Олександр Міловзоров: «ЖИТИМЕМО!»

Уперше я потрапила на день народження «Галереї 36», коли їй виповнилося два або три роки. У той час я вела програму «Ім’я» на телеканалі «ТЕТ» і напередодні, на зйомках передачі про письменника Андрія Куркова, познайомилася на його «квартирнику» з художнім керівником галереї, заслуженим художником України Олександром Міловзоровим і її  директором,  мистецтвознавцем Світланою Чернобородовою. Третім членом їхньої маленької бійцівської команди виявився мій давнішній приятель, з яким ми не бачилися багато років, мистецтвознавець Сергій Тернавський. Вони й запросили мене на своє свято.

За ці роки «Галерея 36» пережила  і славу, і падіння з її вершини. Були благодатні  часи,  на злеті дурних грошей 90-х, коли здавалося, що суспільство назавжди змінилося — «нові українці» стали боязко, потім активніше, цікавитися не лише казино й нічними клубами, а й купувати твори мистецтва. Були окаянні дні, коли колектив галереї відчайдушно боровся за своє виживання...  «Галерея 36»  гідно пройшла і воду, і вогонь, і мідні труби. І довела право на своє існування.

Нинішнього року,  на 20-річним ювілеї галереї,  зібралася величезна кількість її друзів. Художники, які два десятиліття тому вважалися початківцями й свої перші персональні виставки побачили  в «Галереї 36». Їхні діти, онуки, які в буквальному розумінні виросли в стінах гостинної вотчини «Петровича» (так близькі називають Олександра Міловзорова). Привітали іменинників мистецтвознавці й журналісти, представники посольств і дипломати, колекціонери й клієнти. За укоріненими законами галереї ювілейний вечір не був гламурним і хмільним, а веселим і галасливим — з політичними і культурологічними дискусіями, спогадами й одкровеннями, що виникали у різних куточках цього невеликого простору. Як і має бути у великій родині, що нечасто збирається разом. А чужі сюди не ходять.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Наприкінці вечора мені вдалося відірвати Олександра Міловзорова від нескінченної черги гостей і поставити йому кілька запитань з приводу, заради якого всі ми того дня зібралися на Андріївському узвозі, 36.

— Сашко, пам’ятаєш першу виставку, якою 20 років тому  відкривалася «Галерея 36»?

— Звичайно! Це була виставка міні-арту. Існують такі всесвітні стандарти — художники, графіки, скульптори  представляють   роботи, які за своїми розмірами не повинні перевищувати 15 сантиметрів. Саме таким вернісажем і відкривалася наша галерея. У ній брали участь художники  з усієї  України — ми зібрали  понад 400  творів, виконаних у різній техніці і з  різних  матеріалів. Вийшло вражаюче. Багато хто з тих, хто був на відкритті галереї, пам’ятає ту виставку досі.

— Мене трохи здивувало, що я не побачила на вашому ювілеї майже нікого з художників, які були завсідниками «Галереї 36» наприкінці 90-х років, чиї імена стали відомими після їхніх персональних виставок, що відбувалися саме в «Галереї 36»? Не прикро?

— Ні. Це нормальний процес. Багато художників, які починали свою кар’єру в нашій галереї, пізніше стали популярними й сьогодні  активно  виставляються в Європі. Галерея такої можливості надати їм не могла й не може, влаштування виставок за кордоном — дороге задоволення. Але ми завжди щиро радіємо  успіхам колег.

Крім того, за останні роки політика існування галереї дещо змінилася. Ми перейшли у сферу народної дипломатії (я так визначив для себе цей процес) — почали запрошувати виставлятися в  нашому просторі не лише українських, а й іноземних художників. Нашими гостями вже були живописці, скульптори, фотографи з Латвії, Чехії, Німеччини, Хорватії. У планах на майбутнє продовжувати цей курс, тож киян чекає чимало цікавих сюрпризів. Це результат нашої тісної співпраці з аташе по культурі посольств іноземних держав в Україні.  Члени нашої команди  — я, Ірина і Віталій Тернавські — також виставляються за кордоном. Так відбувається наше проникнення до Європи і знайомства українців з мистецтвом художників з інших країн.

— Є й ще одна подія,  про яку я дізналася на вашому ювілеї.  Що здивувала й захопила мене одночасно. Директор галереї Світлана Чернобородова, мистецтвознавець за освітою,  почала писати живописні роботи. Якщо абстрагуватися від того, що Світлана — твоя дружина, можеш оцінити її експерименти  як професіонал?

— Я вітаю будь-які творчі пошуки. Коли Світлана (сталося це після подій на Майдані)  сказала, що хоче спробувати писати, я навіть не здивувався — підготував потрібний папір, фарби, пензлики й, що називається, побажав успіху. Більше у творчий процес мене ніхто не допускав! Світлана Юхимівна працювала багато й азартно, захопила цією справою й онучку Надійку — вони разом узяли в облогу майстерню й виливають свої емоції на папері. Мені подобається. До того ж хочу підкреслити, що Світлана — хоч і не професійний художник, але  чудовий  мистецтвознавець, вона на рівні підсвідомості розуміє, що добре, що — погано.

— Сьогодення — стресове для мистецтва взагалі й для галерейного руху зокрема. Як ви справляєтеся з економічними проблемами?

— За 20 років ми вже не раз відчували на собі горезвісні часи змін. Не діждуться! (Сміється) Житимемо!