«Німі ночі» – як одеський бренд українського кіно
Фестиваль «Німі ночі», що був задуманий і стартував шість років тому в Одесі, абсолютно несподівано для багатьох, навіть для його улаштовувачів, став новим потужним культурним простором, в атмосферу якого прагнуть зануритися не тільки жителі України, але й чисельні зарубіжні гості. Декілька вечорів, проведених глядачами в яхт-клубі одеського морвокзалу, занурених у відеоряд шедеврів світового кіно під тихий шелест хвиль і живий сучасний музичний супровід, можна сміливо вважати перемогою приватної ініціативи і, приватної ж, культурної політики.
Спочатку це незвичайне за своєю структурою кінодійство було задумане його ідейним натхненником і незмінним організатором Іваном Козленком як форпост української культури в більш ніж інтернаціональній Одесі і подарувало їй перловий розсип українських кіношедеврів. Торік, переживши потужний політичний струс, включно із власною травневою трагедією, ця стратегія втратила свою актуальність. Місто біля моря повністю визначилося в своїй українськості. Тому улаштовувачами було ухвалено рішення щороку визначати тему «Німих ночей», яка відповідатиме вимогам часу.
Темою фестивалю 2014 року стала толерантність, неприйняття будь-яких форм ненависті — політичної, релігійної, культурної, будь-якої, — і 5-й «німий кінофорум» мав грандіозний успіх. Тема «Німих ночей»-2015 — декомунізація і цензура.
— Дуже значимі твори українського кіноавангарду, — говорить генеральний директор Фонду Довженка і батько-засновник фестивалю, Іван Козленко, — створені в умовах тотальної цензури і ідеологічного диктату, сьогодні самі ризикують потрапити під заборону. Непродумане декомунізаційне законодавство, прислужницький бюрократичний азарт становлять реальну загрозу цілісності українського культурного досвіду 1920 років. Невід’ємні від пропагандистської основи фільми цього часу одночасно є художньою лабораторією світового кінопроцесу, результатом діяльності якої стала міжнародна мова авангарду. Іронія долі хаотичного процесу декомунізації полягає в тому, що більшість дійсно видатних витворів радянського мистецтва тією або іншою мірою піддавалися цензурі країни рад, оскільки не відповідали впроваджуваним партією ідеологічно-естетичним канонам. Сьогодні ж фільми, зміст яких у радянські часи вважався антирадянським, а частина їхніх авторів була репресована, потрапляють під вогонь нових заборон. Гоніння на них організовують чиновники-неуки. Проте заборонене мистецтво завжди було сильніше за мистецтво заборон! Головне, пам’ятати — шедеври втомлюються від надмірної уваги: другу хвилю знищення вони можуть не пережити.
Розповідаючи про програму 6-х «Німих ночей», головні для мене кіновідкриття залишу «на закуску» — це український і білоруський фільми. А ось чеський фільм 1929 року «Еротикон» режисера Густава Махати, що має банальний сюжет — такі собі європейські варіації ХХ століття на мотив класичного «Станційного доглядача», — привернув увагу якнайтоншими естетськими нюансами. Густав Махати — один із основоположників європейського еротичного кіно. Завдяки монтажу, візуальним метафорам, точній увазі до деталей фільм переглядається з цікавістю. Музичне оформлення здійснила чеська група FORMA, що спеціалізується в жанрах альтернативного і електроджазу й удостоєна за свою музику багатьох престижних музичних премій. Серйозну підтримку цьому проекту надав Чеський культурний центр у Києві.
Фільм грецького режисера Стеліоса Татасопулоса «Соціальний розпад» (1932) не тільки відкриває для нас початок епохи грецького неореалізму, але і є прикладом «родинного кіно». Не тому, що це фільм для родинного перегляду, а тому, що для його створення батько режисера продав левову частку свого майна. Неповторний одеський піаніст Юрій Кузнєцов, що володіє всіма прийомами джазової імпровізації — від класики до авангарду, — набагато збільшив інтерес публіки до цього фільму. Цей проект підтримав Грецький фонд культури в Одесі.
Для багатьох глядачів стала відкриттям українська німа анімація, що продемонструвала масу технологічних і художніх експериментів і нагадала імена В. Левандовського, В. Зейлінгера, Г. Злочевського та ін.
Український фільм одного з основоположників нашого кінематографа Арнольда Кордюма «Вітер з порогів» (1929) спочатку сприймається як співзвучний тому часу пропагандистський фільм, присвячений індустріалізації. Але завдяки уважному погляду постановника і неперевершеній грі Михайла Садовського видно, з яким побоюванням у стрічці ставляться до часто згубних наслідків поголовного настання цього дива ХХ століття. Я б не тільки провела паралель між цим фільмом і більш пізньою роботою Олександра Довженка. Адже його, як і Кордюма, глибоко хвилювала смерть сіл, їхнього устрою тощо. Можливо, як експеримент варто з’єднати ці дві роботи в одному показі? Окремий інтерес становить музичний супровід цього фільму, спеціально написаний молодим одеським композитором Мариною Бойко і виконаний створеним нею 2014 року ансамблем ARTOKRATS.
Новим кіновраженням з точки зору історичних знань і паралелей, які можна проводити між Білоруссю і Україною, став для мене білоруський фільм «У вогні народжена» (1929) Уладіміра Корш-Сабліна. Звертаю увагу читачів, що прізвище Корш добре відоме в Україні як ім’я одного з творців національного театру.
Тисячолітня історія Білорусі так само, як і наша, що налічує більше двох тисячоліть, після закінчення громадянської війни намагається знайти самоідентифікацію шляхом створення Незалежної Білоруської Народної Республіки. Спроба ця так само, як і в нас, буде потоплена в крові, пролитій першим революційним керманичем, Червоною Армією. І попри пропагандистський характер стрічки це просліджується у всьому. Особливо в музичному супроводі, здійсненому відомою далеко за межами власної країни рок-групою RE1KT. Блискуче аранжована музика говорила з відеорядом на рівних.
— Найважливіше для нас, — говорить лідер групи Олександр Демиденко, — це те, що ми можемо цією музикою сказати сучасникам. Завдяки цьому фільму ми знайшли можливість говорити глядачеві, що думаємо.
Ініціатор проекту, творець інтернет-порталу Tuzin.fm Сергій Будкін додає:
— Я дуже ціную цю групу і чекав від хлопців, що саме в епізодах пропагандистського характеру, неминучих у той час, в тому кіно вони дадуть яскраве і чесне музичне забарвлення тому, що бачить глядач. Досить пригадати унікально аранжований «Похоронний марш» у момент остаточної перемоги червоноармійців... Для мене особливо важливо, що це зробило нове покоління музикантів.
Фестиваль тривав лише два дні, адже через фінансові проблеми він уперше був переміщений у часі — з червня на серпень. Але ці два дні були так переповнені атмосферою святкової, позитивної Одеси, яка навіть Дюка нарядила у вишиванку, запаморочливою аурою фестивалю, ентузіазмом глядачів, ласкавим морем, що вражень вистачить на рік. А за цей рік, сподіваюся, не виключаючи ентузіазму, фестиваль знайде команду професіоналів, які й сьогодні віддають йому свої знання й уміння, це, зокрема, Іван Козленко, Рустем Аблякімов, Катерина Мальцева, Андрій Сечковський. А випадкові люди, які не володіють ні професією, ні драйвом, а тільки гріють свої амбіції у променях «Німих ночей», залишаться за бортом.
