«Немає жодних інших»

«День» неодноразово публікував інтерв’ю з журналісткою та літераторкою Катериною Петровською — як до, так і після сенсаційного успіху її роману «Можливо, Естер», що вийшов у Німеччині 2013 року, був відзначений престижними нагородами й виданий півтора десятками мов, зокрема українською. А втім, розмовляти з Катериною завжди цікаво, й ми не відмовили собі у задоволенні поставити їй кілька запитань під час її нещодавнього перебування в Києві.

ПРО МОВУ Й СИТУАЦІЮ В НІМЕЧЧИНІ

— Я виросла російськомовною в Києві, але виїхала до того, як усі почали вивчати українську. Німецький опановувала з 27 років, занадто пізно, щоб вважати його нормальною робочою мовою. Насправді це була якась окупація мови, і німецька пов’язана з цілим комплексом проблем людини з СРСР, яка виростає у просторі війни, що нещодавно закінчилася. Писати в іншій країні мовою цієї країни — абсолютно нормальна річ, а от писати власною мовою означає визнати себе мігрантом. Дивний момент.

Стати німецьким письменником набагато легше, ніж стати письменником. І це не жарт. Економічно, політично, культурно Німеччина нагадує Америку1920-30-х, бо Німеччина нині — країна емігрантів, країна, яка дає захист дуже багатьом людям. Це можуть бути і турки у другому поколінні, й біженці з колишньої Югославії, і поляки, які шукають серйознішої освіти. Величезна кількість людей виросла в Німеччині, проте має іншу рідну мову, однак соціалізована й пише німецькою. Багато хто змінив країну в дорослому віці. Серед них є й ті, хто прийшов зі слов’янських мов; є знамениті турецькі письменники й навіть японка, яка почала писати німецькою. В німецької зараз роль якогось всесвітнього притулку. І це дуже цікава ситуація. Напевно, один з визначальних моментів, чому я вирішила книгу про єврейсько-польсько-українську родину писати німецькою — це відчуття простої формули «чужий серед своїх». Треба було, щоб це вийшло німецькою, щоб переклали її українською та видали в Києві. Такий хід конем: виходить німецький письменник, який повертається на батьківщину.

ПРО БАХА ТА ГІТЛЕРА

— Взагалі німецька — це проблема для людей більш старших поколінь. Для них вона — страшна гавкаюча мова всіх тих радянських фільмів. З другого боку, була геніальна література, яку ми, природно, читали російською. А в хорі «Щедрик» у дитинстві ми нескінченно співали Баха. Неймовірна мова, неймовірна музика, яка ніяк не стикувалася з війною. Насправді це основне питання Німеччини. І спроба писати німецькою для мене ще й пов’язана з тим, що я хотіла зробити цю мову знов безневинною для себе.

ПРО МАНДЕЛЬШТАМА, ПТАХІВ ТА ГЕНЕРАЛЬНИЙ ШТАБ

— Дуже багато російських поетів — Мандельштам, Пастернак — абсолютно незбагненні, якщо не знати німецької. Всі розмірковують про метафори, про те, як влаштовані тексти — а насправді — це гра звуків, що пояснюється через інші мови.

У Мандельштама в «Египетской марке» є рядки про глухонімих, які виходять із Генерального штабу, жестикулюють, немов прядуть пряжу, посилаючи поштових голубів у пилюці. Переклад цієї цитати німецькою робить абсолютно все зрозумілим. Глухонімий — «тауб», голуби — «таубе», штаб — так і буде «штаб», а пил — «штауб». Більше нічого не треба. Все виникає з цієї звукової канви.

ПРО ГЛУХОНІМИХ

— 5 поколінь моїх родичів займалися глухонімими дітьми. Але моя мама наполягала на семи. Мама — знаменитий шкільний історик, тому, можна сказати, вона дійсно навчала глухонімих, адже історія — це предмет із неймовірним рівнем міфологізації. А слово «німецький» виникло зі слова «німий». Німець — той, хто не може говорити, він німий. Виявляється, що таки є сім поколінь, тому що моя мама викладає історію — це шосте покоління, а я — сьоме, бо я пишу німецькою, займаюся тим самим глухонімим бізнесом. Я це зрозуміла й здивувалася.

ПРО ДІДУСЯ

— Я росла без дідусів. Один помер десь у мої 2 роки, а другий зник. Коли мені було 11 років, він повернувся. Річ у тому, що 1941 року він потрапив в оточення під Києвом, пройшов німецькі табори, зокрема Маутхаузен, і повернувся до України — але додому повернувся лише 1981 року. Пенелопа чекала Одіссея 20 років, а це вже щось зовсім біблійне. Так мені дістався дідусь на півроку з єдиним у родині садом. У нас навіть дачі не було — і раптом з’являється людина, яка знає, що таке земля. Моя дитяча легенда — прийшов дідусь додому, прожив у нас півроку й помер. Але це історія радше про те, що в СРСР було на 20 мільйонів більше жінок, ніж чоловіків.

ПРО ФІЛОЛОГІЮ

— Є ідея, що філологія — служіння слову, а філолог — як монах, який шляхом очищення читанням домагається того, що його підпускають доторкнутися до божественного, недосяжного тексту. Але любов до слова від освіти не залежить. І серед філологів є люди, абсолютно чужі слову, і є інженери, які його тонко відчувають. Говорячи ширше, мені здається, що книги, прочитані в юності, дійсно формують людину. Те, як вона поводиться, яке в неї уявлення про комунікації — часто з дуже несподіваних текстів складається.

ПРО ПАВКУ КОРЧАГІНА

— Я читала «Как закалялась сталь» і фільм дивилася, дуже давно. Незрозуміло, навіщо і хто будував цю вузькоколійку, чому будують взимку, а не влітку, чому треба за це вмирати, але в усьому цьому була чудовість подолання неможливих речей, прагнення, щоб десь комусь стало краще. Та коли від людей вимагають жертви — це геть інакша історія.

ПРО ЄВТУШЕНКА ТА БАБИН ЯР

— Євген Євтушенко дуже легко впізнається. Він — людина перебільшеної емпатії, іноді дуже штучної. Ось це все: «здесь каждый убитый еврей — это я». Він так само писав про електростанції. Його «Бабий Яр» дуже поганий вірш з літературного погляду, але приголомшливий громадянський вчинок. Адже про Бабин Яр написано дуже мало. Річ не в тому, що це не зроблено, а в тому, що ніхто цього не знає. Немає ніякого простору, в якому акумулюється пам’ять про цих людей. Ось ми називаємо Євтушенка й не назвали людей з історичного мітингу в Бабиному Яру 1966 року, цих хлопчиків, яким не дали потім жити.

ПРО ПОРОЖНИНИ ІСТОРИЧНОГО ПЕЙЗАЖУ

— Насправді Україна — це країна з однією з найвищих відцентрових сил у Європі, починаючи з кінця ХIХ століття. Величезні українська та єврейська еміграції, війни.

В результаті — простір із неймовірними зяяннями. Тому й відбуваються знову якісь трагедії, бо ми не прописані в загальному просторі, бо цей простір потрібно якось зшивати.

ПРО ФОТОГРАФІЮ

— В газеті я веду колонку про фотографії. У потоці того, що досить випадково дивлюся, я вибираю фото, яке мене зачіпає. Нещодавно написала про роботу Данила Ткаченка — він минулого року одержав важливу європейську премію. Він фотографував розвалені будинки, старі шахти, залишені нафтові копальні, злітні смуги, ракетні установки — і все це вкрите снігом. Величезна книга, вражаючі світлини. З одного боку — епоха, що пішла, з другого — біле робить це вічним.

Найбільше мене вразив знімок літака-амфібії, що лежить у снігу. Ось лежить у снігу таке чудовисько. Я коли його побачила, у мене враз стислося серце, немов при виді вмираючого тюленя, викинутого на берег. Він настільки більший за людину і настільки сильніший у своєму житті, що навіть незрозуміло, помер він чи ні. І з цього починається історія, яка закінчується, як не дивно, Джеймсом Джойсом і Варламом Шаламовим, оцим вічно падаючим снігом у кінці циклу оповідань Джойса «Дублінці». А в серпні, пам’ятаю, я знайшла одну з фотографій Йозефа Куделки, який знімав перші дні вторгнення СРСР до Чехословаччини 1968 року. На знімку людина, дуже схожа на Семюела Беккета, з такими самими вухами, що стирчать, стоїть поряд із розстріляним будинком. Зрештою я написала про Прагу і про вуха Кафки у зв’язку із цим.

Для мене фотографія — це спосіб зв’язати речі, які не зв’язуються інакше, ще один спосіб думати про світ. І вона має такі засоби висловлювання, яких не має текст.

ПРО ІНШИХ

— Інший — це стрілочник, безсилий перед історією. Він не може перевести потяг, але при цьому завжди винний. Коли приїжджаєш до Варшави, там місто просто тримається на дошках Варшавського повстання 1944 року, і є два міста — єврейське, якого вже немає, і польське, не менше трагічне. При цьому у Варшаві жило до війни 39% євреїв. Вони просто фізично не можуть бути іншими. Варшавське єврейство було набагато більш єврейським, а київське — набагато більш асимільованим. І ось як проводилася ця межа, чому людина, яка була сусідом або однокласником, раптом виявлялася євреєм, і чому це повинно було щось пояснити?

Історія Бабиного Яру — це не про цифри. Це історія про місто, в якому ми виросли й у якому про це не говорили. Це наше місто, це не історія якихось інших людей, це історія усіх нас.

Взагалі, найбільша проблема — постійне говоріння про якихось інших. Ми називаємо якусь групу — не важливо, це шахтарі, євреї, цигани — «іншими», й намагаємося в цьому щось зрозуміти. Звичайно, їх убили, тому що вони були євреями, наприклад. Але що означає «звичайно» і що означає «тому що»? «Інший» — це щось завжди пояснює. Це не ми, це якісь інші, з якими все зрозуміло: вони прилетіли до нас на літаках і влаштували нам Голодомор, вони якихось іще інших вбили — це постійне «не ми» передбачає, що ми в абсолютно безвідповідальній ситуації. Проте немає жодних «інших». Одна з найголовніших проблем України: хто такі «ми» і хто такі ці «інші»?