Неомузина Муза

Він ділиться на частки, за якимось принципом, напрямком, організаційною моделлю, а часом за чимось таким, що і не второпаєш зразу. Крім Единбурзького міжнародного фестивалю з визначними явищами театрального мистецтва з усього світу у Fringe програмі ZОО фестиваль, Фестиваль BBC, танцювальний фестиваль, фестиваль безкоштовних спектаклів, в загальному списку 551 продуктів, які граються протягом одного місяця.

Населення столиці Шотландії збільшується щонайменше в 10 разів. Під театральні майданчики прилаштовуються костели, спортзали, готельні фойє, все, що завгодно.

Звичайно, в усіх магазинах тотальний розпродаж. В музеях, відвідування яких вільне, чудові виставки, наприклад, Рембрандта в Національному музеї, щоправда, за окрему і солідну платню.

Служителі Мельпомени тут якомога яскравіше демонструють п’янкий театральний транс, у який за будь-що намагаються захопити тих, хто вчадів від рекламної навали, але все ще вагається з вечором. Зранку на Золотій милі з невеличких сцен співають студентські музичні ансамблі, наполегливо доводячи, що представляють мистецтво мюзиклу. Роздають рекламні флаєра, як презенти з посмішкою, погрозою, всілякими підтекстами, засипають ними, проштрикують, лоскотять. Хтось лежить прямо на бруківці, хтось прорізає натовп на ходулях, хтось хапає за ґудзик і гіпнотизує.

Безпечніше пообіцяти прийти на виставу, ніж опиратися. Зачарування буянням театральної гри змінюється очевидністю її грошово-підприємницької мотивації.

Веселіше сприймаються ті мельпоменісти, які демонструють свою майстерність просто неба. Межі фантазії та професійної добропорядності тут нема. Найчесніші акробати, еквілібристи, фокусники, аніматори із зазвичай дотепним коментарем, які збирають кола глядачів. Роблять, що вміють — те, що у професійному цирку вміють всі.

Літній артист в образі Папи Карло зворушував грою на скрипці, під яку ляльковий Буратіно розмахував руками і ногами, падав і піднімався, залежно від рухів нитки, що проходила крізь нього від закріпленої палиці до ноги скрипаля. Ця примітивна вистава тривала півгодини (бо кожні 30 хвилин інший вуличної артист займає концерну точку) і тримала увагу проникливою спільністю емоцій ляльки, актора, музики.

Якийсь навіжений дядько в стрінгах зі свистом кріпив на лисині, грудях, сідницях вантуси (це гумовий стакан на дерев’яній ручці, яким прочищають раковини та унітази) і виконував танок сміття.

Літній аферист у розцяцькованому шотландському національному одязі, вампірському гримі, енергійно крутив ручку старовинної шарманки, хоча музика лунала із сучасного програвача. Абсолютна більшість майстрів вуличного жанру по монетці збирали до капелюха солідні купки монет.

Ця неомузина частина фестивалю працює на неповторність його атмосфери. Не просто урочиста хода до відкриття й феєрверки на фінал, чи зазивне ходіння акторів вулицями, а саме единбурзьке вуличне натовпотворіння, де примара музи підморгує без вибору усім.

Три вечори КАМТМ «Сузір’я» показувала виставу «Примари» за Г.Ібсеном. У нашому домі в Києві обігруються усі його архітектурні принади, дія перетікає з парадних сходів, через холи до зали. Стандартний фестивальний простір — великий чорний кабінет з танцювально-лінолеумною підлогою спочатку спантеличив режисера і сценографа вистави Поліну Медвєдєву, та Мельпомена посміхнулась нам прихильно. Нині вдома час від часу ми будемо грати цю виставу англійською мовою. Глядацький захват, сльози, запрошення на Ібсенівський фестиваль, відгуки критиків — це все наші сімейні сузір’ївські радості і чудові спогади. Безумовно найважливіше, що український театр взяв участь у престижному Міжнародному театральному форумі і не опинився в його неомузиній частині.

Частка вистав із цієї території серед 16, які я подивився, доволі велика.

З чотирьох глядачів корейської вистави «Фауст» я єдиний додивився її до кінця. Насичена аналогіями з новітньої історії — В’єтнамська війна, Хіросіма і Нагасакі, вона говорить про цивілізацію, яка прогресує тільки війнами і жорстокістю, але рівень розмови був надто плакатним.

Модний у світі Лос-Анджелеський театр URBAN DEATH показав виставу-калейдоскоп із коротеньких сценок, в кожній з яких демонструє насолоду гріхопадіння. Батько хитливо дивиться на дочку і поволі запускає руку їй під майку, вона втрачає голос, здатність опиратися. В наступній сцені він стає на четвереньки спиною до аристократичної дами, яка засовує в нього руку, крутить нею йому у насолоду, а винувши, облизує долонь і кожен палець. Час від часу чоловік в образі Ісуса в одязі, без нього, в крові, в епілептичній піні застигає в центрі сцени і пронизливо дивиться на глядацький зал.

Освічений глядач побачене вважає омузиним Босхом. Мене збентежила поблажливість до побаченого, проти чого якраз і закликав цей театр.

Актори компанії Ван Хуйнь (вистава «DEP» — у перекладі з в’єтнамського «прекрасне») з Лондона і театру «Після слова» з Москви рішуче виходять на авансцену і 1—2 хвилини дивляться повз глядача. Вони грають голими, з розумінням ставляться до розглядання їх тіл. А потім перші — нащадки Піни Бауш, вихованці Єва Навійкайт починають шалений біг життя. Подумалося — ми носимо одяг не для комфортності, а щоб прикрити відвертість м’язів, беззахисність шкіри, безсоромність скелету, який вигинається як завгодно, аби дати вижити нав’язаним йому внутрішнім органам. Росіяни були гламурно голими під вірші геніальних поетес, але таке омузиння наготи продавалося краще.

Жартують, успішний артист надихається музою, а муза надихається гонораром. Та за будь-якої комерціалізації фестивалів, мистецтва взагалі, залишається віра у зустріч з музою — тривалу, плідну, незабутню.