Москва і москалі

Літературні салони Москви стали прикметою нових часів та обставин порівняно недавно — десь уже в дев’яностих. Загалом їхня поява може свідчити про «нормалізацію» літературного процесу й побуту. Як і всюди в світі, середовища митців — і передусім літераторів — дедалі більше ізолюються від решти суспільства, творячи свій власний світок — зі своїми внутрішніми стосунками, почуттями, надривами, опозиціями.

Зосереджене в салонах літературне життя (презентації, скандали, перфоманси) знаходить якнайдетальніше відображення на сторінках інформаційного листка «Литературная жизнь Москвы». Структура видання максимально проста та ефективна — програма акцій, що повинні відбутися, й аналітична хроніка тих, які вже відбулися. Наклад інформатора не перевищує двох-трьох сотень примірників, а готує його зовсім невеличка (4 особи) група молодих людей. Перше, що впадає в око при знайомстві з інформатором, — це надзвичайна подієва насиченість. Фактично жодного дня без імпрези. Десяток провідних салонів і клубів (серед яких вельми активні есе-клуб журналу «Новая Юность», Кримський геопоетичний клуб, вівторковий клуб молодих авторів «Авторник») щоразу пропонує читання, імпровізації, циклічні й неочікувані появи. Час од часу куратори салонів збираються на чергове засідання «круглого столу» (так званий «Салон Салонів»), аби в котре «переділити мапу Москви».

Минулорічний лауреат Букерівської премії Андрій Сергєєв характеризує цю ситуацію вельми позитивно: «Щодо самого літературного життя, то ним я цілком задоволений. Є прекрасні клуби, ми абсолютно вільні, робимо, що хочемо, ходить публіка, яка нам симпатична, — чого ще бажати?». В іншому своєму виступі він означив нинішній стан літератури як розквіт. Нічого дивного — на його місці так висловився б кожний лауреат.

Я став свідком одного з московських літературних збіговиськ — у салоні «Класики ХХI століття», відкритому при культурному центрі бібліотеки ім. Чехова. Кілька десятків чоловік, здається, сто років між собою знайомих на рівні підморгування, зійшлися послухати одного зі своїх колег-поетів (перша частина) і обговорити чергову книжкову суперподію — виданий в межах проекту Анатолія Стріляного «Підсумки століття. Погляд з Росії» фундаментальний томище «Самвидав століття». Обидві частини пов’язувалися між собою якнайприродніше — герой першої з них, поет Іван Ахметьєв, виявився одним із упорядників та редакторів «самвидавного» тому.

Неписаним правилом салонної поведінки є надзвичайно повільне збирання публіки — кожна акція починається, як правило, з годинним запізненням щодо оголошеного часу. Власне кажучи, йдеться значною мірою про «тусування», адже «публіку» складають переважно ті самі «господа литераторы». Тому навіть найголосніші акції збирають не більше кількох десятків присутніх. Серед них обов’язковими є декілька нині канонізованих китів підпільного шістдесятництва (найчастіше неофіційного, до сьогодні поза «туснею» фактично не знаного), добрий десяток літературних дам, свого часу одружених і розлучених з більшістю присутніх літературних чоловіків, пара-друга гомосексуальних початківців, пара-третя журналістів-мудрагелів, якихось іще ентузіастів, частіше ентузіасток з недвозначними прикметами філологічного ошизіння, один-два монстри, котрі не пропускають нагоди гучно обцілувати кожного зустрічного, а самі презентації просиджують у барі, демонструючи життєлюбство і відв’язанність. Хто ще? Звичайно, всі ці надто типажні типи й типес и — одноманітні у своїй богемній строкатості, впізнавані в кожному іншому місті світу, включно зі Львовом і рідним Сан-Франциско, своїми клішованими жестами, фразами, гримасами, масками. Без них світ наш не був би таким розарієм, доводиться констатувати з гіркотою.

Іван Ахметьєв упродовж якоїсь години тішив товариство всілякими «пізньоконцептуалістськими» мініатюрами на кшталт «До прожилок, до желез мне противен Жиль Делез». Місцями це нагадувало нашого Позаяка, місцями Гончара (не Олеся, звичайно), але без властивої першому іскрометності чи другому органічності. Слухачі реагували, радше, стримано, хоча доброзичливо.
Після перерви почалося найголовніше — «Самвидав століття». Книга загальним обсягом десь у тисячу сторінок, своєрідна Біблія російського андеграунду, видана як доповнення, але більшою мірою заперечення євтушенківських «Строф століття», які побачили світ у рамках того самого підсумкового проекту, передбачливо означеного як «Погляд з Росії».

Насправді поезія була іншою — не за Євтушенком. Принаймні відсотків на сімдесят. Ця ідея виявилась найважливішою для упорядників. Десятки течій, середовищ, шкіл, поезія двірників, сторожів і кочегарів. Самвидав? Але ж фактично «видаву» не було! Андеграунд? Слово якесь чуже. Поет Глазков свого часу вигадав інше, самоіронічне: «самсебевидав». Це ближче до істини, на цьому погоджувалися всі голоси. Однак пізно міняти назву, коли книгу (і яку!) вже видано. На цьому й зійшлися.

Потім живі легенди поетичного підпілля у сивих, як і їхні голови, джинсових шатах виходили на кін і дякували упорядникам, як і всім, хто «не скурвився». Радянського Союзу не стало, але радянська література живе і пасеться, зауважив один із них, той самий Сергєєв. Радянські автори й нині на престолі. Пристосуванці старих часів продовжують множити свою бездарність. Конформісти, як завжди, опинилися попереду всіх. Звичайно, цьому потокові можна й треба щось протиставити — щось істинне, нерадянське, те, що народжувалося з опору і спротиву. Добре, що вдалося використати їхній ворожий проект. Добре, що ця книга відбулася.
Радянські пристосуванці — це насамперед Євтушенко, Вознесенський, «Ваншенкін який-небудь, Мошонкін». Хто взагалі пропустив Вознесенського на ці сторінки? Його що, за совка мало друкували? Висоцький — теж радянський, але непристосуванець. Окуджава і не радянський, і не пристосуванець, він у книзі присутній заслужено. А те, що вступну статтю написав Аннінський — просто цинічно. Далі була розкішна за ємкістю цитата з Аннінського — що він там у сімдесяті роки пописував про «громадянську позицію» письменника. «І от він уже тут, з нами, і нічого, і ніяких моральних застережень», — це Всеволод Некрасов, на думку багатьох, найкрупніший з російських поетів «епохи після Бродського».

Книга «Самвидав століття» має цілком підсумковий, навіть аж кінцевий, апокаліптичний вигляд. Я вже писав про її несамовитий обсяг. Додайте розкішно дорогий видрук, кольорові вклейки, надзвичайно складну вишукану верстку. Ціна (в перерахунку «нашими») — трохи більше тридцяти доларів. Це багато, хоч на Заході такого кшталту цеглини коштують разів у п’ять дорожче. Але й цього багато. І для деяких представлених у ній поетів з їхніми посткочегарськими пенсіями чи бібліотекарськими окладами цього надто багато.

Переповнений іронічною вдячністю Всеволод Некрасов криво пожартував: «Дякую, пошанували. Красиво зробили, дорого. Навіть гортати якось незручно».

Я не купив цієї книги не тільки з причин фінансових. Чомусь вирішальною стала думка, що я не зможу носити її в сумці, читати в метро, автобусах, поїздах. Вона годиться для мармурових полиць і столів зі слонової кістки. Ця книга (як і Біблія?) — не для читання. Можливо, для демонстрування іншим. Для гортання й перегортання, для довідок. Але я в контексті самвидаву волію десятий примірник машинопису на цигарковому папері. Або зіжмакану ксерокопію із не завжди розбірливими на згинах літерами й словами.
Інше збіговисько я застав через день — суботнього надвечір’я на території популярної приватної книгарні «Shakespeare & Co», власник якої — такий собі пан Іванов — є водночас директором одного з найамбітніших на сьогодні в Росії видавництв філософської та культурологічної книги «Ad Marginem». Узагалі тема приватних книгарень і їхнього виживання в умовах найвищої стадії дикого капіталізму ще мусить десь і якось неодмінно виникнути. Одна з таких книгарень, під назвою «Гілея», подейкують, недавно змушена була закритися. І все ж у Москві вони є.

«Shakespeare & Co» — це затишно перебудований підвал в одному з провулків недалеко від станції метро «Павелецька». Переважна більшість книг англійською мовою, панкувата з вигляду продавщиця, явна «контркультурниця», багато чаю в службовому приміщенні. Господар з’явився десь за півгодини до початку анонсованої акції. Того вечора насувалася презентація ним же виданого тому. І знову товстого, вагомого, і знову підсумкового — книги з дещо відстороненою назвою «Поїздки за місто». У ній зібрано повну й докладну фактографію більш як двадцятилітньої (з 1976 р.) перфо-геппенінгової діяльності ще однієї легенди підпілля — концепційної групи «Колективні дії». Семеро старіючих художників нарешті зафіксували під єдиною обкладинкою все, чим займалися впродовж життя. А займалися вони всілякими «заміськими провокаціями» — так це можна назвати.

Серед присутніх, які за звичаєм спізнювалися, я розпізнав кілька облич із попередньої презентації. Але цього разу було більше молоді, якихось обтягнутих дівчаток, а також традиційних для цього місця іноземців. Якийсь американець, котрий, за його словами, пише книгу про «russian vodka». Легко всіма впізнаваний і самотній ангел російської постмодерної прози. Поети-постметаметафористи, на п’ятому десятку літ офіційно визнані геніями. Дами з видавництв і журналів, перекладачки, авантюристки. Тихий жах переповненого тісного приміщення, де всі курять, обнюхуються і кохаються.
Аж коли їх набилося близько сотні, все й почалося.
Тільки про це — іншим разом.