«Моїм найбільшим бажанням було зробити правдиву історію»

Режисер Вацлав МАРГОУЛ народився в Празі в 1960. Дебютував з кримінальною комедією «Хитрий Філіп» (2003). Наступний фільм «Тобрук» (2008) — про чеський батальйон, що воює у складі британського війська в Північній Африці під час Другої світової.

На роботу над екранізацією роману польсько-американського письменника Єжи КОСИНСЬКОГО пішло 12 років. На батьківщині автора першоджерела відмовилися фінансувати проект: «Пофарбоване пташеня»  вважається «антипольським»; крім того, твердження Косинського, що в книзі описані реальні події з його дитинства, були викриті як брехня. А втім, Маргоулу вдалося домогтися згоди на участь в зйомках відомого шведського актора Стеллана СКАШГОРДА. З таким іменем вдалося залучити й інших зірок — Гарві КЕЙТЕЛЯ, Удо КІРА, Джуліана СЕНДЗА, Баррі ПЕППЕРА. Гучні імена забезпечили  бюджет, в який вклалося й українське Держкіно 9,6 мільйонами гривень.

Претензії польських ревнителів і до роману, і до фільму необґрунтовані: діється в умовній східноєвропейській країні, а герої розмовляють на інтерславіку — штучній мові на кшталт есперанто, створеній на основі всіх нині існуючих слов’янських мов. Що ж до сюжету, то він у першу чергу правдоподібний з погляду літератури — і саме як література має розглядатися.

«Пофарбоване пташеня» — фільм чорно-білий і непростий. Головний герой — 12-річний єврей Йоська (Петр КОТЛАР), час — Друга світова війна. Батьки відправляють хлопчика в село, намагаючись вберегти від переслідувань, проте тітка, що опікувалася ним там, несподівано помирає, а її хата згорає. З цього моменту починається моторошна Одисея юного протагоніста по ворожому світу, в якому понад усе лише право сильного. Персонаж Котлара мандрує умовним східноєвропейським краєм: дерев’яні хати, домотканий одяг, злиденні села й містечка, дикі забобони. Крім місцевих, діють ще й німці, червоні партизани (де в чому не кращі за німців), банди козаків-нацистів, радянська армія. Те, що дорослі роблять з дитиною і один з одним, цілком відповідає рівню озвіріння, властивому війнам на знищення. До того ж в ставленні до євреїв це зона тотальної небезпеки, так що рішення усунути національні риси за допомогою інтерславіка видається єдино вірним. В цілому «Пофарбоване пташеня», розбите на 8 глав, нагадує роман за структурою та розвитком сюжету. Та, власне, це і роман виховання — надзвичайно похмурий, жорстокий, та все ж таки з твердою нотою надії та любові у фіналі.

Світова прем’єра фільму відбулася в основному конкурсі 76 Венеціанського фестивалю. Частина шокованих глядачів пішла задовго до фінальних титрів, проте на успіхах картини Маргоула це не позначилося. На сьогодні «Пофарбоване пташеня» відзначено номінацією на «Оскар» в категорії «міжнародний повнометражний фільм», 10 нагородами від Чеської кіноакадемії, а недавно номіноване й на премію Європейської кіноакадемії.

Незабаром після української прем’єри пан Вацлав відповів на запитання «Дня».

АВАНТЮРИ

— Як ви прийшли в кіно?

— З самого початку?

— Адже дитина не мріє відразу стати режисером, це, напевно, більш доросле рішення.

— Все почалося, коли мені було 6 років.

— 6 років!

— Саме так. У мене в дитсадку був хороший друг Пітер. Всім дітям покладалося за обов’язок спати після полудня, але ми мали стільки енергії, що спати не могли. Просто лежали, і Пітер сказав: «Я чув, що в місцевому кінотеатрі йде класний фільм». Я запитав: «Який?» Він відповів: «Вінету». Той самий знаменитий НДР-івський вестерн. Хочете вірте, хочете — ні, але ми втекли. Вилізли через вікно й пішли в кіно. Я вперше опинився в кінотеатрі. Ми подивилися фільм три рази поспіль.

— Як вам це вдалося?

— Ховались під кріслами в залі. Уже ввечері поліція знайшла нас. Я не мав уявлення про те, що відбувається. Мій батько мене, звичайно, любив, але так побив, що я не міг сидіти 3 тижні. Але, в будь-якому випадку, я був вражений побаченим. Тож у 14 років без коливань вступив в спеціалізований коледж, де вивчав кінопродюсерство, потім продовжив навчання в кіноакадемії FAMU в Празі. Я не вивчав ні сценарну справу, ні режисуру, а саме продюсерство. Я люблю організовувати. Тому працював продюсером в театральних трупах, провів 6 виставок підпільного мистецтва.

— А офіційна робота у вас була?

— Тільки 1,5 року на державній студії «Баррандов», але я настільки ненавидів працювати над радянськими пропагандистськими фільмами, що пішов з роботи і став фрілансером. На мене дивилися як на божевільного. Я не підписував «Хартію 77», але Вацлав Гавел був моїм другом, і я знав багатьох людей його кола. А після Оксамитової Революції так сталося, що я в знову почав працювати на «Баррандов». Причому директором. Керував 7 років.

— Що це за досвід?

— Дуже важкий. Тому що на початку 1990-х кіноіндустрія розвалилася, а студії загрожувало банкрутство. 2700 працівників, 35 фільмів у виробництві й ані шеляга грошей. Мені довелося звільнити 1800 чоловік. Зупинити виробництво. Ми боролися за виживання щодня. Не мали грошей, щоб купити вугілля. Максимальна температура в приміщеннях — не вище +17.

— І як знайшли вихід?

— Тут треба дещо пояснити. «Баррандов» мав деяку перевагу ще при комуністах, оскільки отримувала від уряду 200 млн. крон дотацій на рік і надавала послуги для західнонімецьких кінопроектів за дуже низькими цінами. «Баварія Фільм» регулярно знімали у нас, а іноді й американці. Наприклад, на «Баррандов» зроблені великі голлівудські проєкти «Міст у Ремагені», «Бійня №5», «Єнтл» з Барброю СТРЕЙЗАНД і, звичайно, найважливіша стрічка тої епохи — «Амадеус» Мілоша ФОРМАНА. Але було абсолютно очевидно, що ми повинні приділити увагу американському та британському ринках, тому що німці після падіння Стіни переорієнтуються на «Бабельсберг» в Берліні. Тому ми провели велику промо-кампанію в США. Як наслідок, у 1992 до нас прийшов «Дісней» з першим великим проєктом «Діти свінгу». Наступного роки ми вже мали прибуток. Так що «Баррандов» вижила. А в 1997 я залишив студію і заснував власну продюсерську компанію. З тих пір працюю тільки на себе. Мій перший фільм — «Хитрий Філіп», пародійна комедія по книзі Реймонда Чандлера. Причому спочатку я написав п’єсу для театру і тільки потім сценарій.

ПРО ДОБРО, ЛЮБОВ І НАДІЮ

— Чим вас приваблює тема війни? Ваші два останні фільми про неї.

— Так, «Тобрук» — класична військова драма, інспірована книгою Стівена Крейна про Громадянську війну в США. Молода людина йде на фронт і уявляє, що стане героєм, але війна ламає його. Багато фронтових драм стверджують: війна — це пекло, але пекло може бути забавним. Браві хлопці, б’ються проти німців або когось іншого, всі вони герої, так, пекло, але чудове пекло. Але війна — трагедія для всіх. І тому я не зніму військовий фільм знову. Оскільки все, що я відчував з цього приводу, вклав у «Тобрук». А «Пофарбоване пташеня» — не військова картина. Війна там проходить фоном. Це також не фільм про Голокост. Це історія позачасова і універсальна.

— Саме тому ви вибрали книгу Косинського для екранізації?

— Один друг дав мені «Пофарбоване пташеня» зі словами: «Ти повинен це прочитати». Вже на п’ятій сторінці я пересвідчився, що це виняткова література. Кожне речення давало мені поживу для уяви — найкраще, що може бути для кінематографіста. Кожна фраза була картинкою і пробуджувала мою фантазію. Дуже нечасто таке буває.

Коли я закінчив читання, то мав стільки питань і жодної відповіді. Чому Бог створив людей? Чому ми робимо те що робимо? Наскільки небезпечно бути інакшим? Що таке Бог? Чи існує Він взагалі? Що таке зло? Чи треба зрозуміти зло, якщо ти збираєшся воювати проти нього? Я і зараз думаю про них. Але, як і в книзі, я не даю відповіді. Ви повинні самі вирішити, що добре і що погано.

— Але ви ж маєте уявлення, про що ця історія?

— Про добро, любов і надію. Наскільки важлива надія, коли тобі здається, що ти її втратив. Наскільки важлива любов, коли навколо ненависть. І еаскільки важлива навіть маленька частинка добра, коли стикаєшся зі злом. «Пофарбоване пташеня» заснована на цих принципах, і тому я вибрав слоган для прокату: «Світло видно тільки в темряві».

— Самого Косинського звинувачували у брехні — оскільки він видав цілком вигаданий сюжет за свою реальну біографію. Вам це не заважало?

— В жодному разі. Те, що він брехун, було зрозуміло з самого початку. Коли я стикаюся з цими питаннями, особливо в Польщі, де до Косинського ставляться вкрай негативно, вважаючи, що він проти Польщі, то завжди кажу: «Це ваша проблема, не моя. Мені цікава тільки книга, а не Джозеф Косинський». І ще один дивний аргумент: якщо він бреше і це художня література, то це погана література. Але, дозвольте, те ж саме можна сказати тоді й про «Знедолених» Гюго чи «Капрічос» Гойї.

МОВА

— Для чого вам знадобилося чорно-біле зображення?

— Моїм найбільшим бажанням було зробити правдиву історію. Якій би повірили. І одного разу літнім днем ??в Польщі, в Бескидах на локації, серед зеленої трави, під блакитним небом і яскравим сонцем я зрозумів, що колір зашкодить моїй картині. Зробить її фальшивою. Мені здається, що ту ж проблему вирішував Спілберг, знімаючи «Список Шиндлера». В кольорі він був би набагато гірше. Тобто я використовую таку гаму не заради якогось особливого артистизму.

— Чому ви взяли інтерславік основною мовою фільму?

— Перша причина — через Косинського. Він в пролозі зауважує, що ця історія відбувається десь в Східній Європі. Друга — місцеві говорять якоюсь особливою слов’янською мовою. Якою саме? Третя — важливо залишитися чесним. Персонажі коять жахливі речі. І це не про поляків, чехів, словаків, українців. Це про нас усіх. Зрештою я відкрив Гугл — Великого Брата, як я його називаю — і ввів в пошук «слов’янський есперанто». О Боже, він, виявляється, існує. Так що будь-яка нація може асоціюватися з цим жорстокими селянами. Але і з добрими людьми так само.

— Чи важко було навчити акторів говорити інтерславіком?

— О так. Не чехів, словаків чи поляків, звичайно. А от Сендза як британця і Кейтеля як американця — ох... Вони зробили величезну роботу. Кейтель мав найбільше діалогів, так що ми дали йому мовного тренера, і під час зйомок він носив навушник для корекції. Але він дійсно молодець.

ПРОЦЕС

— До речі, про зірок. Як вам вдалося залучити Стеллана Скашгорда, Удо Кіра, Гарві Кейтеля, Джуліана Сендза?

— Чомусь думають, що вони у мене зіграли, бо я хотів прославитися. Ні. Коли я писав сценарій, то сказав собі: «Вацлав, ти написав бестселер! Навіщо обмежуватися тільки чеськими або словацькими акторами?» Першим став Скашгорд. Хто краще за всіх зіграє старого німецького солдата?

— Ви були знайомі?

— У 1985, тут в Празі, я одного разу отримав дзвінок зі Стокгольма. Дзвонив мій колега-кінокритик: «Ти вільний у наступний уїк-енд? У мене є друг, невідомий шведський актор. Його звати Стеллан Скашгорд. Він приїжджає до Праги. Не міг би ти показати йому місто? « Стеллан приїхав, і ми відвідали безліч пабів, арт-галерей, виставок сучасного мистецтва. У суботній вечір ми так напилися, що побилися з якимись 3 або 4 хуліганами, які намагалися на нас наїхати.

— І чим усе скінчилося?

 — Ми перемогли, бо Стеллан реально дуже великий хлопець. Він повіз із собою безліч спогадів про ці два дні. А наступного року знявся в «Розтинаючи хвилі» Трієра. Подальше ви знаєте. Ми 25 років не спілкувалися, я тільки спостерігав, як він стає все більшою зіркою. І ось я дізнався через спільного знайомого його мобільний і написав повідомлення: «Привіт, це я, Вацлав. Прага, 1985. Пам’ятаєш?» Він передзвонив мені через 3 хвилини: «Вацлав, звичайно, я знімуся у тебе, але маю тільки одну умову: хороший сценарій». Сценарій сподобався. Вірте чи ні, але щоденний гонорар Стеллана становив всього 100 євро.

— Та ну!

— Він мені сказав: «Цей фільм просто повинен існувати. Ти повинен його зняти. Тому що на ринку не вистачає таких фільмів. Я тобі допоможу». І коли я вів переговори з агентами інших відомих акторів, вони, звичайно, запитували: «Хто наступний?» — «У мене вже є Стеллан Скарсгард». — «Правда? Шліть сценарій». І всі, починаючи зі Стеллана, знали книгу Косинського.

— Який ваш метод роботи з акторами — в тому числі з зірками? Загальний для всіх або індивідуальний з кожним?

— Загальний і означає індивідуальний. Це завжди індивідуальний підхід до актора. Зустрічатися й говорити, говорити, говорити. Аналізувати персонажа. Якщо ви схоже думаєте про те, ким є ваш герой, то це працює. І вам не треба їх занадто багато поправляти. Головне — довіряти один одному і розуміти один одного. Я акторам завжди показував те, що я зняв напередодні, 20-хвилинні фрагменти на великому екрані, щоб вони бачили, як я думаю, що хочу сказати. Це було партнерство, а не диктаторська режисура.

— Як вам працювалося в Україні?

— Нелегко. Не через людей — українська частина команди в професійності ні в чому не поступалася чеським колегам, я навіть не очікував. Проблемою стала локація. Ми знімали 5 тижнів у Сваловичах, на північному сході Волині. Це було так депресивно. Більшість місцевих не мала роботи. Чоловіки пили безпробудно з ранку до ночі. Тільки жінки на полях. Я не бачив жодного трактора, орють з кіньми. У них немає грошей. Мати корову для них життєво важливо, тому що молоко в магазині занадто дороге. Жахливо. Вся молодь виїхала до Луцька або Львова. Залишилися тільки старі і алкоголіки. Ніхто про них не дбає. Якщо автомобіль раз в день проїде по дорозі — то це подія. Я завжди кажу, що Україна — це дві країни. Перша — великі міста, люди розмовляють українською, є інфраструктура, друга — ось такі села, як Сваловичі.

Але, хоча локація була непроста, для фільму вона критично важлива. Тому що вона мені дала уявлення про всі інші локації, які ми шукали після цього. Я дуже сподіваюся, що ці люди якось житимуть краще.

ЧУТЛИВІ ПИТАННЯ

— І в «Торбуку», і в «Пофарбованому пташеняті» протагоністи — євреї під час Другої світової війни, тобто за визначенням — чужі, відкинуті. Чому ця тема людського іншування настільки важлива для вас?

— Я не єврей, але мій дід був євреєм. Частина нашої родини  загинула в Треблінці. Так що це дуже чутливе питання. Для мене одна з найважчих сцен у «Пофарбованому пташеняті» — та, що знята в вагоні, котрий везе євреїв в концтабір. Коли я це знімав, то бачив не героїв, а моїх рідних. Переривав зйомки на цілу годину, бо плакав.

— У вашому фільмі чимало таких важких моментів. Наскільки в цілому жорстокість і насильство необхідні в авторському кіні?

— Гарне питання. У чому перевага «Пофарбованого пташеня»? Епізоди насильства в ньому правдоподібні. Люди бачать набагато більше брутальності в голлівудських фільмах. Герої стріляють один в одного весь час, і нікого це не хвилює. Чому? Тому що це казка, розвага. Людей завжди заворожувало насильство. Тут, у Празі, в Середні віки практикувалися публічні страти на площах. У XV столітті страчували по 5 чоловік в день. Пражани, від малого до великого, йшли на площу — подивитись. Справжнє свято — замість театру або шопінгу. Тепер усіх страчують по телевізору. А глядачі так само захоплені. Але в телевізорі — казка, розвага, неправда. А в «Пофарбованому пташеняті»  все правдоподібно. Навіть якщо я знімаю насильство дуже стримано. Сцена, де мельник бере ложку, щоб вирвати око у свого молодого помічника — ви це бачите? Звичайно, ні. Я не показую сам момент каліцтва: камера за спиною у жертви. У Тарантіно ви такі речі бачите крупним планом — як розвагу. У «Пофарбованому пташеняті» ви не бачите, коли жінку вбивають на лузі пляшкою. Тут знову працює тільки ваша уява. Глядачі проєктують цю сцену на себе, на свій життєвий досвід. Проєктують настільки далеко, наскільки можуть. Так що насильство в моїх фільмах набагато правдоподібніше й важче, ніж у Голівуді, бо це ментальна проблема, не візуальна.

Один з найважливіших фільмів у моєму житті — «Іди і дивись» Елена КЛІМОВА. Це одна з причин, чому я взяв Олексія КРАВЧЕНКА в «Пофарбоване пташеня»  — щоб показати повагу до Клімову. Так ось «Іди і дивись» саме правдоподібний фільм в тому сенсі, в якому я говорив.

АМЕРИКАНСЬКА ІСТОРІЯ

— Які ваші режисерські плани?

— «Розфарбована птах» повністю змінила моє життя. Все почалося торік у Венеції, коли нас відібрали в головний конкурс, чого не траплялося з чеськими фільмами 27 років. Отримати стільки нагород, відвідати 60 фестивалів, потрапити в шорт-лист «Оскара»... САА, або Creative Artist Agency в Лос-Анджелесі запропонувало мені агентські послуги. Як наслідок, я готуюся до зйомок драми за першим сценарієм, написаним не мною — про сенатора Джозефа Маккарті. Про цього брехуна, демагога, маніпулятора, що послужив, скажімо так, натхненням для Дональда Трампа. Це великий виклик для мене — я ніколи не фільмував у США. Зараз поки що працюємо над сценарієм і підбором акторів, який буде зоряним. Сподіваюся, наступного року приступимо до зйомок. Але проєкт не повністю під моїм контролем, продюсер може відмовитися в будь-який момент.

— Все одно це справжній прорив. Знімати в Голлівуді...

— Мені 60 років. Я не наївний. Це вже не той випадок, коли мені запропонували знімати в Америці, і я кричу: «Оце так, ура!» Просто ще один крок в моєму житті. Найбільша амбіція залишається як і завжди — зробити хороший фільм, і все. У США, Франції чи Україні, але я повинен відчувати гостру необхідність зняти його.

— Наостанок: чи є у вас гобі поза кіном?

— Люблю спорт, граю в волейбол і футбол, катаюся на лижах, гуляю в горах. А ще я маю автомобіль часів Другої світової — американський джип. Аипущений в 1944. І він досі на ходу.

— Вау!

— Кожні 5 років ми з родиною їздимо до Нормандії, на місце висадки союзників, в моєму джипі, з тисячами інших людей. Їдемо уздовж цих пляжів. Це нескінченна історія.