Осоружний неспротив

У Національному театрі імені І. Франка відбулася прем’єра. Відому п’єсу Льва Толстого поставив Роман МАРХОЛІА, який свого часу керував Севастопольським театром ім. Луначарського. Та обставина, що режисер багато часу проводить у Криму, а працює, переважно, в Росії, додає злободенності виставі про «загадкову російську душу»...

На сцену написаний 1900 року «Живий труп» потрапив не одразу — автор не хотів публікувати п’єсу за життя. Про глибинні причини небажання Льва Миколайовича Толстого оприлюднювати свою художню версію кримінальної історії, яка сталася у восьмидесятих роках ХІХ століття, можна лише здогадуватися . Дуже вже душевні метання самого графа Толстого були схожі на внутрішню біографію головного героя «Живого трупа» — Феді Протасова, який пішов із родини до циганів, проміняв дбайливу, люблячу дружину на теж люблячу, але малопридатну для родинного життя циганку Машу. Герой, який деградував через небажання вести звичайне життя доброчесного громадянин, через безвихідну ситуацію, в яку потрапила колишня дружина, у фіналі стріляється (перед тим Федя, який опустився на дно життя, інсценував самогубство, а Ліза повторно вийшла заміж — двошлюбність у ті часи, коли розлучення оформити було складно, вважалася не просто безчестям, але серйозним злочином).

Безперечно, що і сам автор, як і багато рефлесуючих інтелігентів, таємно подумував про те, аби одним махом враз покінчити зі всіма сумнівами, душевними і тілесними метаннями, з питаннями, на які душа, що перебуває в смуті, не знаходить відповідей. Врешті-решт, батько психоаналізу Фрейд, який опустився в темні підвали людської підсвідомості, розповів світу про те, що нижчою природою homo sapiens рухає дві стихії — ерос (прагнення до насолоди) і танатос (прагнення до смерті, що виникає від пересичення, від порожнечі, до якої позбавлене вищого сенсу існування задля насолод призводить). Благо, у Зігмунда Фрейда з’явилися такі учні, як Адлер і Франкл, які додумали за свого вчителя і надали його теорії логічного завершення. Перший вказав на те, що людиною, як істотою соціальною, рухає ще і прагнення до суспільної самореалізації, і наступне визнання. Франкл пішов ще далі, виявивши, що головною рушійною пружиною людського життя є пошук сенсу.

Пошуком сенсу, як відомо, переймалося багато героїв російської літератури, хоча досягли успіху в цьому занятті й виявили вищу мету, задля якої варто жити... Душевна смута, викликана самоїдством і небажанням самореалізовуватися в суспільстві (а тим більше,  жити на рівні задоволення примітивних насолод), призводила до того, що герої ці часто здійснювали смертний гріх самогубства. Ось, власне, і розгадка «таємничої російської душі» — адже сенс виявляється в служінні іншим, в служінні Богові. Протагоністи ж російської літератури та історії були зайняті не стільки іншими і Богом, скільки собою, своєю душею, копання в кривавих потрухах якої, викликане непоправним егоїзмом, через недоумство до цього часу вважається вищим проявом духовності. Звідси виходить московське месіанство, що загрожує людству установленням «русского мира» — ми ж бо вже побачили, чим загрожує цей «мир», — звідси марення про те, що Москва стане третім Римом тому подібні фанаберії. 

Роман Мархоліа, на жаль, в цю єресь увірував, а тому вивів на сцену Протасова-мученика, зробивши його єдиним «живим» персонажем, тоді як усі інші представлені в його виставі «трупами». Олексій Богданович, який грає Федю, зберігає на сцені природний колір обличчя і природну мову, тоді як інші актори свої обличчя підбілюють до стану неживої маски і, відповідно, не спілкуються один з одним, а монотонно у стилі а-ля Віктюк віщають на залу. Прийом цей був ефектним багато років тому, коли наш знаменитий земляк поставив у Москві «Служниць», з якими об’їздив півсвіту. Але тепер ця нарочита усунутість виглядає як дитяча хвороба «віктюзни» в театральному мистецтві, і режисерові такого рівня, як Мархоліа (учень Анатолія Ефроса),  вона честі не робить.

Позбавленими не просто пристрасті, але і життєвої сили тут виглядають навіть цигани, спів яких схожий на колисанку, ще й виконувану стомленою, засинаючою матір’ю. Тому ніхто, навіть Маша, не кажучи про дружину, не може дати Протасову натхнення для життя (Тетяна Міхіна невипадково грає обидві ролі, режисер не вірить у животворящу енергію жінки, вони для нього «одним світом мазані»). У цій нерозбірливості криється концептуальна помилка класика Мархоліа, який, неуважно прочитавши  п’єсу, підігнав її під своє трактування: Протасов страждає не від того, що довкола немає життя, а тому, що він його відкидає, вважаючи, що життя зводиться до душевного ексгібіціонізму. Але режисера Л.Н. Толстой і його п’єса цікавлять мало. Постановник заклопотаний тим, аби, з одного боку, донести до нас слов’янофільську ідею про вибраність російського народу (ми, за цією теорією, лише малороси), а з іншого, розповісти про приреченість через свою «бездуховність» Заходу. Натяк на цю протухлу думку втілює на сцені вбрана за французькою модою (костюми — Наталії Рудюк) Наталя Сумська в ролі матері Кареніна — одна з кращих акторських робіт у виставі. Сам же другий чоловік Лізи (актрисі в цьому трактуванні просто нічого грати) у виконанні Остапа Ступки завдяки його негативній чарівливості постає не просто нікчемним, але навіть фізіологічно неприємним.

Ну а що ж Протасов? Жодного співчуття і навіть інтересу цей резонер, яким його представляє О. Богданович, не викликає. У його благородство, сумлінність, духовність просто не віриш, як не віриш у те, що такого Протасова «люблять баби» — перша характеристика героя, заявлена на початку вистави. А тому ключові питання, порушені Львом Миколайовичем, залишаються без відповіді. Дуже хотілося зрозуміти, чому героєві служити в банку, піклуватися про дружину і дитину соромніше, ніж пити горілку і робити всіх довкола себе нещасними?

Вистава Мархоліа попри те, що її політична підоснова за допомогою хороших художників (сценографія — Володимира Ковальчука) ретельно маскується під витончену естетичність, ухвалює вирок «русскому миру». У країні, жителі якої — зокрема і ті, хто має бути цвітом нації і брати за неї відповідальність, — не хочуть ставати громадянами, в принципі не може бути громадянського суспільства, а значить, не може бути нормального цивілізованого життя. Чим воно жителям Московії неприємне? А Бог їх знає. Сказав же поет, що розумом Росію не зрозуміти. У чому весь цивілізований світ нині вкотре переконується.

В антракті я звернувся до режисера, який носить абхазьке прізвище, але ототожнює себе з російською культурою, з проханням відповісти на кілька питань «Дня». Його відповіді, на мою дуику, дуже показові.

— Романе, де ви зараз більше працює — в Україні чи в Росії?

— Я працюю і там і там, між Севастополем і Москвою. ...А-а, зараз виходить, що я в Росії...

— Що зараз відбувається з Театром ім. Луначарського, який ви свого часу очолювали? Місяць тому «День» публікував інтерв’ю з режисером Тарасом Мазуром, якого вигнали з театру, а потім і з Севастополя лише за те, що він був на Майдані. Деякі актори навіть жалкували, що його, «бандерівця», не розстріляли. Як таке могло статися?

— Зараз, в цілому, температура в суспільстві висока, тому не варто реагувати на все це буквально. По-перше, театр є театр: це — пристрасті! А по-друге, я знаю, що зсередини все не так трагічно, я б не давав якихось оцінок. Треба трохи остудити температуру, аби час пройшов, все вляглося. Думаю, що все буде нормально.

 — Не можу розділити ваш оптимізм. Аби було нормально, Росія, як мінімум, повинна прибрати своїх диверсантів зі сходу України, відвести війська від її кордонів, повернути Крим і, найголовніше, росіяни повинні покаятися!

— Зараз не треба нікому говорити про покаяння. Треба кожному займатися своєю справою і не засуджувати інших. Бо біси — вони якраз сприяють виникненню ненависті. Ми повинні за щось інше триматися, засудження — не найправильніше.

— Ви — за незасудження і за непротивлення злу. Тому й узяли Толстого, сентиментальну філософію...

— Толстой християнин, який, однак, заплутався. Ми живемо в складний час змін. Відповідальність наша зростає, і п’єса Толстого зможе в цьому допомогти. Я давно хотів поставити виставу з Олексієм Богдановичем. Спочатку думав про Ібсена, але мені здалося, що тема слов’янства Україні ближча, ніж п’єси норвезького письменника.