Олександр МИЛОВЗОРОВ: «Місце зустрічі змінити не можна — Андріївський, 36...»

Добре пам’ятаю, як уперше потрапила до «Галереї 36», що на Андріївському узвозі під тим самим номером. Було це давно, років 15-16 тому, в її день народження. «Був білий пухнастий грудень. Він стрімко підходив до половини. Вже відблиск Різдва відчувався на засніжених вулицях...» — згадуючи той день, в уяві одразу спливають рядки знаменитого мешканця цієї чарівної вулиці Михайла Булгакова. Саме таким запам’яталось мені перше знайомство з «Галереєю...». Потім я часто бувала там — на відкриттях вернісажів, святкових і сумних датах, часом, коли журба серце краяла, ноги заносили на Андріївський, 36 просто так... Змінювались художники, які виставлялись у галереї, часом зникали невідомо куди завсідники гостинного «підвальчика» — хтось із власної ініціативи, когось відлучали від будинку... Бувало й таке. Незмінними залишались господарі: засновник «Галереї 36», заслужений художник України Олександр Миловзоров і мистецтвознавці — муза галереї, її директор Світлана Чорнобородова і «відповідальний за все», як він сам жартує, Сергій Тернавський. Без них нереально уявити собі цей живописний прихисток, де рівноправно уживаються твори сучасних художників і кічеві листівки, комп’ютер і колекція друкарських машинок різних часів, старі фотоапарати, радянський кришталь, антикварні чашки з відбитими ручками і безліч іншого привабливого мотлоху. Там завжди горить тьмяна лампочка під саморобним абажуром (моя витончена мрія!) і на гостя чекає чашка прекрасної кави... Ця трійця знає про «Галерею...» все: зберігає її таємниці, культивує традиції, одна з яких — щорічна неформальна зустріч друзів 6 грудня, в день народження галереї.

Напередодні свята художній керівник «Галереї 36» Олександр Миловзоров — Саша, Петрович, як часто називають його друзі — відповів на запитання «Дня».

— Олександре, сьогодні в Києві величезна кількість великих і малих художніх галерей. Одні відкриваються, інші закриваються щороку — складно навіть відстежити «броунівський рух», що вирує у вашому співтоваристві. «Галерея 36» — один із ветеранів, вона пережила і славослів’я, і терни. Чи пам’ятаєш ти першу виставку, з якої почалась її історія?

— Звісно. Відбулась вона 6 грудня 1995 року. Саме тому день народження галереї ми відзначаємо цього грудневого дня. Відкривалась вернісажем графіка Анатолія Пономаренка (на жаль, його вже немає в живих). Добре пам’ятаю й другу експозицію, хоча минуло вже 18 років. Вона називалась «Міні-арт». Умовою для художників було представлення робіт, розміром не більше 15 на 15 сантиметрів. І ми вивісили в нашому невеликому приміщенні, моїй колишній майстерні, близько 350 робіт! Їх побачили, нас визнали — так почалась біографія «Галереї 36».

Ніби вчора було, а минуло 18 років... За людськими мірками, дитина стала повнолітньою. У цьому віці хочеться експериментувати — я навіть думав назву змінити. Галерея «Саша», наприклад. Або «У діда». Можна «Петрович»...

— «Петрович» асоціюватиметься з відомим рестораном. Та й не зрозуміють вас: назва «Галерея 36» за ці роки стала брендом.

— Мені всі кажуть про це. А так хочеться що-небудь змінити! (Заразливо сміється).

— Хто з популярних сьогодні художників виставлявся за цей час у галереї?

— Легко перерахувати, хто не виставлявся! Володя Радько, Коля Журавель, Андрій Блудов, Юрій Савченко, який нині більше живе в Америці, львів’янин Сергій Савченко, Ігор Прокоф’єв, Ірина Тернавська, Борис Егіазарян, Людмила Бруєвич, Міша Щиголь, який кинув якір у Чехії. І багато інших... Усі вони сьогодні успішні, відомі і професіоналам, і колекціонерам.

— І, перепрошую, мені здається, дехто з них дещо забув «Галерею 36». Із тих людей, що ти назвав, я мало кого бачила навіть на нещодавньому відкритті персональної виставки Олександра Миловзорова в Київському національному музеї російського мистецтва, яка була присвячена 75-річчю від дня його народження... Не образливо?

— Аніскільки! В жодному разі! Багато хто з цих художників наразі доволі запитані, працюють за кордоном, у Києві бувають наїздом. І слава Богу! Можу тільки побажати їм успіху. Це життя, яке треба приймати таким, яке воно є. Я радий, що «Галерея 36» свого часу відкрила нові імена або допомогла затвердитись у професії.

— Думаю, ні для кого не секрет, що часи змін, у які ми живемо, не найсприятливіші для галерейного бізнесу. Ти — художник у дії. Окрім згаданої виставки «Шляхи» в Музеї російського мистецтва, тільки за останній місяць відкрилась іще одна (приголомшлива, на мій погляд, різноманітна, ностальгійна) експозиція «Мої 70-ті...» у вашій рідній галереї. Що примушує витрачати час, гроші, нерви ще й на адміністративну роботу — утримання «Галереї 36»?

— Справді, галерея завдає чимало клопоту. Адже у нас немає інвесторів, меценатів, як у деяких колег. Але уявити собі, що в моєму житті не буде «Галереї 36», я просто не можу. Це вже не бізнес, а клуб за інтересами (сміється), куди приходять приємні нам люди, з якими можна поговорити про мистецтво, обговорити обстановку в країні, випити чарку горілки, врешті-решт!

— І хто ж входить до цього «близького» кола?

— Список не дуже великий, але не змінюється роками. Це архітектор і мистецтвознавець Юлик Ліфшиц, письменник Андрій Курков, академік, професор, анестезіолог Валентин Суслов, бізнесмен Вітя Приходько, художник Володя Радько (він з нами з перших днів життя галереї), учені-біологи Зоя і Саша Протасові (у них, до речі, за ці роки підросла дочка, яка стала художницею), режисер Олексій Кужельний і ще кілька осіб...

— До речі, про письменника Андрія Куркова. Адже «Галерея 36» і її мешканці навіть стали героями двох його романів — «Не надо бояться темноты» і «Последняя любовь президента». Зізнаюсь, хотіла закінчити інтерв’ю цитатою з них, але в електронному вигляді в інтернеті цих книг немає. А в магазині і на Петрівці вибір творів Куркова — величезний, щоправда... знову ж таки без необхідних мені романів! Здається, ви приносите успіх авторові.

 — Чудова думка. Треба підказати Андрію, щоб він зробив «Галерею 36» своїм талісманом. І йому добре, і нам приємно.

— На жаль, не можу сьогодні закінчити нашу розмову на цій позитивній ноті. Знову процитую письменника на всі часи Михайла Булгакова: «Велик был год и страшен год по Рождестве Христовом.., от начала же революции второй...». Завдяки соціальним мережам я бачу, наскільки активно беруть участь у Євромайдані відомі київські художники — Борис Егіазарян, Темо Свірелі та інші. Немає побоювання, що приватне свято «Галереї 36» просто не впишеться у їхні плани — адже на кону майбутнє незалежної України?

— Життя триває, і воно багатогранне. Особисто у мене не така однозначна позиція щодо протестного руху, як у багатьох моїх колег. Але це предмет для окремої дискусії, яка, переконаний, і відбудеться в день народження галереї. Наші друзі знайдуть хоча б годину, щоб завітати 6 грудня до «Галереї 36» — хоча б перекусити, перепочити від багатогодинного мітингу на Майдані. Адже ми для того і збираємось, щоб спілкуватися, сперечатися, доводити свою позицію. Передчуваю, що вечір буде цікавим!