Останній феєрверк

Є фільми, погані передчуття щодо яких майже завжди виправдані. Наприклад, якщо фільм український, та ще й претендує бути жанровим. З жанровим кіном у нас кепсько. Тим паче з комедіями. А тут ще й комедія музична.

Тому, зрозуміло, що я йшов на “Гуцулку Ксеню” без особливих сподівань. Це нехитрий сюжет, ще й за оперетою (оперета! в ХХІ столітті!) Ярослава Барнича, ще й на заїждженому уздовж і поперек фольклорно-гуцульскому матеріалі. З Америки у Ворохту, в готель “Оселя Говерла” прибуває ціла делегація: бізнесмен Майк Деделюк (Ігор Цішкевич), його далека родичка Гелен (Тетяна Печенкіна), її романтична дочка Мері (Катерина Молчанова) та його племінник Яро (Макс Лозинський). Завдання одне: протягом тижня знайти для Яро дружину – свідому українку. Батько Яра – брат Майка - лишив заповіт, згідно з яким юнак успадкує мільйон доларів тільки за отакої матримоніально-ідеологічної умови. Комісія Майка - сто тисяч. Яро вперто не звертає увагу на потенційних наречених, але закінчується все добре, цілком у оперетковому дусі: суцільним коханням і радісним розкриттям сімейних таємниць.

Забігаючи наперед: відповідний антураж забезпечено. Пасторальні Карпати, колоритні гуцул(к)и, жіноцтво - майже без винятків писані красуні, введено навіть ексцентричного професора (бельгієць Олів'є Бонжюр спеціально вивчив українську), що ганяється за метеликами з сачком (а що ще може робити професор серед полонин високих?) Ба більше, є тут і те, через що прем’єра будь-якого масового українського фільму заздалегідь навіює мимовільний песимізм: туристична стерильність картинки й невпевнена робота з акторським складом. Якщо перше ще можна виправдати умовністю музичного жанру, то друге, на жаль – надто поширена проблема. У розмовних сценах виконавці й виконавиці звучать і виглядають однаково театрально, з відповідним награшем; діалоги через це страждають на невиразність, а часом і на фальш. 

І отут знову повертаємося до жанру. Бо у визначенні “музична комедія” ключова частина – музична. Режисерка Альона Дем'яненко (нар. 8 травня 1966, Львів) зробила в цьому сенсі майже безпрограшний хід. Вона запросила на роль основних композиторів, а також виконавиць більшості музичних номерів знамените фрік-кабаре Dakh Daughters. Ці шестеро темпераментних і саркастичних дівчат – не просто музикантки, а й професійні акторки. Як наслідок, появи Dakh Daughters у кадрі – це окремі артистичні пригоди, починаючи з розкішного вступного танго “Гуцулка Ксеня” з повною залою пристрасно танцюючих гуцулів – що, до речі, в заданих обставинах виглядає цілком природно. Мало того, Руслана, Тетяна, Соломія, Анна, Наталія й Наталія додають у все, що роблять, добренну порцію іронії. Не менш влучно й іронічно виглядає «ДахаБраха» в короткому епізоді-камео з хвацьким і сороміцьким “Карпатським репом”.

Але це стосується й решти виконавців. Майже у всіх дійових осіб настає типово мюзикловий “момент істини”, коли вони опиняються на сцені, аби прокоментувати ситуацію піснею й танцем. Наскільки можна зрозуміти з коментарів режисерки, левову частку підготовчого періоду зайняв саме вокально-хореографічний тренаж акторів і акторок. Зусилля не пішли намарно. Танцюють і співають майже всі майже бездоганно, кожний номер перетворюється на мінівиставу з власною постановкою й настроєм, і на цьому тлі незграбні діалоги починають здаватися не більше ніж прикрою дрібницею.

Тож отримуємо те, заради чого й прийшли в кіно: яскраве й недурне видовище без грубих порушень гарного смаку. Для нашої кіноіндустрії – поки що рідкість.

Як закінчити таку історію? Звісно, всеосяжним хепі-ендом. Хто хоче – емігрує до омріяної Америки, хто хоче – лишається у Ворохті. Барвистий поїздок мчить у захід сонця. Але Дем’яненко знає те, чого не знав Барнич, коли писав “Гуцулку Ксеню”. І це знання вона обертає на окрему драматургічну удачу.

Коли стихають останні пісні – зависає відчуття тривожної порожнечі, заповнюване титром “Йшов вересень 1939 року. До вторгнення радянських військ і окупації Західної України залишалося декілька тижнів”, за яким слідує рефрен Dakh Daughters “Будем боронить! Будем боронить!”

І вся попередня феєрія набуває інакшої ваги, стаючи останнім спалахом свята перед настанням кровопролитного, багаторічного мороку.

Так, нашу історію складно читати без брому.

Але іноді можна подивитися на неї без розпачу.