«Нашому кіно потрібен успіх. Саме дома...»

«День» уже писав про конфліктну ситуацію, яка склалася в НСКУ («День» №101 і №116), і от нарешті приємна новина — підтверджено легітимність голови Спілки та його команди. Про найперші кроки й стратегію дій розказав нашій газеті Сергій Тримбач:

— Продовжуємо працювати. Ми не сиділи склавши руки впродовж трьох місяців, коли нам довелося багато енергії і часу втрачати на різні «розборки»: коли екс-голова НСКУ Борис Савченко викликав міліцію, видавав свої накази... Усе це вже в минулому, хоча з його боку ще можливі якісь варіанти протидії, бо нині його оточує кляузна публіка (переважно це не кінематографісти, а юристи)...

А щодо головного напряму нашої діяльності — це повернути Спілці впливовість у формуванні культурної політики в сфері кіно. Якщо пригадати, то на початку 90-х вона була сильною, а далі поступово зійшла майже нанівець. Нині з вуст деяких можновладців звучать пропозиції переформувати творчі спілки на профспілки, а за цим стоїть те, що, наприклад, НСКУ стане «ручною», якою можна буде вертіти, як завгодно. Тому для нас головне — повернути свою впливовість, і ми в цьому напрямку вже працюємо. Увійшли в законотворчій процес ВР (про це я говорив у інтерв’ю «Дню»), підготували поправки до закону про кінематограф, але виявилося, що це складний шлях. За цим стоять різні інтереси, є кілька варіантів законопроектів, та все ж ми це питання тримаємо на контролі. Річ у тому, що ми хочемо, щоб кінематограф фінансувався головним чином не з бюджету держави, а з незалежного фонду (наприклад, як у Франції чи Польщі). У багатьох країнах Євросоюзу існують такі фонди фінансування кіно. Бо цьогорічна ситуація, коли виділили з бюджету лише п’ять мільйонів, — хочеться, щоб більше такого не було. Фонд наповнювався б зборами від усяких продаж: квитків, прибутків від кабельних мереж та іншого. Це непростий процес... Ще одне питання — авторські права й доходи від них. У цьому питанні багато чого накрутили, є кілька законопроектів. Ми вивчаємо ситуацію і плануємо втручатися, пропонувати свій варіант виходу з цього глухого кута.

Треба вирішувати й професійні питання, які пов’язані з працею і заробітною платою кінематографістів.

Ще один напрям дій — повернути креативність середовища кінематографістів. Ми хочемо, щоб Будинок кіно став місцем, де творяться нові мистецькі та художні ідеології, але не в політичному, а в мистецькому контексті. Щоб у Будинку кіно збиралися майстри та молоді кінематографісти, щоб тут сходилися представники різних видів мистецтва: письменники, художники, композитори, музиканти. Так, у 60-ті роки, коли кіно інтенсивно розвивалося, це відбувалося не в останню чергу тому, що до кінематографа долучилася широка мистецька громада України. До того ж, сьогодні кіностудії практично не існують, вони функціонують як кінофабрики, і то в доволі слабкому режимі. А як мистецьке середовище студії зникли, і цю студійніть ми хочемо відродити у Будинку кіно. 26 вересня плануємо провести першу таку акцію під назвою «Спілка кінематографістів: перезавантаження»...

— Сергію Васильовичу, на вашу думку, коли все ж відродиться національне українське кіно, скільки років чекати?

— Це залежатиме від нас усіх. Повинна бути політична воля керівництва держави (сьогодні влада не відчуває тиску суспільства). Якби наше суспільство розуміло й відчувало потребу в українському кіно, то воно б тиснуло на владу. А цього не відбувається, бо в більшості людей є відчуття, що нове кіно є (його потреби переважно задовольняє російський кінематограф). Зараз у нас ситуація, схожа з Англією, де глядачі не мають мовного бар’єра, тож американське кіно вони сприймають як своє. І в нас щось подібне відбувається. Внаслідок цього в більшості людей рана не болить. Я вважаю, що українському кіно потрібен успіх, причому не тільки на міжнародних кінофестивалях, а в нашій країні. Канни, Венеція, Берлін — дуже добре, але набагато важливіше, щоб фільм став подією в Україні, щоб люди побігли в кінотеатри, щоб про стрічку говорили, писали. А поки у нас все відбувається, як у старому анекдоті: «Чому у вас немає ікри? — Тому що її ніхто не запитує!». А чому у нас нема українського кіно? Його теж не запитують... Треба працювати, і це довга й рутинна робота.

Знаєте, та ситуація, яка була в Спілці (спротив Савченка й Мін’юсту), має і плюси, бо ми переконалися, що щось можемо зробити. Ситуація вже настільки загострилася, що якщо зараз нічого кардинально не зробимо, то потім вона може стати незворотною. Нині ми ще не пройшли зворотний рубіж, плани є, будемо працювати...