. Усю першу частину (як і всі інші, слід думати) Люпер сидить у в’язниці, — точніше, у різних в’язницях. Саджають його вперше у дитинстві, в сарай, за витівки. Фатальне везіння на катівні — один із приводних пасів сюжету. Герой вештається Моабітською пустелею в штаті Юта, де він вступає у конфлікт із місцевими садистами- мормонами, до того ще й німцями. Відсидівши у мормонській в’язниці, він виїжджає до Бельгії, де незабаром потрапляє у полон до начальника вокзалу, лідера місцевих фашистів, і наступний строк мотає мало не на пероні.

Паралельно описано вміст його чемоданів. Люпер з’являється як вишуканий Плюшкін. Чого він тільки не зберігає: чемодани з уламками вугілля, що нагадують гори; з жіночою білизною; зі скривавленими шпалерами; з парфумерією; з одягом розстріляних коханців — усього має бути ні багато, ні мало — 92 чемодани. Відлік картині задають і ключі до тих чи інших замків, що виникають за ходом дії, кожен із яких показано на окремій заставці під особливу музику.

Планується і частково російська серія — де Люпер, напевно, сидітиме у сталінській катівні. Одну з ролей зіграє Рената Литвинова. Важко собі, щоправда, уявити, як Грінувей думає продовжувати фільм, адже із наших таборів ще ніхто не виходив без значної шкоди для здоров’я і життя.

Загалом, знову постмодерні переліки, тільки їх дуже багато. Через себе переступити вкрай складно. Ракурси й у «нового» Грінувея такі самі передбачувані: актор анфас, актор профіль. Особливої гри від акторів, до речі, не потрібно; схоже, основна вимога — не випадати за кольором і місцеположенням із композиції кадру. Справжня перспективна глибина відсутня, пейзажі знято так, що здаються одним великим театральним задником. Камера рухається дуже правильно, жодних стрибків і смикань. Усе плавне, величаве, перпендикулярне. І постійне візуальне перевантаження — аж до головного болю.

Одним словом, Грінувей як Грінувей.

Але лаяти його рука не підіймається. Саме тому, що цілком по-грінувеївськи старомодно та яскраво. Маємо непоганий, багатоскладовий атракціон для тренажу ерудиції. Сьогодні вже ніхто не робить такі кінематографічні «іграшки».

Ось «Басейн», — останній і також дуже очікуваний фільм Франсуа Озона, — розчарував усерйоз. Задіявши прекрасних актрис — Шарлотту Ремплінг і Людовін Саньє, — режисер закинув їх до тягучої, позбавленої якої- небудь інтриги, психологічної чи детективної, історії. Власне, сам фільм і схожий на басейн — настільки вичищений, рівномірно підігрітий, стерилізований, що купатися у ньому не хочеться зовсім.

«Час вовків» Міхаеля Ханеке, який геніально шокував світ «Кумедними іграми» та «Піаністкою», на жаль, знову продемонстрував, що цей австрійський режисер надто нерівний. Спроба відтворити моделі людської поведінки на тлі глобальної катастрофи виявилася непереконливою, — можливо тому, що Ханеке фатально не вірить у самопожертвування... «Відчуження» (режисер — Нурі Білге Джейлан), перший турецький фільм, який отримав гран-прі у Каннах, зводило сприйняття судомою нудьги. Канадське «Нашестя варварів», приголублене там само, присипляло ще більше. Залишалося відчуття, що європейське, ширше, — західне кіно, — втомилося від самого себе.

Більш-менш пожвавлювали канікулярний пейзаж провокативні картини. Крім «Догвілля», цього шедевра провокації, їх було ще дві. Найцілеспрямованіша і найагресивніша мала назву «Божественне втручання». Історичний момент полягає в тому, що це перша палестинська повноформатна картина. Більш того, на пам’яті автора цих рядків — перший якісний арабський фільм. Хоч він, звичайно, не цілком арабський, а франко-палестино-марокко-німецький, що також про багато що свідчить.

Хоч, суто антиізраїльським це кіно не назвеш. Починається воно з приємного ранку в палестинському кварталі, де панують взаємно сильні почуття. Ось палестинець їде у машині, назустріч — сусіди, також араби, і з кожним він привітно вітається, попутно викладаючи вголос, дуже конкретно, де він бачив маму цього сусіда, його сестру, його дружину і його самого. А сусіди, напевно, вимовляють услід машині те саме із кривих розбитих тротуарів. І ще кидають одне одному сміття у двір, розколупують бруківку перед будинком, щоб автомобіль не міг проїхати, і дають одне одному (хоч які вони друзі?) ляпасів із найменших причин. Суцільна національна згода. Але коли справа доходить до відносин із ізраїльтянами, то починаються дива. Їде араб по шосе, кидає недогризок у віконце — вибух, танка із шестикутною зіркою немає. Із машини на КПП виходить ефектна арабка на високих підборах, йде повз зачарованих ізраїльських вояк — і сторожова вежа з гуркотом завалюється просто від її вигляду. Або пара жартунів надувають повітряну кульку з портретом всміхненого Арафата, і летить вона собі через ненависний КПП, і солдати знову ціпеніють від палестинського нахабства.

Але вершина — звісно, фінальна сцена на стрільбищі. Взвод ізраїльських спецназівців розстрілює мішені, які зображають арабських шахидок у повний зріст. Раптово одна мішень оживає, перетворюється на справжню, закутану з голови до ніг шахидку. У неї стріляють, а кулі цю дівчину не беруть. Навпаки, оточують її арабську голову сюрреалістичним віночком. Знавісніла арабка літає по повітрю і б’ється у безпрограшному стилі «одним-махом-сімох-побивахом». Усе починає скидатися на арабо-єврейську «Матрицю», неймовірно смішну та злісну по суті. Шахидка закидає ворога камінчиками й іншим мотлохом, а під кінець — лимонками. У результаті в живих залишається тільки один інструктор із обличчям супермена, який, проте, нічого зробити не може.

Загалом, вельми нагадує гримучу суміш з Отара Йоселіані, Луїса Бунюеля і братів Вачовськи. Безсловесно, багато похмурого, але влучного гумору й абсурдних ситуацій, а герої — несамовитіші один за одного. Недаремно режисер на ім’я Еліа Сулейман народився у знаменитому місті Назареті, потім вчився і жив у Нью-Йорку, після чого повернувся до арабської частини Єрусалима і веде там кінофакультет. Тобто кіно знято дуже по-західному ефектно, але з абсолютно палестинським змістом. Божественне божевілля, одним словом, причому Бог ще невідомо чий.

Ще одне кіно, цього разу антиамериканське, зняв, природно, американець, Майкл Мур. Той самий, що на останній церемонії «Оскара» сказав Джорджу Бушу все, що про нього думає. Незважаючи на те, що йому «Оскара» все-таки дали за кращий документальний фільм. «Боулінг для Коламбайна» — розслідування слідами чергової стрілянини в американській школі в містечку Коламбайн, де двоє неповнолітніх, назвавшись «мафією у шинелях», перестріляли добру дюжину співучнів та вчителів. Мур, товстий, бородатий і уїдливий, тиняється із камерою і з’ясовує, чому американці хапаються за зброю, треба того чи ні. Причому в тій самій Канаді зброї на руках не менше, а все тихо.

Звичайно, у фільмі вистачає дидактики в дусі радянської «Міжнародної панорами», але цікаві спостереження є. Мур знаходить напівбожевільних співгромадян, які зібрали у себе дома цілі арсенали. Розмовляє на збройову тему з Мерілін Менсоном, який виявляється мирною овечкою і навіть, під час перевірки, інтелігентом-гуманістом. Але найголовніший гуманіст, звісно, Мур. Не тільки гуманіст, ще й патріот. Давно зауважили, що найзавзятіші антиамериканці є і найвідданішими янкі. Проте у своєму копанні у виразках американської колективної свідомості, у ходінні місцями найгучніших розстрілів Мур вишукує таке, що жодному патріоту не сподобалося б. Проте найголовніше — не викриття суспільних виразок і пороків. Головне — боулінг. Із кулями та кеглями. Тому що двоє вбивць у шинелях дуже любили ходити у боулінг. І у ранок розстрілу також туди ходили, катали кулі. І тому що підпільна «міліція» (таких озброєних до зубів міліцій у кожному штаті дедалі більше) штату Мічиган тренується стріляти по кеглях. Тому що фільм закінчується тим, що в боулінгу містечка Коламбайн... правильно, вбили трьох людей. Навіщо? — запитує Мур. Можливо, через те, що ставлення до життя ближнього свого як до об’єкта гри? Але це вже припущення глядача. У фільмі відповіді ніхто не знає...

Одним словом, те, що відбувалося, важко назвати кінофестивалем як таким — адже фестиваль вимагає роботи мало не цілодобової. Окремі проблиски на зразок «Врятувати зелену планету!», «Боулінг для Коламбайна», «Божественне втручання», проекту «9.11.2001», звісно, «Догвілля», — не впливали на загальне добросердя цих десятиденних канікул. Сам фестиваль тут ні до чого. Швидше за все, подібні канікули захопили значну частину світового кіно. Та після канікул настає осінь, а отже, — врожай...

Чан Чжун Хван: «Я отримую енергію від болю незаможних і меншин»

Молодий південнокорейський режисер Чан Чжун Хван багато чим запам’ятався у Москві-25. Його повнометражний дебют «Врятувати зелену планету!» різко вибивався з конкурсу, ураженого млявістю й ентропією ідей. Енергійність стилю, синефільське обігравання цитат зі світових шедеврів, нестандартний розвиток сюжету і невгамовна фантазія постановника принесли, у результаті, «Зеленій планеті» статуетку «Святого Георгія» за кращу режисуру. Ваш кореспондент проінтерв’ював перспективного режисера.

— Як у вас народився такий сюжет?

— Коли я читав сайт «АнтиДікапріо». Там хтось зробив припущення, що Дікапріо — інопланетянин-спокусник. Ще мені сподобався фільм «Мізері» за Стівеном Кінгом, але там симпатії глядача не на боці цієї нещасної жінки, яка насправді достойна жалю, — і я захотів це виправити.

— А чи можна врятувати Зелену планету?

— Сам не знаю. Хотів поставити це запитання глядачам. Я просто прагнув показати свої почуття, поза логікою. Важлива не думка, а почуття.

— Чи знайомі ви з творчістю вашого знаменитого земляка, Кім Кі Дука?

— Я бачив три його фільми. Ви, напевно, пов’язуєте мене з ним через жорстокість у кадрі. Але вона відіграє другу роль. Просто потрібно було поглибити характери до максимуму, тому була екстремальна жорстокість.

— Який бюджет фільму? Чи мали ви підтримку від уряду?

— Жодної державної підтримки. Бюджет — близько $2,5 мільйона. Не дуже скромний, але для Кореї і не найбільший.

— Ви маєте якусь популярність на вашій батьківщині?

— Величезної популярності у нас немає. Ситуація на ринку така, що модні мультиплекси. І якщо фільм не збирає певну аудиторію протягом першого вiк-енду, його знімають із прокату. За тиждень мій фільм зник із театрів. Сьогодні вже інша ситуація — глядачі організували сайт на нашу підтримку, отже, у Сеулі знову розпочнеться показ.

— За яким принципом ви підбирали музику? У вас вона звучить дуже цікаво.

— Музика має велике значення. Я вибирав її так, щоб вона виражала глибокий смуток героя. А також настрій пародії — тому що пародія тут є.

— У вас була спочатку короткометражка «Уяви 2001». Яке значення вона має у вашій творчості?

— Мій перший короткометражний фільм — щось на зразок ембріона «Планети». Там також історія про юнака, тільки він уявив себе реінкарнацією Джона Леннона.

— У вашій картині багато цитат. Не пригадаєте, звідки?

— Моя улюблена сцена — цитата з «Біжучого по лезу бритви» (коли дівчина біжить рятувати героя), є також цитати з «Космічної Одіссеї» Кубрика, «Одягненого для вбивства» Брайана де Пальми...

— Яке послання ви хотіли передати вашим фільмом?

— Я зовсім не хотів передавати соціально-політичний месидж. Але коли людина відкриває душу — це неминуче стосується політичних сторін. Я особисто отримую енергію від болю незаможних і меншин.

— Чи почуваєтеся ви успішним? Що плануєте робити далі?

— На жаль, ми не мали успіху. А ідея на наступний фільм — ще ненормальніша і фантастичніша. Можливо, коли-небудь…