«Моя свобода – думка і фантазія»
Микола Рапай — про роль скульптури в сучасному містіДесять років тому на Андріївському узвозі було відкрито унікальний пам’ятник Михайлові Булгакову, створений Миколою Павловичем, а два десятиліття тому він закінчив концептуальну серію картин-ілюстрацій до Євангелія... У творчому активі легендарного майстра оригінальні пам’ятники, скульптури, пам’ятні дошки і портрети видатним особистостям, незважаючи на солідний вік (87 років), у нього, як і раніше, живі очі, блискучий розум і добра іронія. Час не владний над М. Рапаєм, він продовжує займатися творчістю.
«РОЗКРИТИ ЛЮДИНУ — ЗАВДАННЯ СКЛАДНЕ, АЛЕ САМЕ НА ЦЬОМУ БУДУЄТЬСЯ ХУДОЖНІСТЬ І ВИРАЗНІСТЬ СКУЛЬПТУРИ»
— Миколо Павловичу, ви найбільш відомі як скульптор-портретист. Що для вас є засадничим у цьому жанрі?
— Моє перше завдання — досягти портретної схожості, якщо працюю над створенням образу конкретної людини. Вона, перш за все, має бути пізнаваною. Друге — відчути і відтворити внутрішній настрій мого героя, вловити і передати те, що характерне лише йому і нікому більше. Прагну помічати деталі, нюанси і найчастіше мені це вдається, якщо вірити відгукам. Самому важко оцінити свою роботу — доводиться довіряти реакції колег, професіоналів і глядачів.
— Кого легше ліпити: добре знайому людину чи історичну постать?
— Я ліпив, спираючись на фотографії, зліпки, історичні матеріали, що дозволяло в результаті побачити головні риси особистості, але найскладніше і найважче завдання — портретувати живу людину. Наприклад, ви говорите зі мною, а я повинен вас ліпити. І це надзвичайно важко — розкрити вас відразу, вашу сутність, а не те, якою ви хочете здаватися. Адже кожна людина подає себе такою, якою вона хотіла би бути, що дуже відрізняється від того, ким вона є насправді. Це властиво майже всім — прагнути бути кращими на людях. Жінка хоче бути гарнішою, більш чарівливою, привабливою, чоловікові важливо бути виразнішим, рішучішим, розумнішим, виявляти чоловічі риси характеру. Коли людина позує десять або п’ятнадцять сеансів, її сутність проступає більш виразно, в процесі спілкування вона нерідко абсолютно змінюється і знімає маску. Розкрити людину — завдання складне, але саме на цьому будується художність і виразність скульптури. Без пізнання людини скульптура — мертва і схематична. Вона здатна торкнутися душі лише тоді, коли в ній виражено життя.
— Які періоди розвитку скульптури вплинули на світогляд, творчість і стиль?
— Вершиною для мене є старогрецька скульптура і загалом — мистецтво древніх. Вони свого часу досягли неймовірних висот у зображенні людини, у вирішенні скульптурних форм, у процесі узагальнення краси. Естетика пластики скульптури була ними піднята на високий рівень. Єдине, в чому можна дорікнути грецькій скульптурі, так це в її самоусуненні і образотворчій холодності. Її зовнішня форма — геніальна і до цього дня є зразком, але вона позбавлена внутрішнього життя. Грецькі статуї богів і богинь — Афродіти, Діани, Зевса — піднесено бездушні. Вони вражають своєю величчю і пластикою, але глядач на них дивиться, ніби з боку. Життєвості їх надали більш пізні майстри. Але я вчився передавати форму саме у греків, тому що мені це було близьке, вивчав об’ємні скульптури, зліпки в музеях, вчився самостійно працювати з формою.
— Які теми, образи вам близькі сьогодні? І як змінювалися ваші смаки і погляди на мистецтво з часом?
— Погляди практично не змінилися, я, як і раніше, вважаю, що скульптура — це вид мистецтва, який зайнятий дуже серйозною роботою. Перед ним стояло і стоїть серйозне завдання: в реальному об’ємі, в реальному просторі, в тривимірному світі створити життя. Це першочергове завдання скульптора можна вирішувати все життя, так до кінця не збагнувши його глибини. Йому було присвячене все моє життя, а сьогодні мені здається, що я майже нічого не вмію. І мені хочеться вчитися заново, хоча я усвідомлюю, як мало часу у мене попереду. Осягаючи глибини мистецтва, робиш висновок, що ти прагнеш до того ідеалу, до якого неможливо наблизитися. І тому скульптор навчається все життя. І я досі навчаюся малюванню, вирішувати колірні завдання, працювати з об’ємом.
— Чим займаєтеся зараз?
— Зараз скульптуру не роблю, лише малюю те, що мене оточує, квіти чи натюрморти. Зі скульптурою працювати складно, тому що бронза або камінь вимагають фінансових вкладень... Задуми, ідеї є, але поки що я не можу собі їх дозволити.
— Ви часто працювали на замовлення?
— Переважно я завжди сам обирав те, що мені було близьким і цікавим.
— Наскільки скульптор вільний у своїй творчості?
— Все мистецтво, у тому числі скульптура, вільне. Інше питання, що його нерідко намагаються використовувати, ставити на службу чому-небудь, і так з’являється проституція в мистецтві. Коли мистецтво відмовляється від своєї одвічної свободи, починаючи служити і догоджати політиці, наприклад, воно перестає бути таким. Навіть коли тему дають, я вільний в її рішенні: сам вирішую її композицію, вирішую, якою вона буде, в якому русі. Це — моя свобода, думка, фантазія, і ніхто мені не нав’яже нічого ззовні. Коли мені кажуть, зробити так чи інакше, я відповідаю: «Робіть самі!», і ми розходимося. Коли я вивчаю тему, її продумую, відчуваю, і якщо я знайшов рішення, значить воно, на мій погляд, правильне. І якщо ви мені довіряєте, ми домовляємося, і я роблю, якщо ні — ми розходимося.
«МИ НЕ ЗНАЄМО, ЯКИЙ НАСПРАВДІ ВИГЛЯД МАЛИ ХРИСТОС, МАРІЯ...»
— Що спонукало вас звернутися до євангельської теми?
— У мене є ціла серія ілюстрацій до Біблії, це сцени з життя Христа в хронології: народження, блага звістка, перші проповіді, ходіння по муках, розп’яття (показує малюнки). За основу я брав тексти Євангелія від Луки, Марка, частину від Йоана. Ці біблейські роботи вже виставлялися і, швидше за все, виставлятимуться в майбутньому.
Абсолютно випадково я знайшов євангельську тематику в Чорнобилі, де робив малюнки відразу ж після аварії. Я тоді був приголомшений порожнечею і відсутністю життя в «мертвій зоні». Вразила група фізиків, яка прямувала до реактора. Вони були одягнені у все біле і в порожньому місті серед мертвих будинків нагадували привидів. Це виглядало зловісно: нікого довкола, тиша, спека і лише «білі» люди йдуть... Моя уява відштовхнулася від цього, і так народилася думка про те, що у біблейських героїв немає облич, ми не знаємо, який насправді мали вигляд Христос, Марія... Коли ми вигадуємо образ, він обов’язково на щось схожий, і тому реалістичні образи святих неправдиві і неправильні — адже ніхто не знає, якими вони були. І ті, хто відтворюють їх, брешуть. Я створив безликого Христа і Марію, використовуючи пластику руху для розкриття теми (розглядає малюнки). Ось дружини-мироносиці йдуть до Христа рано-вранці, щоб помазати його тіло миром, наближаються до труни і виявляють, що вона порожня. А ось — «Бенкет в Кані Галілейській» — на якому Ісус зробив перше диво, перетворивши воду на вино і напоївши ним всіх на весіллі. До речі, я був у Кані, цьому маленькому селищі на півночі Іудеї, недалеко від Генісаретського озера. Будучи в Ізраїлі, я був зачарований цією землею, її духом старовини, духом неймовірної біблейської давності. Фантастична земля! Там у мені не лише зміцнився задум біблійної серії, а й знайшов свій реалізм, деталі. Наприклад, якби я не відвідав Іудейську пустелю, то уявляв би її у вигляді піщаних дюн, а насправді вона являє собою пагорби з вершинами, між якими — каміння та пісок. Тут Ісус Христос провів сорок днів у роздумах про себе, про час, про бога-отця. Знаючи точно, як виглядає ця пустеля, я зробив малюнок «Христос у пустелі».
«МІСТУ ПОТРІБНА СКУЛЬПТУРА ТОЧНИХ РОЗМІРІВ І В ТОЧНОМУ МІСЦІ»
— Ви автор унікального пам’ятника Михайлу Булгакову, встановленого біля музею письменника...
— Як тільки прочитав перше видання «Майстра і Маргарити», був приголомшений його автором як майстром і художником. Мені дуже сподобався роман з його прекрасно розробленою біблійською темою. І я почав працювати над створенням його образу, що тривало дуже довго, близько десяти років: робив портрети, багато що пробував і змінював. І нарешті, створив останній ескіз Булгакова, який, на мій погляд, був фіналом моїх роздумів про письменника. Всі ці ескізи просто зберігалися в майстерні, поки одного дня останній ескіз не потрапив на очі владі, яка й вирішила зробити пам’ятник.
— Тобто він просто чекав своєї години?
— Так, нагоди. Я переконався, що він у мистецтві має величезне значення. Вивчаючи історію мистецтва і біографії улюблених майстрів Відродження, Леонардо да Вінчі та Мікеланджело, я помітив, як багато в їх долі залежало від випадку. Власне, все, що нам залишилося — це випадково зроблені витвори мистецтва, розумієте? Так, у мене давно стояв ескіз до скульптури Леся Курбаса, який сподобався міністрові культури і який був схвалений тодішнім мером Києва О. Омельченком. І ми поставили пам’ятник Курбасу.
— На ваш погляд, якою є роль скульптури в сучасному місті?
— Ця традиція не нами встановлена, споконвіку прийнято ставити скульптури відомим людям певної країни, конкретного етносу, тим, хто історично піднісся над усіма. Роль скульптури в цьому суттєва, але все залежить від того, де її встановлено, як встановлено і в яких розмірах. За радянської влади всі ці компоненти не враховувалися: ставили де завгодно, що завгодно, абияк. І були колосальні розміри. Я прибічник невеликих розмірів. Скульптура в місті має бути трохи більшою за натуру, близькою до глядача, щоб він міг порівняти себе з нею і бути рівним, як людина з людиною. Глядач не повинен стояти перед божеством, ось чому я проти великих скульптур, які виганяють до небес. Величезна скульптура, як монстр: вона холодна і недоступна людині, яка не може її відчути і впливати на неї, що підсвідомо відштовхує. Тому місту потрібна скульптура точних розмірів і в точному місці.
Випуск газети №:
№13-14, (2017)Рубрика
Культура