«Музикант не має бути зв’язаний кордонами»

Концерт пройшов у філармонії і мав назву «Унікальний фортепіанний речиталь», у ньому прозвучали твори Шуберта, Ліста, Шопена та Дебюссі. Квитки львів’яни розкупили ще за тиждень до виступу зірки фортепіано. Володимир Віардо не тільки знаменитий піаніст, а й педагог. Нині живе в Америці, але активно гастролює по всьому світу. Доля подарувала йому зустрічі з видатними музикантами ХХ століття. До Львова піаніст прибув із Ясної Поляни (Росія), де грав на запрошення родини нащадків Л. Толстого.

— На жаль, я давно не говорив українською і підзабув, але обіцяю згадати, — признався В. Віардо. — У Львові вже не вперше — кілька років тому грав П’ятий концерт Прокоф’єва, а за диригентським пультом стояв Роман Філіпчук.

— Чи є у вашому репертуарі музика українських композиторів?

— Ні, але мої учні виконують українську музику, зокрема Мирослава Скорика. Українська музика не так розкручена у світі, як, наприклад, російська, це школа, що її мало знають за кордоном, а шкода, бо твори українських композиторів романтичні, в них завжди можна чути природну теплоту, фольклорне коріння...

— Ви маєте учнів-українців?

— У мене вчилися Костянтин Травінський і Наталія Сухіна. Я підтримую дуже тісні взаємини з Київською консерваторією, постійно даю там майстер-класи, виступаю у Київській філармонії. Костю і Наталю я з Києва буквально зубами вирвав — їх не пускали учитися в США, бо американці боялися, що вони залишаться у Штатах на ПМЖ. Шукав навіть зв’язки по дипломатичних каналах.

— Вас називають інтелектуальним виконавцем. Що це означає?

— Я не розділяю любов і секс, тобто якщо не відчуваю твір, то взагалі його не граю. Цей шлях є дуже зрозумілим стосовно процесу навчання. Я повинен стиснути якісь інтелектуальні речі, зробити згусток — дати учням можливість зрозуміти структуру, про яку потім обов’язково треба забути. Це має ввійти в кров.

— Вам, очевидно, часто ставлять запитання щодо родинних зв’язків з музою Тургенєва — Поліною Віардо...

— У мене з нею родинний зв’язок через кузенів. Сім’я Поліни не визнає мене — напевно, через матеріальні мотиви, побоюючись, що претендуватиму на частину спадку, зокрема в Одесі. А формально вони не визнають мене через написання прізвища Viardot. Колись в Росії моєму дідові неграмотний паспортист не дописав у прізвище літеру «t», яка не вимовляється. Отак і вийшло, що моє прізвище в російській транскрипції стало «Віардо», але я не страждаю від цього...

— Розкажіть про вашу родину.

— Я народився в Краснодарському краї в музичній родині. Але мої найкращі дитячі роки пройшли в Україні. Справа в тому, що 1950 року, коли мені виповнився рік, бабусю репресували, і мене відправили в Запоріжжя до її сестри. Там я вчився в школі до 14-ти років. До речі, з української мови в табелі в мене п’ятірка, а з російської — четвірка. Саме Запоріжжя стало моїм першим улюбленим містом. Це вже потім — навчання в Московській консерваторії (клас Льва Наумова). Мені пощастило, що я потрапив до чудового педагога — послідовника методики Нейгауза (вчитель таких майстрів фортепіанної школи, як Святослав Ріхтер та Еміль Гілельс). Я дуже добре розумію хвилювання конкурсантів, адже і сам пройшов через горнило змагань, те відчуття щастя, коли одержав свою першу міжнародну нагороду — третю премію та Prix de Prince«на конкурсі Марії Лонг та Жака Тібо в Парижі. Я першим серед піаністів колишнього СРСР став переможцем IV конкурсу Вена Клайберна у Форт-Ворті (США), після цього почав активно гастролювати. Був період, коли мене, незважаючи на запрошення, не випускали із Союзу... Я вважаю, що музикант не повинен бути зв’язаний кордонами.

— Чи є у вас улюблені твори?

— У різні періоди життя мені подобається різне. Але спеціальність піаніста передбачає вміння повернути любов до того чи іншого твору. Без любові не можна грати. В нашій професії є елемент акторства — я повинен переконати себе у стовідсотковій любові до того, що роблю. Навіть якщо граю багато разів одне й те саме.

— Чи траплялися випадки, коли ви були не згодні з концепцією диригента?

— У моїй практиці були зустрічі з диригентами, котрі спромагалися грати по сто програм за рік. Це, як на мене, дуже підозріло, бо, трапляється, я одну програму готую роками, а то й десятиліттями. Належу до старої школи виконавців, і моє творче кредо — не я для оркестру, а оркестр — для мене. Наприклад, дуже багато грав з диригентом Кирилом Кондрашиним. І він завжди після концерту перепитував: «Ну як, я обслужив клієнта?». Це якась особлива висока спеціальність акомпаніатора. Багато хто із сучасних диригентів не любить цього — у них своя концепція творів і вони важко йдуть на такий тандем.

— Чи маєте кумирів серед виконавців?

— Зі мною відбулася дуже дивна річ. Двадцять років тому я був у такій кумирній ієрархії... А одного разу їхав машиною і включив на середині Другий концерт Рахманінова, що його транслювали по радіо. Як зараз пам’ятаю враження: якесь манірне, жіноче у найгіршому розумінні цього слова виконання. Як з’ясувалося, то грав Ріхтер! І тут я зрозумів, що зі мною щось не те, бо підпадаю під уплив... Відтоді у мене з’явилася маса улюблених піаністів — часто навіть без імені. Наприклад, японка Ізумі. Я був у журі, коли вона виграла першу премію в Порто. Вона грала Першу сонату Шостаковича — це було вісім років тому, але я досі це пам’ятаю.

— Кажуть, що ви особисто знали Володимира Горовиця?

— Якщо Ріхтера ми можемо назвати філософом музики, то Горовиць — поет. Із Володимиром Самійловичем ми познайомилися, коли мені було 23 роки. Я переміг на Міжнародному конкурсі піаністів ім. В. Клайберна. Він мені запам’ятався смішною та незвичайною людиною. Дуже на собі сконцентрований, любив вислухувати думку професіоналів про свою гру. Горовиць був геніальним музикантом і великою дитиною. Він 12 років не виступав, і після такої величезної перерви знову посів п’єдестал першого піаніста у світі. Коли я його запитав, чому він повернувся на сцену, Володимир Самійлович зізнався, що дуже скучив за публікою, відчув, що більше не може бути замкненим у чотирьох стінах. У нього була щаслива конституція. Навіть без щоденного тренінгу завжди грав блискуче! Пам’ятаю свої враження від виступу Володимира Самійловича після його гри в Москві. Він почав із Моцарта. Ми здивовано перезирнулися: хіба так можна грати? Перші хвилини перебували в шоку, але потім його енергетика захопила нас, і він переконав своєю музичною інтерпретацією...

— А з ким із музикантів ви б хотіли зіграти дует?

— Я багато грав зі Львом Миколайовичем Наумовим — він завжди боявся сцени і говорив, що коли удвох, то не так страшно. Виступати з ним завжди було несподівано і прекрасно. Нещодавно я грав у дуеті зі своєю теперішньою ученицею, а перед тим — з колишньою, Анною Малєховою, котра живе під Мюнхеном. Ми багато працювали з прекрасним скрипалем Олегом Крисою, екс-львів’янином. Та й загалом, всі мої проекти — для задоволення й емоцій, я ніколи не роблю їх заради кар’єрних міркувань.

— Ви підтримуєте стосунки з музикантами, що приблизно в один з вами час залишили терени колишнього СРСР?

— Так, обов’язково, але є тут деякі національні особливості: українці можуть триматися купи, росіяни — ні. У Нью-Йорку є «Український дім», де постійно відбуваються концерти. Зокрема, велику роботу там проводив світлої пам’яті Алік Слободянік, теж, до речі, мій великий друг. А росіян навіть церква не об’єднує, вони постійно сваряться...

— Якісь особливі плани у вас є?

— Близько дев’яти років тому я почав диригувати. Для цього взяв відпустку, приїхав до Москви і займався як студент. У Києві я диригував Другу сонату Шостаковича. Диригував також у Нижньому Новгороді. Зараз планую продиригувати Третю сонату Брамса.

— Що вас цікавить, окрім музики?

— Мені не вдається займатися тим, чим хочу і скільки хочу. Дуже люблю будувати будинки, працювати з деревом — маю для цього всі необхідні інструменти. Люблю риболовлю, позаяк це спілкування з природою. Але шкода, що часу мало. Наша освіта на теренах колишнього СРСР була освітою сімейною, і я не можу від цього відійти. Якщо беру учнів, то ставлюся до них як до своїх дітей. Вони мені розповідають таке, що інколи навіть слухати не хочу. Я все знаю про них — тому що вони мені довіряють. Розумію, що діти відірвані від рідних домівок і шукають тепла. Я маю студію, де є два роялі і диван. Так от: хтось спить на дивані, хтось — під роялем... Хтось із моїх учнів готує їсти, хтось підходить до мене ззаду і стриже, не питаючи на це дозволу. Вони переконані, що я — їхня власність... Вчу їх не тільки музики, а й літератури, живопису, щоби зрушити їхню творчу особистість. Маю навчити їх не тільки виконавського мистецтва, а, як кажуть американці, «ліплю з них людей».

ДОВIДКА «Дня»

Володимир Віардо народився 1949 року. Вже з перших музичних кроків піаніст заявив про себе як про яскраву творчу особистість, що володіє особливою глибиною, натхненним виконанням та емоційністю. Навчався в Московській консерваторії — у класі Льва Наумова. Ще будучи студентом третього курсу, отримав гран-прі на конкурсі ім. Маргарити Лонг та Жака Тібо в Парижі. 1973-го став лауреатом першої премії та двох спеціальних призів на Міжнародному конкурсі ім. Вана Клайберна. Впродовж навчання у консерваторії був солістом Московської філармонії, а після отримання докторського ступеня обійняв посаду асистента професора Наумова. 1988 року емігрував до США. Активно концертує на найкращих сценах світу, проводить майстер-класи в найбільших містах Північної та Південної Америки, Європи, а також Азії, Південної Африки, є професором Університету Північного Техасу. Серед вихованців Віардо — понад 50 лауреатів перших та других премій міжнародних конкурсів. До того ж, Володимир Віардо є головою журі конкурсу «Російська музика» в Каліфорнії та конкурсу свого імені у Нью-Йорку, був членом журі Міжнародного конкурсу пам’яті В. Горовиця (Київ). 2006-го організував Міжнародний конкурс юних піаністів імені Віардо у Запоріжжі. У творчому доробку музиканта чимало записів, серед яких, зокрема, твори Баха, Пендерецького, Дебюссі та Рахманінова.