Оптика Ахри

Київський художник Ахра Аджинджал народився 1962 року в Абхазії. 1982-го закінчив художнє училище Сухумі, у 1982—1987 рр. навчався в МДУ імені М. В. Ломоносова на історичному факультеті (відділення історії мистецтв). Паралельно займався графікою і живописом. У 1987—1992 рр. працював у мистецтвознавчому журналі «Искусство Абхазии». З 1993-го живе і працює у Києві. З 2012-го — один із членів-засновників творчої групи «Синій жовтень».

Твори знаходяться у приватних і публічних колекціях багатьох країн світу.

Ми розмовляємо у майстерні Ахри на Відрадному проспекті.

 ДИВИТИСЯ 

— Я зазвичай кажу, що на мене вплинули всі і ніхто. З дитинства дуже багато дивлюся й убираю. У мене мама — шкільний бібліотекар, і всі доступні книги з мистецтва були вздовж і впоперек простудійовані, дуже багато репродукцій з них скопійовано. Так, в училищі у Сухумі і потім у Москві на мистецтвознавстві давали хорошу освіту, але здебільшого я просто дивлюся. Дивлюся, аналізую, і з тієї суми знань, що в мені накопичуються, щось виходить. Я взагалі всім раджу — більше дивитися.

***

— Свого першого малюнка не пам’ятаю. Я змалечку малював, як усі діти. Зберігати мої кривульки намагався батько, він на цьому розумівся — навчався свого часу у худшколі, тому всіляко стимулював мене до малювання.

Я ж вісім класів школи закінчив на «відмінно» і твердо вирішив іти до художнього училища. Ані космонавтом, ані водолазом, ані навіть пожежником — лише художником. При цьому, коли закінчив мистецтвознавство у МДУ, працював у Сухумі прикладником: оформляв дитячий журнал, дуже багато книг оформив, а на самостійний живопис не наважувався. Сидів у виставковому залі на чужій хорошій виставці, все знав як теоретик, міг усе пояснити відвідувачам, а себе при цьому в мистецтві не бачив. А всередині все одно свербіло: «Спробуй». І одного дня все ж таки наважився.

 М’ЯКИЙ СТИМУЛ 

— Українське середовище на мене сильно вплинуло, хоча я сюди приїхав вже зі своїми уявленнями. Я знав київську школу ще до переїзду, і мені завжди було близьке саме це пластичне ставлення до кольору, форми. Тут я багато чого відкрив, з багатьма подружився — з Матвієм Вайсбергом, Оленою Придуваловою, Олексієм Аполлоновим, Олексієм Белюсенком, Борисом Фірцаком. Я дивився, що вони роблять, вони дивилися, що роблю я... У стосунках художника з художником дуже велику роль грає м’який стимул, скажімо так. Для себе фіксуєш, що ти йдеш не один, що не заблукаєш. У Києві на мене сильно вплинув живопис Марка Гейка — його пластика, його ставлення до кольору, форми, те, як він збирав полотно, як він відкидав все зайве і насичував площину, особливий сірий колір, який я від нього перейняв. Я взагалі не соромлюся визнавати, якщо на мене хтось впливає або вплинув. Ну то й що? Це нормально.

З мого боку змагання немає. Я можу підтягнутися до якогось рівня. Ось друг мій вісім разів підтягнувся, а я підтягнуся шість разів — уже добре. Друг відкрив нові ходи, для мене раніше закриті — піду цим самим шляхом, але трохи інакше і відкрию щось своє у результаті. Це так і працює.

А порівняння, ієрархії дуже не люблю. Перший ряд художників, другий... Але ми ж не сидимо у театрі. Хто нас розсадив? Від великих до маловідомих — всі для мене на одній лінії. Кожен значущий. Він, може, й близько не підійшов до того, що відкрив Пікассо, але з того, що він зробив, може щось далі розвиватися. Я коли зустрічаю Вайсберга з Владиславом Шерешевським, то називаю їх жартома двома важковаговиками українського живопису. Але є ж і інші вагові категорії! І боротьба там не менш цікава.

 С УМНІВИ 

— Професійний художник — це звучить сумнівно. Щодо творчої людини — завжди сумнівно. Є таке визначення: це твоя професія, якщо вона тебе годує. Але насправді у мене не професія, а стан. Адже робота йде і поза майстернею, і де завгодно. Хтось справді стоїть біля полотна як біля верстата, хтось підходить епізодично і робить не гірше. Мій ритм — щоденний. Ти просто цим дихаєш, ти цим заряджений, це у тобі кипить і повинно виплеснутися.

***

— Бувають паузи, кризи, коли ти не можеш робити те, що робив ще вчора. Це важко пояснити. Мучишся, сумніваєшся, щось придумуєш — от як же так, було і пішло... Але я не дуже вірю у натхнення. Я вірю у щоденну працю.

***

— Не розумію цього визначення — сформований художник. Я досі не сформувався, бо якщо я сформуюся — то мені вже буде нецікаво.

ВНУТРІШНІЙ МИСТЕЦТВОЗНАВЕЦЬ

— Мій внутрішній мистецтвознавець допомагає мені зробити відбір, визначити себе в контексті того, де я, з ким і куди йду. Для митця відбір дуже важливий. Якщо ти багато працюєш — око замилюється. Але якщо у мені пробуджується мистецтвознавець — можу сміливо переписати або знищити роботу, бо ось цим внутрішнім поглядом бачу, що так треба. Теоретично це пояснити неможливо, хоча диплом є. Просто включається механізм, який каже: це добре, а це погано.

ВИКЛИК

— Ось площина полотна, паперу, картону. Я її маю відразу заглушити якимось кольором, малюнком. Тобто виклик полотна я закриваю своїм викликом. Ми зрівнюємося у правах і робота триває. Буває, що полотно чинить опір, не відгукується. Тут найправильніше — відставити роботу. Буває, наступного дня взагалі все переписуєш, виходить абсолютно інша композиція. Як каже один мій знайомий, деякі роботи — це кладовище картин. Процес, звичайно, дуже захопливий, але пояснити його вельми складно. Інколи полотно тебе веде куди хоче, інколи ти його саджаєш у рамки.

ФОРМА

— Я працюю і в абстракції, і в предметному живописі. Навіть переходу не помічаю. Це як дві вудки закинути і сидіти на березі, яка клюне — таку і смикаєш, не знаєш, яку рибу витягнеш. У жодній з цих ліній я до кінця себе не виражаю. Дуже люблю межові стани між ними. Але головне — якість роботи.

Абстракція дає, можливо, більше свободи у формі, а з другого боку, там можуть бути і складніші завдання — наприклад, організувати площину набагато складніше. У фігуративі все ж таки можна за конкретну форму зачепитися. Найголовніше, що я виніс з училища — організація площини, композиція.

Не люблю, коли в мистецтві багато літературщини, філософствування, коли там переважає сюжет — гадаю, це пішло від нашого виховання, заснованого на передвижниках. Література і живопис — це різні речі. Просто шматок живопису — вже сам по собі величезна інформація. Пам’ятаю, у дитинстві я побачив у одному журналі репродукцію дуже хорошої якості — деталь роботи Рембрандта «Повернення блудного сина» — такий широкий мазок, надрукований у збільшеному вигляді. У мені саме цей шматочок все перевернув; схоже, це і було поштовхом до абстракції. Тобто теж формалістичний підхід: як це написано? Для мене ця інформація важлива дуже: як це зроблено. «Що» — само собою, «що» — завжди прийде. А «як» — це те, чим ми один від одного відрізняємося. Якщо такий підхід можна назвати формалізмом, мистецтвом для мистецтва, то чому ні? Якщо так читається — має право на життя.

МАЙДАН

— Майдан сам по собі був грандіозним витвором мистецтва. Але я під час Майдану не працював. Намагався. Приходив до майстерні, у мене радіо було увімкнуте, і я розумів, що я там, я все кидав і їхав туди. Просто не міг працювати.

Потім вже, 2014-го, після пленеру в Литві вдалося повернутися у творчий стан, і за три тижні я зробив чорно-білий цикл під назвою «Вихід», де все і висловив про Майдан; я його зрозумів саме як старозавітний Вихід — звільнення від рабства. І ще одна робота — натюрморт «Квіти для героя». Ми з дружиною приїздили на Інститутську, покладали квіти там, де хлопці загинули, в мені ця тема засіла.

ДЕЛІКАТНІСТЬ

— Я у нашій справі дуже ціную делікатність. Делікатність ставлення до своєї справи, делікатність розмови з глядачем. Не хочу йому нічого нав’язувати. Хай прийде і сам подивиться, якщо візьме щось для себе — добре, а якщо ні — значить, від іншого художника візьме. У нас такий мовчазний діалог. У мене багато робіт, де фігури просто стоять і мовчать, вони не спілкуються, не тому що їм нема чого сказати, а тому що існують у тиші.

ВІДРАДНЕНСЬКИЙ ВІДЛЮДНИК

— Так, конфлікт митця з реальністю є. Нікуди від нього не дінешся, тому що ми живемо в системі координат, яка не нами, на жаль, визначається. Головне — адекватно себе сприймати у цьому конфлікті — якщо для себе вирішив, що моя територія тут, і сюди я не пускаю нікого. Моя нова тема — почав зараз писати кімнати, майстерні. Це майстерня без художника, він там фізично не присутній, але це для мене таємна кімната у біблейському розумінні — «зайди до своєї таємної кімнати, помолися». У ній я вільний, у ній я прагну не входити в конфлікт зі світом і не впускати конфлікт у себе, бо інакше виникнуть протиріччя, в яких просто загубишся. А світ і так з нами, ми один від одного нікуди не дінемося. Ми в будь-якому разі відгукуємося, ми живі люди.

Є митці, відкриті світу, а є ті, хто його відкрив у собі. Мені друга категорія ближча. Вайсберг жартома мене називає відрадненським відлюдником. Щось хороше у цьому є.

ДИХАТИ

— Якщо це не замовлення, що буває дуже рідко — я не думаю, для кого малюю. Навіть для себе не думаю. Як буде — так і буде. Ти ж не думаєш: «Для кого я дихаю?». Ти просто дихаєш.