Неугодний раблезіанець

Побачивши його, відразу ж згадувалися персонажі Рабле. Природа наділила його силою й зовнішністю героя. Йому б здійснювати подвиги Гаргантюа, переміщувати собори, уносити дзвони, покривати язиком армії ворогів розуму й честі. При цьому звички й зовнішність його були суто аристократичними. Щедрість його й хлібосольство породжували ренесансні застілля. Масштабність його виявлялася у всьому: іноді він зображав духовий оркестр, не окремі інструменти, а туті.

В юності він захоплювався спортивною гімнастикою. З роками заняття спортом звелися до гри в лапту та до армсреслінгу. На пляжі він ганяв противника по осонку за цуркою, а потім як охолоджувальне вливав у себе, руки в боки, за одним разом пляшку горілки. У змаганні ж рук рівних йому з оточуючих не було.

Народився він і виріс на Подолі — прекрасний початок біографії. Жил на Андріївському узвозі, трохи нижче вiд будинку Турбіних, і зберігав вірність споконвічно київському духу Нижнього міста в його традиціях ремесла й торгівлі.

Пихи він не зносив на дух, але прагнув бути першим завдяки авторитету. До нього неможливо було звернутися уїдливо, що вважалося особливою доблестю й шиком у ті роки стосовно якогось начальника, котрий жирів на трончику: «Дозвольте, а за яким правом ви мені беретеся вказувати? Хіба ви розрізняєте французьку i турецьку? Або краще за мене напишете диктант? А може, вийдете змагатися на ринг або килим?» Та чи мало ганчірок можна було витерти об начальницьку противну пику! Вадим же Скугарев за всіма пунктами дав би позивачеві докладнi відповіді. І німецьку він знав непогано, й диктанти призвичаївся писати, і в архітектурній науці мав обширні пізнання.

Він мав багато чеснот, але головною його пристрастю, по суті, його паралельним життям були подорожі. Із них він привозив трепетні акварелі. Здається, не було куточка від Уральських гір до Арарату, де б він не побував. Дивовижний оповідач прокидався в ньому в спогадах і показах етюдів, особливо у присутності жінок. Розповідав пишно, придихами позначаючи згущення поетичного бельканто. Й лантух анекдотів було припасено для таких оказій. Малюнком і кольором він вивчав архітектуру, її форму й фактуру. Щоб не здаватися анахронічним, міркував про Ле Корбюзьє, Аалто, Міс ван дер Рое (радів, коли співрозмовник вважав метра «міс»). Із сучасної архітектури виділяв її «органічний» напрям — архітектуру як наслідування природи. У живопису ж йому найближчими були позиції «мiрiскусникiв».

Я, бувало, своєю незацікавленістю постулатами бенуа- сомовського штибу допікав йому до живого. Він обурювався. Він накидався на мене всією масою своїх 120 кілограмів, виштовхуючи, як суміст-японець, за межі полеміки: «Ти в цьому нічогісінько не розумієш. І взагалі, влазиш не в свою справу!» Він безнадійно відмахувався від мене рукою й відвертався.

Так тривало, поки ми не стали попутниками в подорожі Кавказом. Я розглядаю цю поїздку як доленосний дар. Ми піднялися в піднебесні аули, й тут мене пройняло якесь почуття... Я вже не міг залишити живопис. Якби не Скугарев, то й не знав би, навіщо живу, і згинув би, занапастив душу десь в академії. Досвід його допоміг мені у подальших вояжах осягати справжній цвіт будь-якого культурного середовища.

Скугарева було вигнано з рідної землі. Так часто чинило наше невдячне місто з багатьма славними уродженцями своїми. Його темперамент і пристрасть розбурхували рутину, він озброювався на профанів із відкритим забралом. Місцем відчуження він обрав Дагестан.

Набагато пізніше, подорожуючи з Б. Лєкарем цими райськими аулами й малюючи, ми почули про загадкового професора, котрий зі студентами обмірював гірські кишлаки. Який він на вигляд? Аварець показував об’єми, накреслював опуклості та кулi, ліпив куби й циліндри, створюючи щось грандіозне. А сам реготав, ніби з’їхав з глузду. У первісній скульптурі було відтворено Вадима Скугарева.

Ми відвідали його в Маха-дирі, як він сумно визначав своє нове місце проживання. Він здавався білим слоном Сіаму, що тужить у клітці.

Потім він повернувся до Києва, на другі ролі, виглядав спустошеним і неуважним. Із вікна я часто бачив, як він важко йшов вулицею Рєпіна зі своєї майстерні на Горького, несучи під рукою планшети з проектами, папки з акварелями, певно, для салону. Одного разу, забачивши його, я поквапом спустився і з хвилюванням, викликаним у мене його присутністю, став дякувати йому... За що? А просто за те, що він виправдовував своєю присутністю нудотно сіре на той час наше місто.

Незабаром він помер у лікарні від апоплексичного удару, не доживши до 60. І не доживши до змін, які сам накликав. Плодами його зусиль користуються люди, більш пристосовані до виживання. А відсутність його відчувається тим гостріше, чим менше залишається навколо людей, котрі так виламуються зі стандартних рамок.

№221 18.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»