Миколайчук. Свято. Післямова до ювілею

На Батьківщині митця витворилося справді народне свято! Тисячі людей вийшли на вулиці й майдани. Коли ми, гості, учасники ювілейного дійства, йшли до Музею-садиби Миколайчука в його рідному селі Чортория, уздовж вулиці діти, юнаки, люди старшого віку тримали поєднані рушники. Кілометри рушників... І всі у вишиванках — від губернатора Чернівецької області Михайла Папієва і до найменшої дитини. Музики награвали мелодії, знайомі по фільмах за участю Миколайчука. Коли б і не знав, що воно й звідки, зрозумів би: ось і з цього поля, із цього соціокультурного лона зродився митець. У Києві все було замкнуто у просторі Будинку кіно й кінотеатру «Жовтень», де відбулася й ще триватиме ретроспектива фільмів, театру імені Івана Франка. Миколайчука в столиці небагато, хоча ж є.

Ну є, так. Одначе на Буковині Миколайчук — свій, він геній цього місця, він народний герой і прояв народного духа. У Києві ж митець є уособленням кіно для обраних, для втаємничених. Символ екранного мистецтва, що — видається іноді, з одчаю, — красивою легендою про часи, коли креативність українців у кінокультурі знову, після Довженка й Кавалерідзе, вибухнула на цілий світ. І потому згасла. Для широких глядацьких мас. Для високого начальства. Тотальна відсутність урядників на ювілейному вечорі в театрі імені Франка, є красномовним тому свідченням. Не потрібне їм те кіно й та культура, що говорить мовою народу. Бо, за їхніми переконаннями (ніколи, звісно, у тому не зізнаються, боронь Боже), ніякого народу в Україні давно вже немає. Є керований через ЗМІ електорат, якому можна «втюхівать» будь що, будь-яку полову. Раніше комуністичну, тепер необуржуйську. І ведеться на те народ, ой ведеться...

Чомусь пригадався похорон письменника Григора Тютюнника в березні 1980-го, на Байковому цвинтарі у Києві. Григір пішов із життя сам, написавши у передсмертній записці: «Домучуйте когось другого, а все моє, що в мене є, спаліть». Я стояв поруч Івана Миколайчука і бачив, як нестримно і страшно він плакав. Уже потому нагадалось: чи не й самого себе, заодно, оплакував?

За шість літ до того в Москві ховали Василя Шукшина. Тютюнник їздив на похорон і написав про те, що вразило найбільше: «З виразу облич, по калині, по тиші я побачив, як народ уміє шанувати свого письменника. Бачив, як несли йому калину, він увесь лежав у калині, а якийсь хлопець тримав цілий калиновий кущ — як знамено (...) Либонь, я вперше відчув, хто такий народ — без буденних дріб’язків, а народ як сім’ю, що ховає свого сина». Стаття «Світла душа» закінчувалася словами: «З любові й муки народжується письменник — іншого шляху в нього немає».

Мабуть тоді, у Москві, Тютюнник не міг не подумати про власну смерть і власний похорон. Письменник в Росії не те, що в Україні. Обираючи мовою свого письма українську, ти зрікаєшся справжнього успіху в масового читача. Так було і так є донині. Не тільки в літературі, а й у кіно чи на телебаченні. Хіба що прикинешся «дуркуватим хохлом» і заговориш на «человєческом суржикє»... До речі, Григір починав писати російською. Старший брат, Григорій, який уже набирав сили та авторитету в літературі, ознайомившись із російськомовним оповіданням Григора, сказав: «От ти пишеш по-російськи... Ну що ж, як воно вже так склалося, пиши. Тільки знай, братику, мова — душа народу. Як же ти писатимеш про українців не їхньою мовою, як виразиш їхню душу не через їхню мову, сиріч душу?» І вже сам Григір про своїх героїв, яких писав, що називається, з натури: «Але не всі відкриті, не всі виростають у честь, поезію і славу народу. Бо щоб вирости їм у поему краси, поему щастя і горя, радості і смутку, треба, щоб почалися вони із серця доброго, люблячого, самовідданого. Мало — бачити. Мало — розуміти. Треба любить».

Проста річ — треба любити свій народ. Легко сказати, а як любити людей, що так не поважають, не зрідка, самих себе? Скільки стогону й муки у словах українських провідників — від Тараса Шевченка, Василя Стефаника, Олександра Довженка: народе, прокинься! А у відповідь мовчанка — «бо благоденствує» той народ, під лукавим наглядом царедворців усіх мастей. Або, що точніше, навчився «ізображать» те, що треба. Хохла простакуватого, якому все «без разниці». Потрібен ключ до незрідка наглухо закритої, замурованої народної душі. Навченої гірким досвідом багатолітнього рабства і холопської зневаги.

Миколайчук не просто любив народ, його слово та його мистецтво. Він жив ним. Він чув його, умів здобуватись на контакт. Не сварити, не давати нагінку, зайнявши доволі традиційну для українських інтелектуалів позу місіонера, а чи й месії. У своєму режисерському дебюті, «Вавилоні ХХ», зіткнув у діалозі комуністичну утопію і погляд на неї власне народу. І утопія зробилась смішною й дикуватою. Нині компартійні бонзи знову розказують нам про «свєтлиє далі», мовою демонстративно не українською, не народною. Бо ментальність у них така — бачити в народі лишень біомасу, пластилін, з якого вони ліплять «нужних партіі» ідеологічних монстриків.

Пригадується, як Юрій Іллєнко оповідав про Іванову кінопробу на роль у «Тінях забутих предків». «Він не хрестився, він — молився! Одразу стало зрозумілим, що він з того культурного, світоглядного шару, про який мали знімати фільм». У тому й справа: щоби те зняти, мало кінокамери й хороших акторів. Треба, щоби люди говорили тією ж мовою, якою спілкуються їхні герої в житті, в реальності. Інакше на плівці лишиться тільки поверхня явища, бодай і блискуча, ба навіть красива.

Ювілей Миколайчука на Буковині довів: і в нас можливим є варіант, коли народ ставиться до митця по-сімейному — як до сина свого, як до брата, рідної, близької людини. Так і хотілося повторити ті самі слова: «Либонь, я вперше відчув, хто такий народ...» «Вражаюче, — сказав режисер Роман Балаян. — Івана тут люблять всі...» Справді всі — від губернатора до найменших буковинців. Це не зімітуєш, не зіграєш. Про це ж говорили побратими Івана Миколайчука — і кінооператор Юрій Гармаш, і художник Анатолій Мамонтов, і композитор Володимир Губа, і актори Михайло Голубович та Федір Стригун... Вони їздили на зустрічі з глядачами по всій Буковині — і скрізь на них чекало безліч людей, які виявляли дивовижний і досі невтоленний інтерес до Миколайчука та його творчості. Українського кіномитця, такого обділеного увагою й повагою нині, це пробиває до сліз. І до простої думки: ось же воно, джерело нових витворів, нових мандрівок у глибини загадкової народної душі — яка тут, у Буковині, одкрита світу, як, може, ніде в Україні.

І виставка образотворців у Чернівцях засвідчила ту саму любов до митця. І фестиваль аматорського кіно. І, звичайно ж, грандіозна акція «На гостину до Івана» — від Чернівців до Чорториї суцільне марево народної любові. І рукотворної поваги й шани — у рушниках, у виробах побутових, в одязі. Світ буковинського села чи містечка чи не бароковий — такою є тут насиченість пластичною інформацією. Не випадково митець так багато думав про бароко у суто народному його вияві — усе це звідси. Коли дикуватий партійний чиновник 1971 року говорив про «Білий птах з чорною ознакою», що то, мовляв, «бандерівці» в кадрі — вернулися із Сибіру, із заслання, з грошиками та й понабудовували палаци, він просто не знав, що на Буковині мало не всі хати розцяцьковані, розмальовані, як ляльки. І ходять люди так, і співають, і танцюють. І обряди вчиняють. Їхню мову Миколайчук осягав з дитинства. І не втомлювався робити те до смерті. Народ, виявляється, це бачив і розумів. І поцінував належно.

Миколайчук чув у собі велику традицію національної культури, національного світобачення. Не випадково ж почав з ролі Тараса Шевченка у «Сні» Володимира Денисенка. І одночасно Іван Палійчук у «Тінях...». Їхня феноменальність у тому, що заговорив до того без’язикий нарід. Мовою обрядів, ритуальних дійств, ярмаркових трагіфарсів. Пізніше, у «Пропалій грамоті» за Гоголем, зробленій Борисом Івченком за активною участю Миколайчука-актора й Миколайчука-концептуаліста, вдасться виразити той самий ярмарковий сміх, що покривав усю площину життя Російської імперії — від народного низу до імперського верху. Це й не сподобалося, фільм в Україні не показували до 1987 року. Кого-кого, а імператорських височеств із імперських кабінетів «трогать не могі» — і до сьогодні так.

Миколайчук і справді «народний геній», як сказав про нього Сергій Параджанов. Поставивши в один ряд із Довженком, який колись, у «Звенигорі», першим у вітчизняному кіно, зумів зафіксувати й виразити поклади народної душі, історію народного світовідчуття. До речі, і Параджанов так само виставлявся в ролі Довженкового учня (багато що, за звичаєм, вигадуючи, фантазуючи). Від Миколайчука чув якось історію, як замолоду він усе хотів познайомитись із Довженком. Нарешті зібрався, поїхав до Києва. З вокзалу пішки — на кіностудію. А там оголошення: «Учора в Москві помер Олександр Довженко». Чиста вигадка... Миколайчукові було тоді, у 56-му, лишень 15 літ, і навряд чи він навіть чув про Довженка. У школі його не вивчали, у пресі не пропагували. Це з розряду автобіографічних міфів, які митці залюбки складають про себе. Нормальна, природна річ. Важливе інше — і Параджанов, і Миколайчук тулилися до могутньої тіні Довженкової, для них він був взірцем проникнення в глибини народної культури, народної свідомості.

Миколайчук любив не тільки рідну Буковину, а й Київ. Якось я запитав його, чи не хотів би він перебратися на житло з Березняків на правий берег, у старе місто. «Що ви! — вигукнув він. — Ні за що не проміняю! Щовечора я милуюсь на Лавру, на золотий, божественний блиск церковних бань!» Разом з тим кіностудійний фабричний конвеєр гнітив його. Може, тому мріяв одного прекрасного дня покинути кіно й віддатися чистій літературі. Майже суголосно Шевченковому ідеалові: «поставлю хату і кімнату, садок-райочок посаджу...». І в тім раю творити в режимі вільного птаха. Не збулося. Хоча необхідність особистісної свободи і є основним посланням митця нам, нині сущим...

А Київ таки дещо зробив. І книжку «Іван Миколайчук. Магія любові» (упорядник Марія Миколайчук, добір і підготовка текстів Лариси Брюховецької, до видання долучилися Державне агентство України з питань кіно, Національна кіностудія імені Довженка, редакція журналу «Міжнародний туризм»). Та іншу книжку, перекладну, — польської дослідниці Йованни Левицької «Повернення до коріння. Українське поетичне кіно» (зусиллями тієї ж Л.Брюховецької). І комплект із восьми Миколайчукових фільмів на DVD — відреставрованих, з коментарями...

У Чернівцях губернатор Папієв усерйоз говорив про можливість створення культурного центру імені Миколайчука і про створення пам’ятника. Кілька проектів уже є, хибують вони на тотальну ігнорацію місця, де бути пам’ятнику. Я ж закинув керівникам Буковини давню ідею Юрія Іллєнка — фестиваль Поетичного кіно. У потенції — міжнародний. Чуєте? Той, де на екрані відбуватиметься діалог народів, народного мистецтва. Того самого, який і творився Іваном Миколайчуком.