Ольга ЧУБАРЕВА: «Я люблю поєднувати непоєднуване...»
18 квітня у Палаці «Україна» відома співачка представлятиме гранд-шоу Lady Opera. EUROPAОльга Чубарева чимало робить для популяризації оперного мистецтва в нашій країні. Нині не кожна співачка здатна самотужки створити масштабний музичний проект, виконувати найкращі твори української і закордонної класики та світові хіти. До своєї концертної програми вона запросила всесвітньовідомих виконавців і музикантів.
— Олю, чому назвали програму «Європа»? З євроінтеграцією, про яку нині так багато говорять, це пов’язано?
— Радше з часом проведення концерту, бо відбудеться він напередодні Дня Європи, який відзначатимемо у травні, і з гостями з-за кордону, бо разом із відомим українським маестро, екс-головним диригентом Донбас Опери Василем Василенком ми запросили іспанських тенорів Ізраеля Лоцано та Енріке Феррера, які виступали на Міжнародному оперному фестивалі «Золота корона», ініційованому Василем Яковичем, який з успіхом багато років відбувався в Донецьку. Обидва співаки дуже професійні, добре відомі шанувальникам оперного мистецтва і дуже хочуть потрапити в Україну, про яку так багато чули і якою щиро захоплюються.
— Але зараз чимало зарубіжних зірок побоюються до нас їхати...
— У нашому випадку — нічого такого! Ізраель Лоцано (на рахунку якого, до речі, плідна співпраця й спільні гастролі із таким усесвітньо відомим метром, як Пласідо Доминго) навіть просив свого агента утричі зменшити йому суму гонорару, щоби лише у нас була можливість його прийняти, так хотів виступити у Києві і своєю присутністю підтримати українців. Цей співак у нашій країні вже був, але вважає, що одного разу недостатньо. Йому у нас дуже сподобалося і, на його думку, європейці мають дати українцям зрозуміти: ми з вами, ви не одні! Тому і він, і Енріке Феррера, ґрунтовно готуються до виступів і прилетять до Києва буквально з дня на день. Ми з ними кілька місяців листуємося й передзвонюємося й от-от почнемо спільні репетиції — дуетних номерів. На концерт запросили весь дипкорпус (спасибі Міністерству закордонних справ), у залі будуть посли, причому не лише європейських держав. Наприклад, посол Судану зацікавився — із задоволенням відвідає наш захід. Іспанське посольство допомагає: вони вийшли на представництво потужного іспанського виробника автомобілів, той забезпечив гідний транспорт, переїзди...
— Ваші гості-тенори не капризні зірки?
— Досить вимогливі (але не через «зірковість», а через щільний робочий графік, де неможливі будь-які «накладки»), та й гонорари в них немалі, але мені пощастило, бо до Києва вони їдуть не з метою заробити, а з цікавості до мого проекту Lady Opera, який відбувається вже третій рік, та з поваги до диригента, з яким вони працювали й товаришують. До речі, заради цього концерту Василь Василенко відмовився від продовження своїх гастролей в Англії — мовляв, виступи для європейського глядача й слухача завжди були і будуть, треба українську публіку робити європейською...
— Оперне мистецтво у нас не має такої величезної популярності, як за кордоном...
— Якщо в тій же Іспанії чи Італії відбуваються масштабні оперні фестивалі просто неба, де на якихось мальовничих галявинах збираються десятки й сотні тисяч людей, які приносять із собою ковдри, зручніше вмощуються і слухають класичні твори годинами, зі знанням справи обговорюючи, порівнюючи, то нас, на жаль, роками привчали, що на такі фестивалі спроможні лише поп- або рок-виконавці (переважно не вітчизняні) та за підтримки пивних або горілчаних спонсорів. І це не наша провина: ми просто не чули й не бачили кращих зразків класики! На відміну від жителів Західної Європи, які мають цілі телеканали, які транслюють класичні концерти й оперні вистави, люди слухають у транспорті, вмикаючи радіо не шансон, а мелодії Верді, Пуччіні, Моцарта... До речі, у японців навіть у ліфтах класична музика лунає!
Ми ж поки живемо у полоні стереотипів, і їх треба ламати, зокрема, поширене уявлення про те, що опера — це щось нудне і дуже вже «на любителя»... Насправді все не так, і свій проект Lady Opera я створювала, щоби довести: академічний голос настільки універсальний, що ним можна співати будь-що — і класік-кросовер, симфорок, і джаз, і блюз, і естрадні пісні, і народні... Було би бажання. Я люблю поєднувати, здавалося б, непоєднуване, дивувати, відкривати щось нове, і в нас буде не просто концерт для шанувальників класики, а яскраве сучасне шоу з хорошою сценографією, з балетом «А6», із симфонічним оркестром Ансамблю Збройних сил України під керуванням Дмитра Антонюка. До речі, може, не всі знають, що цей колектив грає world music — музику, що поєднує в собі різні жанри, стилі, автентику багатьох народів світу...
— ...маєте на увазі Papa Duke Band?
— Так, скрипаля-віртуоза Василя Попадюка і його групу, з якою він зараз успішно гастролює містами нашої країни і за кілька днів після мого концерту даватиме власний сольник у Києві. Ми давно дружимо, і Василь уже брав участь у моєму концерті. У нього суто чоловічий бенд, але й для мене там знайшлося місце: в одному спільному номері гратиму на роялі. Я за першою музичною освітою піаністка, а співачка — за другою. А вестиме концерт ще один мій друг — шоумен-імпровізатор Петро Мага.
— Ви не лише співачка, а й художник...
— Так, але не по костюмах. Я ювелір-гравер — оздоблювала ікони, зброю, дорогі шаблі й кинджали, які комусь дарували, і часто мої клієнти навіть гадки не мали, що я ще й співаю. Бувало, дзвонять, а я: «Вибачте, не можу говорити — я в Іспанії». — «Відпочиваєте?» — «Ні, співаю Графиню у «Севільському цирульнику»... Зрештою, музика в мені перемогла ювелірну справу: так, цим займаються мої рідні, але й співали в нашому роду всі вражаюче! Казали, що були такі голоси, аж шибки у вікнах тремтіли, тому не дивно, що я обрала професію, пов’язану з музикою.
— Змалечку хотіли займатися музикою?
— З дитинства це в мене добре виходило. Але, за словами мами, я хотіла стати лікарем: розбирала її машинку для шиття, витрушувала звідти найдрібніші деталі, всі ці голочки, — і ходила з ними по хаті, пропонуючи то «укольчик зробити», то «просвердлити зуба»...
— Ви виховуєте сина. Він цікавиться музикою, співом?
— Іноді й він мене виховує — йому 14. Це той вік, коли по черзі цікавляться то тим, то тим. Голос має, здібності до музики також, пробував грати на гітарі, але покинув. Може, повернеться до цього, хтозна... Я не тисну на сина у виборі професії, головне, щоби та справа, яку він для себе обере, робила його щасливим.