Нескорений і незабутий
35 років тому похорон Володимира Івасюка у Львові перетворився на масову акцію протесту проти радянської влади
Життя автора «Червоної рути» і «Водограю» пов’язують переважно з Чернівцями та Львовом. Наше місто пам’ятає, як його вуличками ходив молодий композитор, які пісні народжувалися і вперше прозвучали тут. Саме в Чернівцях 13 вересня 1970 року на Театральній площі міста відбувся перший тріумф молодого творця, злетіла в широкий світ його «Червона рута». На 1971 рік припадає його визнання на всесоюзному рівні. Цього року знято перший український музичний фільм «Червона рута». Відразу дві його пісні прозвучали на Центральному телебаченні: «Червона рута» стала піснею року на Всесоюзному конкурсі «Пісня року-71», а «Водограй» прозвучав у передачі ЦТ «Алло, ми шукаємо таланти!».
Із весни 1972 р. почався львівський період у житті В. Івасюка. Він одночасно навчався у Львівському медичному інституті та підготовчому композиторському факультеті Львівської консерваторії. Коло його мистецьких знайомств значно розширилося. У Львові народжуються його пісні: «Я — твоє крило», «Два перстені», «Балада про мальви». А пісня «Водограй» стала піснею року на Всесоюзному конкурсі «Пісня року-72». Пізніше, 1974 року, з «Водограєм» Софія Ротару стала лауреатом Фестивалю естрадної пісні «Сопот-74». Саме тоді вперше на міжнародному конкурсі пролунала українська пісня. А про Івасюка багато писала польська преса, перекладали тексти його пісень. Із піснею Володимира «У долі своя весна» Софія Ротару перемогла й на Фестивалі «Сопот-77».
1978 року Івасюк здобуває визнання і як композитор-інструменталіст. Він перемагає на Всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві та отримує дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» і «Баладу про Віктора Хара». Його документи готувалися для висунення Івасюка на присудження Премії імені М.Островського. Але, незважаючи на популярність і визнання, Івасюк не потрапив до числа претендентів на цю премію. Про це він дізнався в Хмельницькому, 24 квітня 1979 року повернувся до Львова, пішов з дому після виклику до консерваторії й більше не повернувся.... А 18 травня скалічене тіло 30-річного композитора (покручені пальці, сліди тортур на обличчі) знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу повішеним. Під деревом валялася його порожня сумка (з неї зникли музичні партитури). На руці покійного залишилися годинник, у кишені лежали дрібні гроші... На упізнання тіла допустили тільки матір. Інформації в пресі про час і місце похорону не було, некролог оприлюднили лише в газеті з малим тиражем — «Львівський залізничник». У навчальних закладах на день похорону призначили комсомольські збори, на яких молодь попередили, що відвідування похорону «небажане». Проте похорон сколихну увесь Львів. Хоронили Володю 22 травня, в день перепоховання в Україні Великого Тараса Шевченка.
— Подвір’я було заповнене людьми, згадував Степан Пушик. — Раптом чую, щось тріснуло над головою. Дивлюся вгору, а там на дереві сидить кадебіст. Незважаючи на контроль спецслужб, люди відмовилися класти труну з тілом Володимира Івасюка на автомобіль і від квартири до Личаківського кладовища вони самі несли дубову труну, прикрашену гілочками калини й вишитим рушником...
Повести маестро в останню путь прийшло більш ніж десять тисяч чоловік. Похорон композитора перетворився на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного — люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори. Про цю подію писали вірші й декламували на могилі Івасюка, а також розклеювали на будинках і деревах. У листівках писали: «Усіх нас не перевішаєте! Усіх не переб’єте!»
Співак Василь Зінкевич казав: «Ми й досі відчуваємо на своєму плечі тягар труни з тілом Івасюка»...
Тодішня влада на довгі роки заборонила виконувати твори Івасюка, багатьох митців почали переслідувати, декого заарештували й позбавили посад та цькували. Могилу композитора тричі підпалювали вандали! Загадкова смерть митця дуже швидко обростала різними чутками. Офіційну версію про самогубство широкий загал не сприйняв. Громадськість вважала, що то була розправа над українською інтелігенцією — усіма, хто вивищувався із загальної маси самобутнім талантом, — цілеспрямована політика злочинної влади тоталітарної держави, яка вдалася до мученицької розправи над молодим митцем, який вже на той час був символом квітучої, нескореної, вільної України...
Відтоді минуло 35 років, із яких 23 роки Україна є незалежною державою, але як справді помер Володимир Івасюк, ми й досі не знаємо! Архіви справи (вбивства) ані родичам, ані працівникам Музею В.Івасюка не відкрили й досі, посилаючися на гриф «таємно»...
Та головне, що пісні митця й досі живуть. Своїм талантом він зробив їх сучасними. 1989 року «Червона рута», а згодом «Пісня буде поміж нас» стали назвами однойменних фестивалів. 1994 року Володимирові Івасюку (посмертно) присуджено Державну премію імені Тараса Шевченка. 1999 року в Чернівцях відкрили Меморіальний музей Володимира Івасюка. 1 березня 2009 року композитору присуджено звання Героя України (посмертно). 2011 року у Львові відкрито пам’ятник Володимирові Івасюку.
