На Стовпах

Один із найбільших кіноархівів світу, Госфільмофонд Росії (Gosfilmofond — цю марку добре знають усі історики кіно, кінематографісти світу), щороку проводить фестиваль архівного кіно. Цього разу вже вп’ятнадцяте. Здавалося б, навіщо? А це один із символів, знаків відкритості архіву. Його зорганізували по війні як архів всесоюзний (то ж тут зберігаються практично всі українські фільми, включно до 1991 року).

ТРОХИ ІСТОРІЇ

Хоча ще у 1930-ті «великий друг радянських кінематографістів», завзятий кіноман (це правда) товариш Сталін уже був занепокоєний, чи не пропаде його улюблена стрічка «Чапаєв». Побоювання зовсім небезпідставне — близько 80 відсотків фільмів так званого німого періоду зникли у вирі часу. Бо мало хто тоді цінував кіно як мистецтво — щось таке для одноразового вжитку...

По війні таки заснували повноцінний архів — у підмосковному селищі Бєлиє Столби (Домодєдовський район). Ще Лаврентій Берія опікувався облаштуванням архіву. Його територію обнесли колючим дротом, суворі постаті з автоматами відбивали бажання наближатися ближче, аніж на кілометр. Скарби нації — це вам не хухри-мухри. Хоча зазвичай архіви й бібліотеки вважалися чимось на кшталт складських приміщень. Відтак і зарплата була однією з найнижчих...

Нині не так. На закритті фестивалю перший заступник генерального директора Госфільмофонду Володимир Дмітрієв не приховував почуттів. «Нас мали ні за що... При зустрічах мені подавали два пальці. Тепер же кидаються в обійми. Ми примусили себе поважати». Хоча є й гіркота: «Раніше режисери їздили до нас дуже часто. Особливо починаючи нову роботу... Нинішні молоді нас не жалують. Фільми дивляться на відео, на «прокрутці». Відтак ні сучасного кіно вони не знають, ні класичного. Бо екран — це глибина кадру, об’єм, якого немає на малому відео...» То ж не дивно, що культура сучасної російської режисури незрідка є катастрофічною.

В особистій бесіді Дмітрієв печалився і нашими справами. Передусім тим, що відбувається з Національним центром Олександра Довженка (насправді, це наш державний фільмофонд). Навколо нього відбуваються якісь, не завжди зрозумілі, викрутаси. Досі є загроза нічим, практично, необґрунтованого переселення архіву з Голосіївської площі до кіностудії імені Довженка. Де немає жодних умов для функціонування архіву. «Дуже прикро, — коментар Дмітрієва. — За цим стоїть нерозуміння значення архіву для розвитку національного кіно, зростання його культури...»

У перший день фестивалю (він так і називається — «Бєлиє Столби») саме тут, в Госфільмофонді, відбулося засідання Ради з питань кіно, яку очолює Володимир Путін. Звісно, приїзд великого начальства є завжди стресом, одначе ж позитивним, оскільки є знаком поваги та уваги.

ФАРБУВАТИ / НЕ ФАРБУВАТИ

Фестиваль має свою історію і свої вироблені рубрики. До прикладу, «Конфронтації», де сходяться (чи зводяться) різні погляди на той чи інший історичний матеріал. Цього разу йшлося про Наполеона. У великій фестивальній залі було виставлено великий портрет французького імператора, і народ охоче фотографувався поруч «конфронтатора». Було показано, у фраґментах, чимало фільмів з Наполеоном. А центральною подією став перегляд знаменитої стрічки Абеля Ганса «Наполеон Бонапарт». Більше знана геніальна стрічка 1927 року (ще «німа») того ж режисера — що й досі вражає максимальною виразністю пластики і надзвичайною вигадливістю. Показали ж іншу, вже звукову версію 1935 року. Тут персонажі розмовляють, спілкуються, тут є нові епізоди, спеціально зняті для фільму. І відчуття бодай невеликої естетичної катастрофи — я не дуже пізнав шедевр 20-х. Це до питання про доцільність застосування новітніх технологій...

Саме це питання постало в іншому фестивальному секторі: модна нині колоризація, коли за допомогою комп’ютерних технологій чорно-білі стрічки набувають кольору. Показали кілька зразків такої колоризації і повністю — знамениту картину «Весна на Зарічній вулиці» (Одеська кіностудія, 1957 р.). Під завісу відбулася дискусія, предмет якої було сформульовано у доволі жорсткий спосіб: «Колоризація — варварська наруга над кінокласикою чи один із способів збереження кіноспадщини?» Було запрошено режисера «Весни...» Марлена Хуциєва та працівників фірми «Крупний план», яка й здійснювала колоризацію.

Розмова почалася в дещо академічній манері, одначе доволі швидко її температура сягнула точки кипіння. Кінознавці в один голос (автор цих рядків був серед них) висловились проти. Це просто технічна забавка задля отримання прибутку — не більше того. Що це саме так, підтвердили й колоризатори. Один із них сказав: «Ну, поки це буде приносити прибуток — ми будемо цим займатися. В іншому разі звісно ні». Керівник американського кіноархіву Патрік Лафні (архіву, що входить до знаменитої Бібліотеки Конгресу США) оповів, що в Америці подібні штуки робилися ще у 1980-ті. Колоризували понад двохсот стрічок. Закінчилось прийняттям закону, який забороняв розфарбовувати класичні фільми.

Чому повівся на те Хуциєв? 85-літній метр пояснив це просто: «Спершу я був проти. Одначе потім мені стало просто цікаво. Вони ж не просто розфарбовують... Скажімо, вивчають, які саме костюми носили у 50-ті, яка кольорова гама була визначальною... Словом, ніби фільм знімають. І мені стало цікаво. Я ніби повернувся у молодість. Та й важить те, що сьогодні молоді люди не звикли до чорно-білих картин, їм подавай колір. То ж хай буде...».

То що, може й «німі» стрічки будемо озвучувати — не тільки музикою, а й діалогами, шумами? Бо молоді не звикли... Некоректна і, власне, шкідлива логіка. Нинішня цивілізація й без того хибує на синдром «фастфудності» — усе має бути протертим, прожованим, готовим для швидкого («на прокрутці») вживання. Ні, завдання культури і культурної політики має бути іншим — нові покоління повинні привчатися до того, що діалог з культурою минулого є непростим, є трудом душі й інтелекту. Інакше — тотальна примітивізація й дебілізація, зразки чого й маємо мало не на кожному кроці.

До речі, згадувалася і прикра історія з колоризацією знаменитої стрічки «В бій ідуть тільки старики» Леоніда Бикова. Сім’я актора і режисера ось уже тривалий час судиться з людьми, які порушили не тільки людські, а й юридичні норми — зробивши колоризацію без згоди правонаступників, кіностудії та Мінкультури. Що ж, аби гроші і харчі хороші, решта не має значення?

СЛАВА АРХІВАМ!

Ще однією фестивальною темою були архівні знахідки. Найбільшою подією став показ знайденого недавно в Аргентині фільму російського режисера Євгена Червякова «Мій син» (1928). Картина вважалася такою, що зникла назавжди. І ось знахідка. Хай і неповна, одначе її вартість важко переоцінити. Дослідник творчості Червякова, пітерський кінознавець Петро Багров сяяв, немов нова копійка. Одначе не тільки його радість. Фільм примушує по-новому поглянути на те, що відбувалося в кіно (українську в тому числі) рубежа 1920—1930-х... Його психологічність та особлива ліричність, зануреність в особистісний світ героїв по-справжньому вражають. До речі, у головній жіночій ролі Анна Стен, родом із Києва, зірка раннього радянського кіно (пізніше емігрувала в Німеччину, потому у США).

Сенсацією фестивалю став показ відновленої стрічки «Земля молодості» 1940 року («Союздетфильм», режисер Олександр Андрієвський). Це стерео, прообраз нинішніх 3D-технологій. Кінознавець Микола Майоров домігся реставрації, багато в чому вражаючої за якістю. Як тут не скажеш, що таки да, Росія — батьківщина слонів! Ну, хоча би деяких різновидів.

Багатюща програма фестивалю включала і традиційний салют тим, у кого цього року столітній ювілей (Микола Крючков, Аркадій Райкін, Марк Бернес, Сергій Столяров, композитор Ніно Рота, актор Роберт Тейлор, режисер Отакар Вавра — який живий, слава тобі, Господи...), спомин про тих, хто відійшов минулого року, і багато іншого.

У розмові зі мною вже згадуваний Патрік Лафні сказав, що нині прийшов час археології. Накопичено величезну кількість архівів і архівних матеріалів. Треба копати. У тій же Америці чимало архівів українців. Паперових і фільмових. Приїздіть, шукайте. Треба подумати над виробленням державної програми пошуку й вивчення таких архівів — і не тільки в США...

Ну, і в самому фіналі — поява Жерара Депардьє. Нині готується проект багатосерійного фільму про Григорія Распутіна, і знаменитий французький актор готується зіграти його роль. Для цього, зокрема, переглядає фільми в архіві...

Я був представлений Депардьє також. Він одразу поцікавився: «А Параджанов в Україні сидів у тюрмі?». — «Ні, — суворо відповів я, — він сидів у таборах. Правда, не піонерських». Ну от, ще один знавець нашої історії крізь «тюремну призму». І це друг Віктора Ющенка. Одначе трохи пізніше француз реабілітувався. Коли підняли келихи за мою скромну персону, Депардьє раптом вигукнув по-нашому: «Слава Україні!» — «Героям слава!» — миттю відреагував я у відповідь. Актор тут почав розповідати мені про те, що Бальзак бував в Україні й навіть одружився з Евеліною Ганською.

Ні, треба їздити до архівів — будеш краще знати і себе, і своє минуле.