Михайло Резникович: «Час штовхає під лікоть»

Комедію «Нахлібник» за Тургенєвим поставив Резникович. Нещодавно художній керівник Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки приймав вітання (Михайло Юрійович був удостоєний вищої винагороди країни — звання «Героя України»). Розібратися з театральним феноменом Резниковича спробувала відомий театральний критик Наталія Старосельська, яка написала монографію «Штрихи до портрета...» Ця книга стала подарунком до подвійного ювілею Резниковича — 75-річчя з дня народження та 50-річчя творчої діяльності. Нині в його доробку понад 100 вистав, телевізійні художні фільми, він автор декількох книг. Якось Михайло Юрійович зізнався: «Якби мене запитали: що б ви бажали робити? Я б відповів: хочу бути режисером!» До речі, навесні іменинник відмовився від урочистого святкування, а натомість запросив глядачів на прем’єру «Любовного безумства» за Ж.Ф. Реньяром. У виставі початок епохи французького романтизму перекликається з сьогоднішнім днем — переплетення романтики і цинічного розрахунку, манірності та вкрай вільної поведінки, поезії, любовного трепету, інтриг і підступів.

Напередодні відкриття 88-го сезону художній керівник Російської драми розповів «Дню» про своє розуміння поняття «героїзм», про нереалізовані ідеї та нові вистави, які незабаром побачать глядачі.

— Михайле Юрійовичу, що ви вкладаєте в поняття «героїзм»?

— Ви підштовхуєте до визначень, а вони майже завжди кульгають. Можливо, герой — той професіонал, який у міру своїх сил і безкорисливо служить своїй країні, докладає всіх зусиль для того, щоб завтра вона була людянішою та згуртованою.

— Для театральних працівників вересень — час завершення літніх канікул.

— У відпустці я завжди працюю. А за радянських часів це був ще й період додаткового заробітку. Я писав інсценівки. Вони потім ставилися в театрі. Отримував за це невеликі гроші, але за декілька років так призвичаївся, що незабаром працювати на канікулах стало для мене нормою.

Цю відпустку я присвятив роботі над виставою про Тараса Шевченка. 2014 року виповнюється 200 років з дня народження Кобзаря. І хоча нас ніхто не зобов’язав ставити виставу «до дати», є внутрішня потреба висловитися про цю велику людину. Після прочитання щоденників і листів Тараса Григоровича мені відкрився інший Шевченко. Я задумався над тим, наскільки нещасливий він був у взаєминах із жінками, як жадав родинного вогнища, але не мав його. Сподіваюся, «досвід дослідження внутрішнього життя людини в щоденниках і документах» (так би я визначив назву цієї композиції) ми зіграємо навесні.

— Минулий сезон у театрі був оголошений «сезоном класики», а яким буде нинішній?

— Сезон класики в нашому театрі продовжується. На початку жовтня зіграємо прем’єру — «Нахлібник» за Тургенєвим, ближче до кінця сезону — «Ромео і Джульєтту» за Шекспіром. Наступний сезон припадає на Лермонтовський ювілей, і ми плануємо постановку «Маскараду». Зібрати колекцію гучних імен — для театру не самоціль. Головне — зуміти кожну класичну виставу зробити сучасною. Це формула мого вчителя Георгія Олександровича Товстоногова. Її легко озвучити, а ось здійснити непросто.

— А чим для вас сучасний тургенєвський «Нахлібник»?

— Це п’єса про нещадне, витончене приниження багатими бідних. На жаль, за більш ніж півтора століття ситуація не змінилося. Змінилися хіба що методи і засоби, але з приниженням ми як і раніше зіштовхуємося на кожному кроці. У Івана Тургенєва є стаття «Гамлет і Дон Кіхот». У ній письменник говорить про те, що всіх героїв світової літератури можна умовно поділити на «гамлетів» і «донкіхотів». І в головному героєві «Нахлібника» — Кузовкіну — є риси цього «вічного» образу: беззахисність і душевна щедрість, наївність. А такі люди — на всі часи!

— Свою першу виставу в Російській драмі ви поставили 50 років тому.

— Я потрапив до театру, коли в цьому кріслі керівника сидів чудовий директор — Леонід Тимофійович Куропатенко. Зустріч із ним я вважаю одним із найбільших дарунків долі. Він допомагав, щоб я відбувся як режисер. І трупа мене прийняла. Крім того, я із задоволенням вчився (у чудового сценографа Давида Боровського, за зустріч із яким також дякую долі).

— Тепер у кріслі, яке раніше займав Куропатенко, сидите ви. Чи даєте ви молодим режисерам творчо реалізуватися?

— Намагаюся. Але відбудеться молодий режисер чи ні — залежить найперше від його бажання, вміння, прагнення. Якщо все це є, я, звичайно, допомагаю. Можу сказати, що на цьому етапі (не знаю, що буде далі) молодий режисер Дмитро Морозов, як мені здається, чесно ставиться до справи. І я йому допомагаю. Цієї осені на Новій сцені театру повинна вийти його вистава «Жінка та чиновник» за п’єсою Альдо Ніколаї. У виставі зайняті сильні актори середнього покоління — Наталія Доля, Дмитро Савченко, Олена Нещерет і Станіслав Бобко. Мені здається, що це буде досить цікава робота.

— На ваш погляд, чому в Україні практично немає політичного, публіцистичного театру? Адже, судячи з наповнення вітчизняних ЗМІ, країна активно цікавиться політикою!

— Можливо, саме тому цією темою не цікавиться театр. Багато політики в журналістиці, але художнього осмислення політпроцесів у драматургії сьогодні взагалі немає. А якщо немає драматургії, хоч трохи професійної, то на сцені втілювати це дуже важко. Тому політичного театру як такого, на мій погляд, у нас немає. І це погано.

— Деякі глядачі стверджують, що політики довкола стільки, що лише в театрі її не вистачає.

— Все не так просто. Політичний театр — це театр, який «глаголом жжет сердца людей», говорить про найболючіше з того, що відбувається сьогодні в житті. Що заважає театрам про це говорити?.. Не знаю. Чи то страх, чи то тривалий перепочинок у драматургії, чи то тривалий період осмислення.

— П’єса «Пані міністерша» Нушича, яка поставлена вами 12 років тому, потрапила в круговерть подій і здавалася гостросучасною, не дивлячись на те, що писалася на початку ХХ століття. А наскільки є злободенною його п’єса «Доктор філософії», вистава, яка заявлена на новий сезон?

— «Міністерша» — вистава більш соціальна, більш конфліктна. «Доктор» — п’єса зовсім інша. Це комедія про добрих, наївних людей. Сюжет «замішаний» на капіталі, що раптово навалився на головного героя. Я б порівняв цю п’єсу з «Міщанином у дворянстві» Мольєра. Там герой — абсолютно наївна людина, приголомшена тим, що виявляється, він все життя говорив прозою. Ця ступінь наївності всіх персонажів без винятку — по-моєму, ключик до розкриття суті вистави. Якщо режисер Ірина Барковська й артисти, які грають у «Докторові філософії», зможуть відкрити цей жанр, природу почуттів, то вистава прозвучить.

— Чи є у вас нереалізовані ідеї, довго виношувані, які до цих пір не вдалося втілити?

— Напевне, кожен режисер хоче поставити шекспірівського «Гамлета» та «Три сестри» Чехова, але на ділі лише життя підказує, що ставити далі. Кожна вистава має бути продиктована часом. Час штовхає режисера під лікоть і підказує, що потрібно ставити в театрі сьогодні. Інше питання — хто як чує час? Утім, «каждый слышит, как он дышит», — як співав Окуджава.