Наші люди на Круазет
У бутність «Союзу незламного», коли кіно вважалося «найважливішим із мистецтв», у конкурсній програмі найпрестижнішого із кінофорумів світу — Каннського — щорічно була представлена радянська картина. Якщо зрідка не вдавалося проникнути в основний конкурс, проривалися в короткометражний, а в найгіршому разі — у «Двотижневик режисерів» або «Особливий погляд». З дирекцією фестивалю велася складна робота з метою просунути «угодний» фільм і не дати «неугодний». Але чи то дирекція була гнучкішою від червоних кінодипломатів, чи то ці останні були не такі вже й погані, як тепер прийнято говорити, але в Канн постійно попадали далеко не ідеологічні хіти. Досить згадати, що в Канні, незмінно завойовуючи найважливіші призи, побували всі фільми Андрія Тарковського — починаючи з «Андрія Рубльова», затаврованого Іллею Глазуновим ганьбою за ідеї, котрі ганьбили велику Росію, і до «Часу подорожей», завершеного Тоніно Гуеррою вже після смерті Тарковського.
Гостинною виявилася набережна Круазет і для Андрія Кончаловського, Отара Іоселіані, Георгія Данелії, Лани Гогоберідзе, Альмантаса Грікявічюса, Рустама Хамдамова, Павла Лунгіна, Олексія Балабанова, Івана Диховичного і, звісно, Микити Михалкова, якому «Втомлені сонцем» принесли 1994 року гран- при журі. Для багатьох радянських лауреатів Каннського фестивалю успіх на Лазурному березі виявився перепусткою на Захід, і згодом вони вже представляли в Канні США, Францію чи Італію.
Українська режисура двічі брала участь у програмі цього фестивалю: 1990 року Юрій Іллєнко отримав тут премію ФІПРЕССІ (Міжнародної асоціації кінокритиків) за фільм «Лебедине озеро. Зона», а рік потому В'ячеслав Криштофович з успіхом показав «Ребро Адама». Потім настала довга пауза, частково перервана у травні появою у Палаці фестивалів Богдана Ступки, одягнутого в легкий літній костюм у колоніальному стилі. Він приїхав з польською делегацією як виконавець ролі Богдана Хмельницького в історичній епопеї Єжи Гоффмана «Вогнем і мечем», одразу визнаною світовою пресою польським еквівалентом «Віднесених вітром».
Російська кінематографія цього року представила в Канні три картини: на відкритті — «Сибірського цирульника» М.Михалкова, в основному конкурсі — «Молох» О.Сокурова і на кіноринку — «Небо в алмазах» В.Пічула. Широко розрекламований витвір Михалкова після великих очікувань викликав не менше розчарування. Василь Пічул загубився в лабіринтах ринкових кінопоказів, а загадковий, як завжди, Сокуров спровокував вельми суперечливу реакцію досвідчених вовків фестивальної журналістики. Не обійшлося без містичного випадку: під час офіційного показу на фінальних титрах загорілася кіноплівка. Противники фільму не пропустили нагоди порадуватися: «Фільм ішов у нікуди і, нарешті, згорів». Тим часом фільм аж ніяк не йшов у нікуди, а в присмеркову зону кіно, в якій орієнтується далеко не кожний, але де найцікавіше і відбувається.
В укутаному грядами хмар старовинному німецькому замку, що загубився в сніжних Альпах, Сокуров спостерігає життя Гітлера та його найближчого оточення протягом одного дня пізньої весни 1942 року. Історичне тло залишається за кадром, поступаючись місцем подробицям особистих взаємовідносин фюрера з Євою Браун, його ідеосинкразіям і людським слабостям.
Зняте кращими петербурзькими операторами Олексієм Федоровим і Анатолієм Родіоновим у темних тонах, з глибинними композиціями і розмитими контурами зображення створює особливу атмосферу фільму, що дозволяє трактувати події, котрі відбуваються в ньому, як певні фантазії навколо міфів про Гітлера і Браун, як погляд крізь товщу часу на звичайних людей, приречених залишатися в масовій свідомості тільки лякаючими символами світового катаклізму, нарешті — як на лицедіїв, які ведуть свою гру поза часом і простором на підмостках вічності. Визначаючи задум «Молоха», Сокуров посилається на Еріха Фромма: «Доки ми не збагнемо людську натуру Гітлера, ми нічого не зможемо зрозуміти про нацизм і зрозуміти суть могутніх монстрів, спокушених владою. Міф про Гітлера як інфернального вершителя зла, таємничого лиходія, довгий час був перешкодою для розуміння. Необхідно пам'ятати, що нацизм все ще залишається останньою надією для багатьох нещасних людей». У ролі фюрера знявся Леонід Мозговий, котрий зіграв 1992 року у «Камені» Сокурова. Оскільки «Молох» є російсько- німецькою копродукцією, він озвучений берлінськими виконавцями. Але як обличчя, так і голоси, за сценарієм улюбленого сокурівського автора Юрія Арабова (приз за кращий сценарій), служать лише інструментами дослідження присмеркової зони людського буття.
Отар Іоселіані, котрий вже не перший рік працює у Франції, брав участь у конкурсі картиною Adieu, Plancher des Vaches, наполегливо відмовляючись перекладати її назву з французької якоюсь іншою мовою за відсутністю аналогів. Однак у дослівному перекладі це означає «Прощай, майданчик для корів», а за значенням — «Прощай, рідний дім». Цілком традиційний для Іоселіані фільм про лабіринти сімейних взаємовідносин, про дрібні сварки подружжя, відсутність взаєморозуміння між батьками і дітьми, прагнення людини звільнитися від пут, що накладаються на нього суспільством. Словом — «Співочий дрізд» кінця 90-х. Щоправда, правильніше було б назвати його «Мовчазним марабу», оскільки найяскравіший персонаж картини, котрий безперечно переграв усіх виконавців, включаючи самого Іоселіані в ролі безвідповідального батька сімейства — меланхолійний марабу, котрий блукає квартирою головного героя і додає своєю присутністю конкретно іронічне забарвлення всьому тому, що відбувається. Схоже, і сам Іоселіані не вважає фільм епохальним, говорячи, що «Марабу» — «просто подарунок тим, кого я не знаю, але хто поділяє мої думки».
Наостанку, хороша новина: у дні нинішнього Каннського фестивалю на Круазет готувався грунт для участі української кінематографії в конкурсній програмі на майбутній рік: В'ячеслав Криштофович активно працював із французькими партнерами над новим спільним проектом за участю зірок європейського кіно Ірен Жакоб, Венсана Ельбаса та Стівена Фрейса. Це історія двох закоханих, чиї заручини опиняються під загрозою розриву, коли в їхні стосунки втручається новий знайомий. Зйомки розпочинаються 30 липня.
ДОВІДКА «Дня»
Цього року нагороди Каннського кінофестивалю розподілилися таким чином: «Золота камера» (приз за кращий дебют) — позаконкурсний фільм «Марана Симхазанам» (режисер Муралі Наїр, Індія). Приз журі — «Лист» (Маноель де Олівейра, Португалія — Франція — Іспанія). Приз за сценарій — «Молох» (режисер Олександр Сокуров, сценаристи Юрій Арабов і Марина Коренєва, Росія — Німеччина). Приз за чоловічу роль — Еммануель Шотт, «Людяність» (режисер Бруно Дюмон, Франція). Приз за жіночу роль — Северин Канель, «Людяність» і Еміль Декенн, «Розетта» (режисери Люк і Жан-П'єр Дарденні, Бельгія — Франція). Приз за режисуру — Педро Альмодовар, «Все про мою матір» (Іспанія — Франція). Гран-прі Канна 1999 — «Людяність». «Золота пальмова гілка» — «Розетта». Рішення журі, очолюваного Девідом Кроненбергом, багато хто вважав за провокаційне і радикальне: він виділив фільми, що явно дравували велику частину публіки, залишивши за бортом таких класиків як Лінч, Ріпштейн, Егоян, Джармуш.
