Поезія документа

У середу в київському Будинку кіно відбулася церемонія закриття ІХ Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA і нагородження фільмів-переможців. Цьогоріч фільми змагалися в трьох конкурсах — «Docu/Життя» (повні метри), «Docu/Право» (правозахисна тематика), «Docu/Коротко» (короткометражки).

Головний приз конкурсу «Docu/Життя» отримав «Аргентинський урок» режисера Войцеха Староня (Польща), спеціальні відзнаки — «Золота осінь» (Ян Тенхавен, Німеччина), «Про гангстерів» (Тебого Едкінс, Німеччина) і «Рамін» (Аудріус Стоніс, Латвія — Грузія). У категорії «Право» перемогу здобув фільм «Тілом та душею» Матьє Брона (Мозамбік), також журі відзначило «Життя у фотокадрах» (Тамар Таль, Ізраїль) і «Завтра» (Андрій Грязєв, Росія). Переможцем «Docu/Коротко» визнано стрічку «Коли ми станемо щасливими» польського режисера Павела Височанські, спеціальні відзнаки — у «Хроніки Олдріха С.» (Рудольф Шмід, Чехія) та «Останнього акорду» («Outro», Юлія Панасенко, Росія); «Останній акорд» також здобув Премію імені Андрія Матросова, котру команда Docudays присуджує за фільм, у якому організатори фестивалю побачили найбільше любові. Короткий метр латвійця Робертса Рубінса «Як у тебе справи, Рудольфе Мінг?» відзначено спеціальним дипломом «За рецепт для молодих кінематографістів» і призом від Національної спілки кінематографістів України. А студентське журі віддало свій приз короткометражці Єлени Демідової «Льоша» (Росія).

Docudays UA є затребуваним насамперед тому, що ефективно зайняв нішу конкурсу неігрового кіно, спорожнілу після закриття фестивалю «Контакт»; по-друге, Docudays — чи не єдине місце, де вітчизняні документалісти (що дивом з огляду на жалюгідний стан національної кіноіндустрії збереглися як школа) можуть показати свої нові роботи й дістати за них бодай якесь заохочення.

Україну представляли «Хворісукалюди» (конкурс «Коротко») — середньометражний дебют 26-річного Юрія Речинського, майже безсюжетна оповідь про життя безпритульних дітей в Одесі. Режисер зробив фільм візуально яскравим, зовнішньо ефектним, рясно застосувавши світлофільтри, комп’ютерну анімацію тощо. Гра із зображенням, накладена на цілковито непривабливі реалії, виглядала надмірною, навіть непотрібною. А втім, сам режисер передбачувано зізнався, що це розфарбовування було чимось на кшталт жесту особистого відсторонення від матеріалу, із яким автор не міг психологічно впоратись. Однак — упорався мистецьки: за названим вище винятком, у «...людях» — струнка, продумана драматургія від початку до кінця, глибоко, без спекуляцій і мелодрам, розкриті характери. Можна з очевидністю стверджувати, що в наc з’явився новий талановитий режисер.

Наша країна мала б також бути представленою в конкурсі «Право», однак останньої миті повнометражний фільм Маріанни Каат «Шахта №8» (Україна — Естонія) було знято з конкурсу через невмотивовану заборону компанії «Інтерфільм» — власника права на вітчизняний прокат. Ми вже писали про цей, без перебільшень, скандал (див. «День» від 28 березня), прикріший тим, що в «Шахти» були хороші шанси на здобуття як мінімум спеціальної відзнаки. Адже серед інших ця стрічка якнайкраще відповідала тенденції, що простежувалася у всіх категоріях Docudays UA; найпомітнішими цього року стали роботи, де йшлося про підлітків, котрі, живучи у неблагополучних родинах, у депресивних районах, опираються обставинам, які зламали б і дорослого. 15-річний Юрко в «Шахті» стає справжнім головою родини — не тільки працює й заробляє, а й намагається вчитися, стежить, щоб училася молодша сестра; він виконує цю найголовнішу роль так, як не міг би зіграти найдосвідченіший актор, і є одним із тих людей, на яких, по суті, і тримається наша все ще недолуга держава.

Два інші фільми з цього ряду цікаві тим, що їхні герої одержимі кіно. У латвійському «Як у тебе справи, Рудольфе Мінг?» режисер — 13-річний Рудольф — примудряється робити фільми без камери: малює кожний кадр на довгих смугах паперу, придумуючи нові історії, монтуючи довжелезні «кіноплівки», а потім крутить їх на діапроекторі, створюючи весь звуковий супровід (зокрема й шуми та музику) власним голосом. Найбільше йому подобається створювати фільми жахів, однак коли місцевий священик просить Рудольфа зробити фільм про біблійного багатиря Самсона, Мінг-молодший «знімає» справжній історичний блокбастер і успішно показує його під час служби. Втручання режисера в матеріал тут мінімальне, Робертс Рубінс просто дає героєві повному свободу самовираження, і це найзахопливіше — у результаті маємо справжню поему на славу кіно.

У «Коли-небудь ми станемо щасливими» (Павел Височанські, Польща) йдеться про Даніеля, юнака з Ліпіни — такої собі польської Донеччини. Не набагато старший від Рудольфа, він хоче фільмувати на справжню камеру. Обставини довкола — гірше не придумаєш: бідність, злочинність, мати п’є, батька немає. Даніель — один із багатьох вуличних хуліганів, однак Височанські взявся знімати саме його, незважаючи на всі перестороги. У підсумку Даніель теж вирішує почати знімати, купує спочатку «палений» телефон із камерою, потім — узагалі з-під поли крадену професійну відеокамеру й вештається кварталом, розпитуючи дітей і дорослих про їхні мрії; дістає в пику від однолітків, свариться з суворою, хоча й люблячою бабусею, однак вперто продовжує. Влаштовує кастинг, добирає двох дівчат і хлопця, надає їм можливість провести день згідно з їхніми бажаннями. Суперечки Даніеля та його фантастичної бабці — це просто феєрверк дотепності: зал надривався від реготу; однак у фільмі є й глибший план — історія становлення митця, переходу інертного матеріалу життя в нову, мистецьку якість.

В «Аргентинському уроці» випробування випадають уже на долю 11-річної аргентинки. Власне, цей фільм — безумовно, один із найкращих на фестивалі — виріс із попередньої роботи Войцеха Староня. 1990 року режисер зняв документальний фільм «Сибірський урок» — про молоду вчительку, яка поїхала на Байкал викладати польську мову нащадкам польських засланців. Через багато років, уже як подружжя з двома дітьми, режисер і його героїня вирушають до Аргентини. Надалі спостерігаємо історію поступового дорослішання, котра розгортається на тлі екзотичних краєвидів і монументальних злиднів. Син режисера, Янек, грається і працює, граючись, зі своєю подружкою-аргентинкою, котра, як і наш Юрко з «Шахти №8», має дбати про всю родину. Фільм є справжньою кінопоемою, прекрасною і зворушливою водночас.

Так само романом виховання за своїм сюжетом є ще одна польська стрічка — «La Machina» (режисер — Тьєррі Паладіно). Це фільм-мандрівка, звичайна й водночас заворожлива подорож старого майстра-лялькаря і його юного помічника, котрого наставник учить виконувати лялькові спектаклі, бачити сни й вірити в чари. Мистецька якість «La Machina» виходить далеко за рамки поділу на ігрове й неігрове кіно: це просто кінематограф як такий, з усім багатством сенсів і внутрішньою візуальною магією.

Загалом майстерних картин було чи не найбільше в повнометражній категорії. «Замок» (Італія, Массімо д’Анольфі та Мартіна Паренті) дотепно й досконало змальовує воістину кафкіанську реальність велетенського міжнародного аеропорту. Знятий на камеру мобільного телефону «Ті, ким я міг би бути та, мабуть, є» (Боріс Ѓерретц, Нідерланди) постав із двох випадкових зустрічей, які відбулися десь на вулицях Лондона. Головні герої — Сандрін, приваблива молода бразилійка, яка приїхала знайти собі чоловіка; Стів — загартований жебрак, який постійно бореться з наркозалежністю, і Прешиз — поетеса, яка стає подругою Стіва. Ці три історії про людську самотність, про анонімність і щоденні драми міського життя поєднано цілісно й чаруюче.

Зовсім інакша поетика в «Раміні» (Аудрюс Стоніс, Грузія — Латвія). Це теж подорож, але в часі — колишній чемпіон з вільної боротьби Рамін Ломсадзе у свої 75 раптом вирішує розшукати дівчину, котру кохав 50 років тому. Незважаючи на латвійське походження режисера, фільм є веселим і зворушливим у найкращих традиціях великої грузинської кіношколи.

Загалом ІХ Docudays UA підтвердив репутацію авторитетного документального змагання. Це повноцінний фестиваль, зі своїми лідерами, відкриттями, атмосферою і навіть скандалами, котрий не обмежується лише кіно: за шість днів у Будинку кінематографістів і кінотеатрі «Кінопанорама» відбулося безліч зустрічей, майстер-класів, презентацій, акцій різних неурядових і правозахисних організацій. Фестиваль однаково впливає не тільки на мистецьке, а й на громадське життя — і це, мабуть, найкращий результат.