Олеся ЖУРАКОВСЬКА: «Добра в світі більше, ніж зла»
Популярна актриса Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра — з тих людей, які звикли в житті досягти всього своїми силами. Олеся Жураковська хотіла вчитися в московському театральному інституті РАТІ (ДІТМ) — і у неї це вийшло. Повернувшись додому, до Києва, вона не бачила для себе кращого місця роботи, ніж Театр на Лівому березі Дніпра, й минуло зовсім небагато часу, як Жураковська стала однією з найяскравіших актрис цього колективу. У Олесі сильний характер, вона цілеспрямована й працелюбна. А також, що дуже важливо для актриси, в неї яскрава зовнішність, що запам’ятовується, й темперамент, який виявляється в кожній ролі, не залишаючи байдужими глядачів. У рідному театрі їй дістаються ролі сильних жінок, здатних, якщо треба, керувати чоловіками. Це Годувальниця в «Ромео і Джульєтті», Жозефіна в «Корсиканці», Олена Андріївна в «26 кімнатах...», Бела Берло в «Торговцях гумою». В останній прем’єрі театру, виставі режисера Олексія Лісовця «Не все коту масляна» за п’єсою Олександра Островського, в Олесі роль Феони, ключниці купця-самодура, котрий вирішив мати на старості років молоду дружину. Велику популярність серед глядачів приніс актрисі кінематограф і ТБ. Вона багато знімається у фільмах, мюзиклах і серіалах. Але найбільша любов Жураковської — все-таки театр. Таланту актриси підвладні драма, фарс і лірична комедія... З її нової ролі — Феони, ми й почали бесіду.
«У КОЖНІЙ РОЛІ ТРЕБА ШУКАТИ ЩОСЬ НОВЕ»
— Граючи у виставі за п’єсою Островського, найбільш «акторського» автора, є небезпека загратися й зануритися в побут, який там переважає, — зауважує Олеся Жураковська. — І мізансцена цьому сприяє: самовар на столі, стільці, все підштовхує до неквапної купецької бесіди. Дуже складно було не зануритися в побут, а додати історії характеру. За роллю, Феона — пані досить злобна (повна протилежність мені). Разом з режисером я шукала нюанс образу, щоб Феона не просто була злючкою, а набула характерності. У виставі вона доведена до абсурду: коли людина просто не може зупинитися. А зі сторони її дії виглядають смішно. У Феони принцип існування — бути всім незадоволеною. Кохає вона виключно себе. Є такі люди. До речі, вони мене завжди дуже дивували. Тому що я вважаю, що добра у світі більше, ніж зла, а доброго все одно більше, ніж поганого. Просто в цю гидоту легше звалитися, побачити в якійсь складній ситуації щось позитивне значно складніше.
— Уся вистава «Не все коту масляна» вийшла, на перший погляд, такою смішною, але, водночас, і сумною, торкається серйозних тем...
— Я б не називала виставу смішною, оскільки там смішні речі є такими лише на тлі дуже сумних речей. Це смуток, піднесений у ступінь, і тоді він стає смішним.
— Ви граєте характерний образ: Феона — дуже колоритна персона, полюбляє хильнути, пліткувати. Вам більше до душі такі ролі чи ті, де треба все проживати всередині?
— Усі зовнішні ефекти теж зсередини йдуть, їх треба на щось накладати. Я ж не можу просто почати розмахувати руками... Мені цікаво пробувати себе в різному амплуа. Хоча буває небезпека (якщо знайшов якийсь акторський «ключик») сісти в одні «сани» і їхати, ні про що не думаючи. Але вважаю, використовуючи напрацьовані прийоми, якими можна користуватися, не замислюючись, нудно грати. У кожній ролі треба шукати щось нове.
— Ви граєте у багатьох постановках Олексія Лісовця. Як вам разом працюється?
— З Олексієм Івановичем у нас багато робіт спільних. Він дуже серйозний режисер, розумна й глибока людина. Для мене кожна нова робота з ним — крок уперед в оволодінні професією. Коли ми починаємо репетиції, цей режисер уже знає, що хоче зробити у виставі. Усе, що треба від режисера — концепція, рішення, — в нього вже є. І це чудово, бо як актриса ти не метушишся, а допомагаєш «зерну» ролі прорости. Знаєш де шукати. З одного боку, є обмеження, а з другого боку — є й творча свобода, тому що в заданому режисером напрямку ти можеш шукати. Чим довше шукаєш, тим цікавіше. А огранювання цей «камінчик-вистава» отримує на репетиціях. Режисер від нас, акторів, щось теж черпає, i ця співпраця допомагає в народженні постановки.
— У виставі «Не все коту масляна» порушується питання вибору між любов’ю i грошима. На ваш погляд, наскільки він сьогодні актуальний?
— Дуже актуальний, особливо нині, в період капіталізму, що розвивається. Кожна дiвчина задумується над тим, як влаштувати свою долю. І це жахливо, але багато хто схиляється до грошей. Сьогодні жити гарно — це коли багато грошей, і це в нашому суспільстві культивується. Наприклад, коли йду на презентації або з друзями до ресторану, набагато частіше бачу пари не ровесників, а саме підстаркуватих дядьків i дівчат на утриманні. Але я глибоко впевнена, що треба жити з тією людиною, яка тобі призначена долею. У виставі мати хоче, щоб її дочка була щасливою, i стоїть перед таким страшним вибором: віддати за багатого й некоханого або за бідного, але коханого...
— Для акторів важливо знайти свого режисера. Як вам працюється з Едуардом Марковичем Митницьким?
— Едуард Маркович — визнаний майстер. Знаєте, якби Митницький не створив Театр драми і комедії, то, повернувшись, з Москви, мені просто нікуди було б іти працювати. Я дуже хотіла працювати лише в цьому театрі. Коли йшла на прослуховування, дуже хвилювалася. Розуміла, що якщо сюди не потраплю, треба буде займатися чимось іншим. Мене, на щастя, взяли до трупи. Я захоплена Едуардом Митницьким. Йому вдалося зібрати навколо себе дуже різних, але таких самобутніх і цікавих людей; створити театр найвищого рівня акторської гри й режисури. Працювати з Едуардом Марковичем — не просто щастя, а можливість актору зростати в професійному плані, а кожна наша репетиція — справжній майстер-клас. Дуже важливим є людський контакт, коли ти можеш поділитися з режисером своїми сумнівами, й твоє зауваження не буде прийняте в штики, а буде вислухане, враховане. Коли поряд мудра людина, яка бажає тобі добра, це утихомирює чимало пристрастей, які часом виникають у творчих колективах. Я мріяла попрацювати з Митницьким-режисером. Коли отримала першу роль у виставі «Море... Ніч... Свічки...», була щаслива! Мені здається, що після «26 кімнат...» Едуард Маркович визнав мене як актрису.
— Є ролі, які вам не подобаються, але грати все- таки доводиться?
— Коли я вчилася в інституті, мій педагог Володимир Давидович Тарасенко сказав, що робота актора полягає в тому, щоб виправдати все, що вам сказав режисер. Не має бути ролей, якi не подобаються, інакше тоді треба займатися іншою професією. З одного боку, актор — професія дуже залежна, а з другого — вона абсолютно унікальна (в сенсі досвіду, якого ти набуваєш з кожною роллю). Актор має бути, насамперед, відвертим, тоді на нього цікаво дивитися. У театрі щоразу, коли ти виходиш на сцену й відчуваєш зал, прагнучи від глядачів співпереживання від побаченого, — саме це дає величезну радість. Знаєте, гормон задоволення — ефедрин, але те, що ти відчуваєш після хорошої вистави, — ні з чим не можна порівняти.
«ХОЧЕТЬСЯ ПОБУТИ СЛАБКОЮ, СПРАВЖНЬОЮ ЖIНКОЮ»
— Ви не шкодували, що не залишилися працювати в Москві?
— Приїхавши до Києва, мені довелося все починати з нуля. Тут про мене ніхто не знав, і часто запитували: «Чому ти повернулася з Москви»? Деякі недобрі люди думали, що я нетямуща, й оскільки в Москві нічого не досягла, то повернулася. Насправді в мене були глибоко особисті причини поїхати з Москви... На момент закінчення РАТМ (ДІТМ) мене запросили працювати одразу до декількох театрів. У той період в Україні кіно майже не знімали. Це потім пішли кінороботи, спільні проекти. Зараз на зйомках зустрічаю багатьох своїх однокурсників, спілкуюся, часто їжджу до Москви. Майже всі серіали, які знімаються в Україні, показують у Росії. Може, тому, коли їжджу за кордон відпочивати, мене туристи впізнають, а деякі росіяни вважають їхньою актрисою. Знаєте, у нас в Україні люди ще зберегли доброту. Я дивлюся на обличчя московських акторів — вони всі якісь розлючені. Це через конкуренцію, кому дадуть роль, а кому ні, хто більше грошей заробить. Вони в постійній боротьбі, в гонитвi за ролями. Я задоволена тим, що працюю в чудовому театрі, що живу в Києві, що займаюся улюбленою справою...
— Ви сильна жінка, а як ставитеся до жіночого лідерства в житті?
— Має бути так, як має бути. Біблія свідчить, що з ребра Адама Бог створив Єву... Дуже хочеться часом побути слабкою, справжньою жінкою. Але сьогоднішня рівність статей значно зручніша чоловікам, а тому нам, жінкам, слід самим іти вперед. Хоча активна позиція відлякує чоловіків, але, гадаю, знайдуться й такі, кого це приваблює. Я обожнюю носити туфлі на шпильці й одягати гарні сукні, що підкреслюють жіночність, але я людина сильна, а, отже, не пропаду.
ДОВIДКА «Дня»:
Олеся Жураковська — в 1996 р. закінчила РАТМ (ДІТМ). Потім два роки пропрацювала в трупі Московського театру ім. Єрмолової. Нині провідна актриса Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Грає у виставах: «Корсиканка», «Море... Ніч... Свічки...», «Голубчики мої», «Ромео і Джульєтта», «26 кімнат...», «Торговці гумою», «Не все коту масляна» та ін.
Багато знімається в кіно й серіалах: «Чужі таємниці», «Фабрика щастя», «Пушкен», «Коли її зовсім не чекаєш», «Дні надії», «Сестри по крові», «Професор у законі», «За все тобі дякую», «Жіночі сльози», «Розлучення й дівоче прізвище», «Далеко від Сансет-бульвару», «Секонд хенд», «За двома зайцями», «Моя чудова сім’я» та ін.
