«Під нашими ногами Україна. За нами довге скитання. Перед нами... невідоме»

«Маю сорок років життя. Народився під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни та революції, 15 років вигнання, 14 — миру. Польська, німецька, мадярська в’язниці. Тричі нелегальний перехід кордонів. Свідок повстання України, протекторату, генерального губернаторства, Райхскомісаріату України, Другого Райху, Третього Райху. Свідок їх упадку. Свідок двох найбільших воєн в історії світу. Царі, королі, імператори, президенти, диктатори. Муссоліні, Гітлер, Сталін, Голод 1932— 1933, концентраційні табори... І вічне вигнання».

Так писав, проживши рівно половину життя, знаний у світі український письменник Улас Самчук, автор трилогії «Волинь», роману «Марія» та багатьох інших прозових творів, людина, якою пишається Волинь. Писав це, будучи в Німеччині, далеко від рідної землі, вже вкотре її залишивши, не маючи пристановища ні своїй душі, ні тілу, писав, озираючись і не помічаючи жодного дерева, під яким би присісти, нічого, крім «вічного вигнання».

Людина великої долі та великого таланту, Улас Самчук багато зробив для України. Цього року в лютому минає сто років із дня народження митця. І з такої нагоди Національний університет «Острозька академія» проводить Всеукраїнський конкурс дослідницьких робіт «Улас Самчук — видатний політичний діяч та літописець українського народу» та підготував до друку книгу письменника — трилогію «Волинь».

Українська література знає мало таких епохальних постатей, як Улас Самчук. Його називали українським Гомером ХХ століття, його пам’ять уміла пригадувати найцікавіші деталі. Він розповідав довго, зі смаком та відчуттям часу, створивши тим самим неповторну художню панораму своєї епохи. Широкі полотна, які він вимальовував своїми романами, як жодні інші, нагадували про те, що їхній автор — українець: спокій, простір, всеосяжність, неквапливість розповідей, ностальгія та ліричність відзначали кожну списану його рукою сторінку.

Кращим твором Уласа Самчука зараз вважається трилогія «Волинь», хоча відомі й інші, не менш цікаві — «Марія», «Кулак», автобіографічні «На білому коні» та «На коні вороному». Та першість за «Волинню», мабуть, недарма, адже цей твір — справді унікальний. Унікальний не тільки тому, що його свого часу було висунуто на здобуття Нобелівської премії, і не тому, що його важко знайти в бібліотеках, а в шкільну програму його вивчення, втім, включене. Ігор Пасічник, ректор Національного університету «Острозька академія», був дуже здивований, коли після відвідин рівненських бібліотек побачив, що «Волинь» до їхніх фондів не включена і, по суті, готуватися рівненським школярам немає за чим... Унікальною «Волинь» є найперше тому, що більш детального літопису того періоду в історії нашого народу, події якого покладені в основу сюжету, ми не знайдемо в жодному іншому художньому творі.

Упродовж усього життя Улас Самчук був «у вічному вигнанні». Навіть донедавна його твори видавалися лише за кордоном. В УРСР вони, як і більшість цінних книжок, заборонялися та припадали порохом на поличках із навішаним на них ярликом «шкідливі», «антирадянські», а самого письменника офіційна критика величала співцем куркульства й націоналістом…

Саме тому видання Острозькою академією «Волині» можна буде назвати справжньою культурною подією для тієї частини України, яка раніше називалася Старою Волинню, для батьківщини Уласа Самчука, особливо зважаючи на те, що книга буде безкоштовно розповсюджена освітніми закладами Волині та Рівненщини: саме так розпорядилися спадкоємці Уласа Самчука, щирі українці з канадської діаспори, Оксана та Ярослав Соколики, які й надали академії авторське право на видання трилогії. Ці люди високо шанували талант митця. Ось уривок із їхнього листа ректору академії, який скаже про це краще, ніж будь-які інші рекомендації:

«Життя Уласа Самчука було безупинною творчою працею. З-під його пера виходили прекрасні твори, з яких деякі були перекладені іншими мовами.

Твори його були відомі в багатьох країнах світу, але не було їх в Україні. Там радянська влада вважала ці твори антидержавними, і їх було заборонено читати. Улас Самчук дуже переживав із цього приводу. Він любив Україну, для неї жив та творчо працював. Цікавився життям в Україні, особливо досягненнями в літературі. Незважаючи на несприятливі обставини, часто отримував книжки, видруковані в Україні; високо оцінював праці деяких наших поетів та прозаїків.

Улас Самчук дуже хотів, щоб його твори були доступними також і для читача в Україні. Ми часто з ним про це говорили. Він попросив нас, якщо за його життя це не здійсниться, щоб ми виконали його бажання.

Довголітня мрія Уласа Самчука здійснилася. Україна стала незалежною державою. Деякі книжки зарубіжних письменників почали з’являтися на полицях книгарень в Україні, включаючи й книжки Уласа Самчука.

На жаль, письменник не дожив до цих радісних днів. Але пам’ять про нього збереглася. Його мрії вже почали здійснюватися.

«Я не тому письменник українського народу, — говорив сам митець, — що вмію писати. Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом. Бог вложив у мої руки перо. Хай буде дозволено мені використати його для доброго, для потрібного». Улас Самчук був зв’язаний зі своєю етнічною батьківщиною більш ніж просто благенькими зв’язками національної ідентифікації чи штампом у паспорті, і, мабуть, саме це й визначило його долю. Кажуть, що коли боже благословення не прийняти, воно перетворюється на прокляття. Митець, який мав високе призначення, — служити своєму народові, який він так любив, — більшу частину свого життя був усе ж від нього незмірно далеким. «Мене тягнуло туди (в Україну. — Ред. ) багато магнітів, а головне — моє нестерпне, безупинне, невідступне бажання писати. Бути письменником. Ще бувши вдома, я згрішив новелкою в журналі «Наша бесіда» 1926 р. ... але що новелка. У моїй теці лежали грубі рукописи, а в моїй голові — ще грубіші пляни. Десь з 17-м роком мого життя посіла в мені ця пропасниця, з якою не міг дати ради. Я писав днями й ночами, я занедбав навчання, за мене почали хвилюватися батьки: «От буде босяк-ледащо, не здібний навіть до хазяйства!»

Життя складалось якось «не так». Берлін, Варшава, Торонто, Нью-Йорк…

Уродженець Синьоокої Волині, мальовничого села Дермань, Улас Самчук із такою любов’ю повсякчас згадує рідні серцю краї там, за кордоном, за багатьма кордонами… «Дермань. Це дуже простора й барвиста казка. Вже здалека розгортається вона цілими милями вправо і вліво, вже здалека виринають із зелені, то знов десь зникають золоті хрести її церков. Вже здалека цілими натовпами облягають зо всіх сторін краєвиди, і горе вам, чоловіче, коли ви не митець, не поет. Або принаймні не звичайний фотоаматор із яким-небудь «Кодаком» на черезпліч…»

Самчук був майстром описів, справжнім поетом, залюбленим у красу рідної землі (та краса носилася більше у серці, аніж доводилось спостерігати її в дійсності — там, де мала бути золота святість церков, велич Києва чи закам’янілість Львова, знову й знову були чужі поспіх та суєта Берліна, Варшави, Торонто, Нью-Йорка...). І як із любов’ю згадував митець Дермань, із повагою говорив завжди про батька: «Ціле його життя було виповнене працею на землі, громадськими справами й турботами «вивести в люди» своїх дітей». Переніс, як пригорщу джерельної води, ці повагу та любов Улас Самчук і в свої твори, зробивши людей «Волині» гідними захоплення й поваги.

Через мобілізацію до війська Улас Самчук не закінчив навіть гімназії — брав уроки мудрості в жорстокого життя... Служив у Західній Польщі та невдовзі дезертирував до Німеччини. Продовжував освіту письменник уже за кордоном. Студіював у Німеччині, одночасно навчаючись у Вроцлавському університеті. І в той же час ці «магніти», якими тягнуло його до України… Друкується у львівському «Літературно- науковому віснику», чернівецькій «Самостійній думці».

1929 р. переїздить до Чехословаччини — навчатися у найпрестижнішому для української еміграції вузі. В Українському вільному університеті у Празі. І — о радість знайти нарешті однодумців! — тут перед письменником відкривається широке поле для діяльності. Адже тут — Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Оксана Лятуринська… Тут — потужний осередок української думки. Сюди потрапляла преса та приїздили різноманітні делегації з радянської України. Тут Улас Самчук знаходить своє кохання та майбутню вірну супутницю «довгого скитання» — чарівну Марію Зоц. Це саме цій тендітній жінці присвячена «Волинь», над якою письменник, відчувши неймовірний притік творчих сил, починає працювати. У Чехословаччині й побачила світ трилогія «Волинь». А за нею друкуються й інші збірки — «Кулак», «Марія», збірка новел «Віднайдений рай».

З початком Другої світової війни Улас Самчук повертається в Україну, гостро переживаючи миті щасливої зустрічі: «Під нашими ногами Україна. За нами довге скитання. Перед нами... невідоме». Він тоді переходив убрід Сян і цілував рідну землю, не соромлячись чужих поглядів, чужого нерозуміння... Натхненний, Самчук одразу кидається у вир подій: «Ольжич, Ротач, Штуль, Олійник, Чемеринський і кілька десятків інших. Збирають людей, формують організацію, видають газети. Ольжич управляє політикою. Його Національна Рада з деякими надіями на повторення Центральної Ради уже вступає в рух. Виявилось, що ми потрапили тут у справжній вир найрізноманітнішої діяльності. Літератори, актори, видавці, фінансисти, господарники. І навіть політики... Всі сходились, радились, планували. Хотілось щось робити. Хотілось багато робити». Ентузіасти видають газету «Українське слово», журнал «Літаври», організовують Спілку письменників...

Доволі скоро господарі окупованого Києва стали відмахуватись від незалежницьких амбіцій «гостей» із заходу, як від надокучливої мухи — спочатку заборонами, а тоді арештами та розстрілами. Так, щоб раз — і назавжди.

Арештовують і Уласа Самчука. Він саме на той час переїхав із Києва до Рівного та очолив газету «Волинь». За те, що газета друкувала твори та матеріали, заборонені радянською владою, на її редактора й звернули «пильне око». А потім була стаття «Так було — так буде», та комусь урвався терпець…

Після місяця ув’язнення Самчук, якось викрутившись, знову виїхав до Німеччини. 1945 р. стає першим головою МУРу.

Та за кордоном його щирій любові до України було важко. До 1948 року письменник поневіряється у таборах для переміщених осіб. «Було соромно за нас, за наш світ, за більшовизм, за Леніна, за Маркса. Хотілося в когось просити вибачення, до когось апелювати... Мені соромно. Перед цілим світом соромно. Перед історією, перед розумною логікою. Чому ми найкращих наших людей знеславили, покарали, вигнали? За їх розум, за їх ініціативу, за їх труд. Чому віддали життя в руки ледарів, бідних духом, хворих і нахабних?»

1948 р. переїздить до Канади, де стає одним із засновників об’єднання українських письменників «Слово».

Помер Улас Самчук 9 липня 1987 р. у Торонто. Вже наступного року в цьому місті відкрито музей-архів письменника.

«Мені хотілося внести в нашу побутову літературу трохи філософської і проблемної тенденції, дати повніший і точніший образ нашого села, аніж це робилося до нашого часу», — писав письменник про свою «Волинь».

Час відшліфовує, усе, що ти робиш, судитиме покоління, яке йде за тобою, й у цьому плані твори Уласа Самчука є справжньою класикою. «У відомого аргентинського письменника Хорхе Борхеса в есе «Щодо класиків» є така оригінальна думка, — одного разу зауважив наш учитель Ігор Пасічник. — Класичною є не та книга, яка відзначається певними достоїнствами. Ні, це книга, яку з різних причин покоління людей читає так само заповзято і з щирою відданістю».

І як Улас Самчук своєю «Волинню» хотів внести в нашу побутову літературу трохи філософської та проблемної тенденції, так Острозька академія хоче, аби ці тенденції осмислило сучасне українське суспільство — й перевидання трилогії переслідує перш за все саме цю мету.

«На мою думку, ми взагалі повинні піклуватися про організацію досліджень молоддю української спадщини — літературної, історичної, мистецької, — переконаний ректор. — Адже стільки прекрасних діамантів, скільки поховано під мулом незнання у нас, ви, мабуть, не знайдете більш ніде. Віднаходити, чистити та відшліфовувати — такі завдання ще довго будуть для нас важливішими, ніж створювати щось нове. Надто багато загублено».