Подвійна самотність

Це жіноча сповідь про 1117 днів самотності — сповідь, у яку час од часу вплітаються пісні російського барда Леоніда Сергєєва. У головній ролі — відома київська актриса Ірина Калашникова. Власне, це її моновистава, якщо не рахувати трьох майже безсловесних партнерів — актора Сергія Мельника (Колишнього) і музикантів: Наталія Бегма — фортепіано, Андрій Невмержицький — боян, гітара. Постановником і сценографом в афіші значиться Олександр Білозуб, а втім, авторство історії-сповіді належить самій актрисі. Вистава музично-поетична, в подібному жанрі Ірина Калашникова свого часу блискуче виступала в «Сузір’ї», у постановках Ігоря Славинського «Парнас дибом» та «У Барабанному провулку». Тут нібито те саме поєднання — текст-музика-вокал, але — не Окуджава, але — на кілька сходинок нижче, простіше, буденніше, на рівні кухні, яка в даному разі є незмінним місцем дії. Це своєрідний острівець пізньорадянської епохи, коли «кухня» була містким поняттям тодішнього культурного андеграунду, надійним прихистком відвертості й свободи. Хтось і досі, як-от героїня вистави, живе за звичкою, таким способом, але сама ота «кухня» вже стала своєрідним анахронізмом, і від цього самотність, що пронизує всю виставу, стає ніби подвійною. Це зворушливо — надто, коли у фіналі героїня стає сама собі новорічною ялинкою.

Однак здається, що взявшись зіграти Самотню-жінку-яка-живе-на-кухні, актриса дещо недооцінила саму себе. Не скажеш, що вона тут «непереконлива» чи «нетипова» — але якраз у тім, що вона «типова», є якась суто естетична несправедливість. Можливо, це цілком суб’єктивне враження автора цих рядків, який колись, у щойно згаданих спектаклях І. Славинського (та й не тільки в них), відкрив для себе небуденну Актрису і тепер не хоче миритися з тим, що вона — отак собі, у звичайній ролі, в халаті й капцях... Бо актриса Ірина Калашникова — таки щось більше. Так само як соловей — то щось більше, аніж типовий птах, схожий на горобця...