«Ми не уявляємо масштабів своїх багатств»

Відомий український літературознавець, письменник, доктор філологічних наук, народний депутат України першого скликання й давній друг і автор газети «День» Володимир Панченко сьогодні святкує день народження. Йому минає 62. Чільне місце серед наукових інтересів Володимира Євгеновича посідає українська література. Зокрема, його перу належать праці про Юрія Яновського, Володимира Винниченка, сценарії документальних фільмів тощо. А ще іменинник — затятий мандрівник. Враження й думки, які приходять під час мандрівок Україною, також неодмінно знаходять своє відображення на папері. Колектив «Дня» щиро вітає Володимира Панченка з днем народження! Бажаємо міцного здоров’я і творчого натхнення! З нагоди свята ми вирішили поцікавитися думкою іменинника щодо найбільш знакових явищ української культури останніх років.

— Володимире Євгеновичу, торік ви представили «неакадемічну» книжку про українську літературу «Кільця на древі». Ще раніше була «книга сучасного пілігрима» «Сонячний годинник». До яких жанрів схиляєтеся зараз? Чого чекати від вас читачам найближчим часом?

— Працюю над книжкою про Миколу Зерова, блискучого вченого, поета-неокласика, перекладача. Багато вже написав, але й попереду ще чимало роботи. Зеров був, як на мене, знаковою постаттю в  Україні 1920-х років, тому важливо, щоб ця особистість була максимально наближена до читачів. Крім того, пишу статті невеликого формату на теми історії: вони мають стати «цеглинками», з яких згодом також складуться книжки.  Доводиться час од часу братися й за публіцистику.

— Нещодавно незалежній Україні минуло 25. В нашій історії не так уже й багато періодів, коли українці мали свою державу. Водночас існує думка, що в «підпіллі» українська культура давала хоча й менше плодів, зате вони були більш вартісними. Чи погоджуєтесь? Якщо говорити про літературу, то які ключові тенденції панували впродовж цього періоду? Чого, на ваш погляд, нині бракує українській літературі? Яких творів, жанрів, авторів?

— Та ні: в «підпіллі», як ви кажете, було зовсім не солодко. Коли не вистачає кисню, дихати важко. Але, з другого боку, життя всупереч нестерпним обставинам, спонукає до максимальної мобілізації духу. Якщо достатньо повно представити, що було створено українськими письменниками за перші 17 років ХХ ст., то перед очима постане феєрична картина! Пізній Іван Франко, Леся Українка, Володимир Винниченко, Гнат Хоткевич, Михайло Коцюбинський,Ольга Кобилянська... Блискуча література! Саме тоді набрав сили український модернізм, який у 1920-ті знайшов своє продовження у творчості Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Майка Йогансена, Юрія Яновського, Павла Тичини, Максима Рильського і ще багатьох-багатьох поетів, прозаїків, драматургів... Ми назагал просто не дуже часто апелюємо до тих скарбів. Зараз би дуже на часі була б постановка «Патетичної сонати» Миколи Куліша. Вона могла б чудово підсвітити нам і нинішню нашу ситуацію з її проблематикою... А Леся Українка з її «Руфіном і Прісціллою»? Якщо ми вже захоплюємося Орвелом, то варто пам’ятати, що «Руфін і Прісцілла» (1907   рік!)  — це чи не перша в європейській літературі антиутопія, прогноз на все ХIХ століття...

Ми й зараз маємо дуже цікаву літературу, зокрема — поезію. Але дуже бракує осмислення її. Через критику. Через залучення літератури в кіно, в театральний і радіопростір... Враження таке, що ми й самі часом не уявляємо масштаби своїх багатств...

А чого бракує... Ми слабко використовуємо можливості літератури нон-фікшн. Документалістика, репортажі, книги-«розмови», мемуаристика, есеїстика... Все це дуже цікаве й важливе словесне мистецтво. У нас в цьому сенсі ще великий резерв невикористаних можливостей.

— Що очікуєте від цьогорічного Форуму видавців? Які новинки, гостей, події хотіли б відзначити?

— Я, напевно, не буду безпосередньо брати участь у Форумі. Буду вболівати за друзів. Зокрема, й за презентації «Дня», за успіх книжкових новинок, що прийдуть до читачів з легкої руки тих, хто творить «День». Особливо чекатиму на книжку «Сестра моя, Софія». Там є й моя частка — стаття про перебування Лесі Українки в Болгарії у 1894—1895 роках.

— Нині Росія намагається використовувати «м’яку силу» культури, щоб просувати свої інтереси в Україні. Йдеться, зокрема, про спроби налагодити контакт з певними більш чи менш відомими діячами, про організацію сумнівних «миротворчих» форумів. Як, на ваш погляд, слід реагувати на ці виклики? На яких принципах можливе відновлення культурного діалогу з росіянами?

— Сьогодні, як ніколи, актуальним є гасло Миколи Хвильового: «Геть від Москви!» Не треба спокушатися солодкими словами з Росії. Там, на жаль, дуже й дуже мало притомних людей, не заражених імперськістю. Інколи здається, що їхні імена можна перерахувати на пальцях: Шендерович, Войнович, Уліцька, Акунін, історик Соловей, журналіст Бабченко... Тому проблема культурного діалогу з росіянами, на мою думку,  — це проблема №285, якщо перефразовувати  Чехова.