Парад, парадокс — «Мостра»

Венеціанський форум (італійською — «Мостра»), як уявляється людині, котра вперше на ньому побувала, намагається практикувати всіляку неоднозначність як свою оригінальну рису. З одного боку — сама Венеція, місто вічної гри, з другого — раціонально влаштований, модерний острів-курорт Лідо, де, власне, й відбувається «Мостра». З одного боку — безперервний одинадцятиденний парад імен і презентацій. З другого — парадокси, іноді на межі скандалу, пов’язані все з тими ж іменами та прем’єрами. Однак найголовніший парадокс, судячи з усього, ідеологічний. Особливо гостро він виявився в доборі позаконкурсних програм і в підсумкових ухвалах журі; однак про це — пізніше. Варто зазначити, що рекордне число робіт було розподілене за кількома конкурсними й позаконкурсними категоріями — так і хочеться назвати їх резерваціями. Назви таких програм, як «Нові території», начебто апріорі вказували на маргінальність і творів, і режисерів. З «нових» і хочеться почати.

Значну частину програми складали цілком традиційно зроблені документальні та ігрові стрічки. Було помітно, що роботи, котрі з тих чи інших причин видалися організаторам експериментальними, за великим рахунком, не мають у собі першопрохідницького потенціалу, часто використовують уже напрацьовані приклади. Так, у португальській стрічці «Ламкий світ» дуже відчувався вплив великих імен минулого — Тарковського насамперед. Француженка Катаріна Брейо («Коротка переправа»), котра уславилася як постановниця скандальних новел, цього разу обмежилася добротно знятою історією флірту між дорослою одруженою пані і школярем. «Короткий перетим» далекий як від еротичного шоку, так і від жанру лав-стори; це, скорше, мелодрама, що дає глядачеві якраз стільки, скільки від неї потрібно.

Найбільш пощастило на нових територіях словенцеві Яну Цвітковіцу, котрий вже, до речі, з’являвся на київській «Молодості». Повнометражний дебют «Хліб і молоко» приніс режисерові, який розгулював у майці з серпом і молотом, Лева майбутнього, премію імені Луїджі де Лаурентіса в 100000 доларів і 20000 метрів плівки для зйомок нового шедевра. «Хліб і молоко» зроблено, поза сумнівами, якісно. Історію краху родини за один вечір розказано без витівок і хитрощів. Фільм насичено найяскравішими характерами. Але журі приголомшили не так акторські знахідки, як густа, непроникна атмосфера безнадійності укупі з катастрофічним фіналом; схоже, шановний ареопаг і не підозрював, що люди можуть жити так погано. Цвітковіц репрезентував вправу на тему «коротше, всі померли» — тобто загинули від пияцтва, наркотиків та особистого неблагополуччя. Але бачити подібну чорнуху на екранах і в житті кожного Божого дня — це одне; а ось зустріти її в такому концентрованому вигляді на святі милої неслухняності — це, звичайно, одкровення.

Проте велику частину «територій» займало неігрове кіно. Тут фільми здавалися зробленими за одним стандартом — більш-менш добре скомпонований візуальний ряд і проникливий голос за кадром, що начитує мемуари, режисерські тексти та под. — залежить від теми. Така, в цьому ряді, і «Елегія дороги» Олександра Сокурова. Останню стрічку російського майстра зроблено спільно з голландцями і французами. Фактично це найбільш традиційний фільм-монолог: трохи біографії, трохи філософії; стійким шанувальникам Сокурова може сподобатися. До речі, якщо говорити про персоналії вже відомі, то на «територіях» їх було ще дві, діаметрально несхожі. Спайк Лі, чорношкірий режисер зі США, виступив із вельми цікаво зробленою стрічкою «Історія Г’ю П. Ньютона». Біографію легендарного фундатора «Чорних пантер» викладено у формі стрімкого ток-шоу, що не дає глядачеві жодної хвилини передиху. Друге ім’я відоме, скоріше, затятим кіноманам і критикам. Стен Брекгейдж — з тих режисерів, котрі мало піклуються про масове визнання, про визнання взагалі як таке. Проте він давно здобув славу (не у найширших колах, звичайно) як непримиренний авангардист, невпинний експериментатор. Рідна країна — США — вельми багата на кінопродукцію, а для нього вона немовби й не існує, як і Брекгейдж начебто не існує для Америки. На «Мострі» показали значну добірку останніх робіт маестро авангарду. Вони являли собою, як правило, потоки мальованих образів, котрі перетікають один у другий; образів, котрі пов’язані лише чисто ритмічно. Сеанс відбувся у повній тиші — звукової доріжки в усіх картинах також не було. Фактично глядач спостерігав анімовані абстрактні полотна. У контексті фестивалю, цілком побудованому на історіях, сюжетах і героях, таке видовище, звичайно ж, начисто витіснялося на узбіччя. Однак потрібно визнати, що Брекгейдж — один з небагатьох, хто справді намагається осягнути природу кіно в чистому вигляді, в самому джерелі, вільному від нашарування літературності, театральщини та інших подібних трюків.

Схожий прийом, хоч і не так радикально виконаний, застосували автори своєрідного альманаху, що складений з корейських короткометражок («Цифрові короткі фільми, зроблені трьома режисерами»). Здавалося б, все просто — люди з камерою виходять на вулицю й просто фіксують все те, що відбувається, процес самого життя, монотонний і приголомшливий саме своєю монотонністю. Помічені начебто ненавмисно характери, рухи, ситуації тут стають справді дуже цінними знахідками, силою об’єктива зі сміття життя проростає справжня поезія.

Про цю програму можна було б говорити ще багато. Про її документальну частину — більше, звісно, із змістовного боку. Про дивні фільми ще одного спостерігача життя, абсолютно невідомого в нас Жана-Клода Руссо. (Не найдовший свій фільм він міг робити роками!) Про безпосередньо примикаючу до «нових територій» ретроспективу легендарного інтелектуала, невтомного французького бунтаря Гі Дебора. Останній випадок — особливий і у той же час характерний. Дебор — знакова фігура у філософському й політичному світі, аж ніяк не в кінематографії, і поява ретроспективи його робіт у «Мострі-58» важко пояснити чим-небудь іншим ніж прагненням Венеції бути більш злободенною, ніж вона є насправді. Бо відлунння безладдя в Генуї досі чути над Італією. Це дуже відчувалося навіть на безтурботному Лідо. Останнього дня фестивалю антиглобалісти навіть влаштували на набережній свій альтернативний кіносеанс — встановили просто неба екран, на якому обурена молодь могла дивитися докладну хроніку тих подій. Ліва ідея, що отримала в сьогоднішній Італії друге дихання, звичайно ж, досить відчутно тисне на мистецтво, а на кінематограф — насамперед.

Але річ, мабуть, не так у політичних колізіях, як у певній кризі ідей на старих, з дозволу сказати, територіях. Більшість зірок — як режисерів, так і акторів — передбачливо зосередилися на фестивальному позаконкурсі, і — недаремно. Наприклад, останній, досить активно розкручуваний фільм майстра жахів Джона Карпентера «Духи Марса» насправді виявився посереднім трилером, щедро збризнутим бутафорською кров’ю. Те ж можна сказати й про присвячену Джекові-потрошителеві картину братів Г’юджес «З пекла», осяяну участю Джонні Деппа. «Прокляття Скорпіона Джейда», останній витвір Вуді Аллена, виглядала як мила, чисто Алленівська комедія-дрібничка, скроєна за звичними приписами — блондинки, джаз. Нью-Йорк 1930-х, трохи цирку, трохи сексу. У Ніколь Кідман була своєрідна підстраховка: в конкурсі оголошувався фільм жахів про привидів з її участю —«Інші» (режисер Алехандро Аменабар, Іспанія), поза конкурсом вона зіграла роль російської повії-авантюристки в штатівській «Іменинниці» (режисер Джез Баттерворт). Обидва фільми, проте, однаково нецікаві, хоч останній має маленьку «родзинку» — в ньому Кідман по-справжньому і майже без акценту гне російські матюки. Втім, це змогла оцінити лише частинка присутніх у залі.

А найбільшими розчаруваннями у світі великих і заслужених, безперечно, потрібно визнати дві картини, зроблені з різних боків Атлантики. Прем’єра «Штучного інтелекту», екранізації Стівеном Спілбергом останнього сценарію Стенлі Кубрика, пройшла, коли не було режисера, що послався на родинні обставини. Скоріше за все, навіть якщо б він приїхав, йому б навряд чи стали ставити неприємні запитання — це, схоже, не в традиціях венеціанських парадів. Запитання ці, проте, риторичні. Сама собою добра ідея — зробити фільм про хлопчика-робота, здатного відчувати і кохати, — не така вже й погана. Проте її втілення, м’яко кажучи, дивує. Страшенно затягнутий, такий, що лопається від спецефектів, до оскомини солодкавий, часом просто вульгарний, цей фільм неймовірно втомлює вже після півгодини перегляду. Звичайно, репутації Спілберга нічого не загрожує; але чи таке послання світові хотів залишити після себе Кубрик? Знову риторика...

Вернер Герцог, на щастя, живий і вельми активний. Останній його фільм «Непереможний» зроблений розмашисто і з явним розрахунком на міжнародне визнання. На це працює й актутальна тема — переддень Голокосту і суцільна англомовність героїв (чи то євреїв, чи поляків, чи німців — кого завгодно — тільки не англійців), і участь Тіма Рота. У зовнішньому плані Герцог припустився лише однієї помилки — віддав картину до рівнобіжного конкурсу Венеції — «Кіно сьогоднішнього дня». У ситуації змагальності всі вади фільму стали видними особливо гостро. Всі спроби режисера якось естетизувати кадр, зробити свого роду фільм-атракціон зазнали краху. Дивитися цю історія єврея-силача, що кинув виклик нацистам, просто нецікаво — хоч, повторюся, тема більш ніж вдячна. Навіть Тім Рот, актор від Бога, універсально талановитий, тут поганий — а це вже симптом! Взагалі, це одна з явних пасток фестивалю — чим гучніший галас навколо прем’єри, чим більш значущі імена в титрах, тим певніше, що видовище, котре рекламується, при найближчому розгляді виявиться посереднім, а то й поготів провальним. Були й винятки. Виконавчим продюсером американо-іспано-німецького «Дощу», котрий демонструвався в рамках Тижня критики, виступив Мартін Скорцезе, проте присутність маестро явно не сковувало постановницю та сценаристку Катерін Ліндберг. Її фільм — про жах і нудьгу провінційного життя, але не лише про це. Долі героїв, намертво пов’язані один з одним, зрештою залучаються спочатку до драми стосунків, що переростає на античну трагедію, з відповідною напругою пристрастей. На жаль, журі Тижня фактично проігнорувало цю, поза сумнівом, талановиту стрічку.

Невдача Герцога особливо відчутна ще й тому, що саме рівнобіжний конкурс був багатий на найцікавіші роботи нового покоління режисерів. І насамперед, звичайно, це новинки азіатського авторського кінематографа, котрий справив на «Мострі» справжній фурор.

Далі буде