«Польоти уві сні — це нормально...»

Так, уже третій фестиваль  високого мистецтва, засновником якого є Євген Уткін, дім «Майстер Клас», а локацією Національний заповідник  «Софія Київська». З 20 по 25 серпня тут звучали музика й слово. З виходом у ширший медіапростір — практично усі події є у відеозапису і їх можна переглянути, зайшовши на фестивальний сайт. Серед іншого і музичний перформанс «Кіно уві сні і наяву», присвячений композитору Вадимові Храпачову.

ДО ПОЧАТКІВ

Так, перформанс, жива й максимально дієва акція (автор ідеї — Євген Уткін, за участі кінорежисера Романа Балаяна), у якій взяв участь камерний ансамбль  Sed Contra Ensemble. Ми побачили й почули  нову концертну програму із творів Вадима Храпачова (1947-2017), композитора, відомого головним чином музикою до фільмів Романа Балаяна, В’ячеслава Криштофовича, Михайла Бєлікова, Миколи Мащенка, Сергія Буковського та інших режисерів.

Я досить добре знав Вадима Храпачова. З ним було завжди цікаво, він був справжнім інтелектуалом — коли вже що знав, то знав достеменно. Скажімо, проблеми, пов’язані з авторським правом, больовою точкою нашого мистецького життя. Тут він був так само профі, експертом, відтак  чимало зробив, аби кінематографісти прокинулись і почали всерйоз сприймати цю проблематику...

В останні півтора-два роки, на превеликий жаль, важка хвороба прикувала Храпачова до квартирного часо-простору. Одначе ж він не випадав з життя, у тому числі мистецького. У день його 70-ліття, 24 вересня 2017-го, я зателефонував йому, попередньо виставивши привітально-аналітичний текст про нього на своїй сторінці у Фейсбуці. Здається, той текст його потішив. Це було надвечір.

А наступного ранку, десь о восьмій, пролунав дзвінок  від Романа Балаяна. Так рано він ніколи не телефонує... «Учора пізно увечері,— почув я Романів голос, — Вадим помер. З усіма переговорив, усі вітання переслухав,  прийняв невелику групу друзів, які прийшли, без попередження,  привітати додому. Пішли ті гості, він навіть порядок на кухні учинив, потому ліг і... і помер». І відлетіла душа.

Якщо смерть буває красивою, виразною — то от таку подарував Бог Вадимові Храпачову. Він почув про себе чимало добрих і щирих слів,  він сам увиразнив картину власного життя. І з нею вирушив у кращі світи. Що ж, композитори — особливі люди, вони з небесами прямий зв’язок мають.

Коли прощались з Вадимом Юрійовичем, я все пригадував фінал знаменитої картини Балаяна «Польоти уві сні і наяву», де звучить музика Храпачова. Пригадуєте, коли герой Олега Янковського біжить лугом, біжить, катапультувавшись із повсякденного  життя, втративши дім і власне сенс того життя.

СТРІЧКА «БЕРЕЖИ МЕНЕ, МІЙ ТАЛІСМАН»  У 1987 РОЦІ НА МКФ МИСТЕЦТВ У СТАМБУЛІ (ТУРЕЧЧИНА) УДОСТОЄНА ГОЛОВНОГО ПРИЗУ ФЕСТИВАЛЮ «ЗОЛОТИЙ ТЮЛЬПАН»

А потому заривається в стіжок сіна, укублюється в позі ембріона, ніби повертаючись  до материнського лона. І незабутня мелодія, яка час від часу немовби камертонує розхристаність душевних струн центрального персонажа, звучить у фільмі. Звукова картинка того, що живе десь у самій глибині єства  цього дивакуватого 40-річного парубка, якому не таланить вписатись  у прозу життя. Ну, не прозовий він якийсь...

«ЯК КІНОКОМПОЗИТОР ВІН БУВ НАЙКРАЩИМ В УКРАЇНІ...»

— Ви були знайомі з Храпачовим до того, як почали працювати з ним? — запитую у Романа Балаяна.

— З ним спершу Михайло Бєліков працював...

— Ви з ним як познайомились? Горілку пили разом, вино, а вже потім  була робота?

— Зі мною як буває? Ну, спершу кажуть, познайомившись, «як я хочу з вами працювати!», знаючи, що я нікому не відмовляю. Тільки ж не завжди складається... Вадим був не просто композитором моїх фільмів, він був моїм другом. Узагалі я думаю, що в Україні Храпачов був найкращим кінокомпозитором. Саме кінокомпозитором, я не говорю про композиторів в цілому. Це візуальна музика, вона пробуджує в тобі якісь п’яті-десяті думки... Не без допомоги режисерів, звичайно. Є речі, які мені особливо дорогі. Скажімо, вальс із «Поцілунку...», танго із «Ніч світла». У «Ніч світла» є колосальна музика — в епізоді, коли герой з дівчиною: гойдалка,  річка...

 — У центрі вашого спілкування була тільки музика, кіно?

— Та ні... Однією з  особливостей Вадима було те, що коли ти приходиш до нього в гості, він одразу йшов на кухню і заходжувався щось готувати. У шахи грали...

 — Вадим добре грав у шахи?

— Ну, краще від мене. Від мене усі краще грають. Бо вони грають, щоби виграти, а я просто граю. Вадим теж таким був — головне перемогти... Хоча щодо музики — він умів радіти чужим успіхам. Завжди з пієтетом говорив про Валентина Сильвестрова, Володимира Губу, Євгена Станковича...

 — А як ви з ним працювали?

— Ми починали працювати уже тоді, коли зйомки закінчувались.  Одного разу він  змушений був мені підіграти, це на «Польотах...». Я сказав йому, що знімав ніби під музику Ніно Роти, от  щось таке мусить бути... Потім мені говорили, що у фільмі справді чується щось від великого італійця.

 — Стилізація...  Хоча я цього не відчуваю. А які ще завдання отримував від вас Храпачов на тих же «Польотах...»?

— Ну, щодо настрою, смислу епізоду, звучання інструментів. Я його викликав в експедицію... І на зйомки картини «Храни мене, мій талісман» теж.

 — Аби він краще відчував атмосферу кожного епізоду?

— І це теж. Ну і просто... Він же був моїм другом...

КІНО ЯК ДЖЕРЕЛО МУЗИЧНИХ ОБРАЗІВ

Це напевно ж виглядає дивним: композитор, який майже не виходить за межі кіно. Для абсолютної більшості творців музики кінематограф лише один із різновидів заробітку, прикладний вид творчості. Утім, це схоже на саморозчинення композитора в театрі — оперному, балетному, а чи театрі оперети, скажімо, жанрі  мюзиклу... Так траплялось не раз в історії мистецтва. Тільки  там композитор є автором, чиє ім’я значиться на титульній сторінці партитури, першим воно прописується і на афішах. В кіно ж не так.

ОЛЕГ ЯНКОВСЬКИЙ, ЯКИЙ ЗІГРАВ У ФІЛЬМІ «ПОЛЬОТИ УВІ СНІ І НАЯВУ» ГОЛОВНУ РОЛЬ CЕРГІЯ МАКАРОВА, ВВАЖАВ ЇЇ  СВОЄЮ НАЙКРАЩОЮ РОБОТОЮ. У ПРОКАТІ КАРТИНУ ПОДИВИЛОСЯ 6,4 МЛНЮ ГЛЯДАЧІВ!

Хоча великі композитори, що працювали і працюють в кіно, часом нероздільні з іменем режисера. Хіба можна уявити фільми Федеріко Фелліні без музики Ніно Роти?  От і Роман Балаян каже: «Храпачов — мій композитор». Читай — співавтор загальної аудіовізуальної партитури фільму. Зазвичай це трапляється тоді, коли режисер дуже прискіпливо працює з фонограмою стрічки.

Ось ті ж легендарні «Польоти уві сні і наяву» (1982). Перші кадри стрічки, важке прокидання героя картини Макарова (Олег Янковський) — у тісній квартирці, де все напхом напхано, де всі ніс до носа, й від цього душно, важко, душа хоче вирватись і відлетіти кудись. Про це — музика в електронічному виконанні, з «потойбічним космозвуком», записаним на аналоговому синтезаторі.

Музика, яка вочевидь звучить в самому Макарові і символізує його відстороненість від навколишнього щоденного життя.  Ця мелодія розриває акустичне сміття, яке звідусіль упливає в кадр (радіошумовиння, уривки музики, побутові звуки...). А потому та мелодія розвинеться, зокрема у танцювальні і знов-таки електронічні форми.

Ми бачимо, з якою заздрістю  дивиться головний герой стрічки на вуличний  танець молодика (Олег Меншиков) — по суті справи тим танцем він відбиває не тільки такт, а й доріжку до серця Аліси (Олена Костіна), з якою досі у Макарова був роман. Тільки був той роман якийсь безтілесно-словесний. А музика танцю, написана Храпачовим, запалює — тіло жіноче, а потому й душу.   Бо ж танок це «знак мистецтва, вписаного в тіло» (Ален Бадью, французький філософ). Саме такий танець і написав Храпачов...

А музика, що є ключем до читання душі самого Макарова — інша, хоча в ній є  щось закільцьоване, закрите; режисер підкреслює цей мотив візуальними акцентами — ковзанярем, що кружляє безкінечним кругом, колом життя. Ніцшеанське «Вічне повернення», теж танець, тільки тут обертання навколо власного духовного стрижня, в тіло це мистецтво не вписується. То ж краще вернутися до початків своїх, згорнутись клубочком і перечекати: може, з нульової позначки можна буде стартувати результативніше?

І вже не скажеш, чого тут більше, в от сьому фінальному образі — візуального чи музичного? А краще сказати: тут і те, й друге. З додачею глибокої небанальної філософії життя. Політ через яке  пронизує і фізично реальні пласти, і ті, які прозираєш через сновидну оптику. Як каже сам Макаров, «політ уві сні — це нормально...». Хоча б тому, що це так нагадує кіно, яке ми дивимось крізь склеплені повіки.

ВІН ОДЛЕТІВ...

Танцювальні, вальсові мелодії і в «Поцілункові» (1983) того ж Балаяна. Присмеркове життя російських офіцерів рубежа століть, Чеховські інтонації. Люди входять у нове століття, в нову історію — тільки сплять вони на ходу, сидячи в сідлі, на конях. Їх душі немов скручені пружини — і чи ж розпрямляться? Питання, яке на початку 1980-х не виглядало чимось архаїчним.

Тоді ж, на  рубежі  1970-80-х, Храпачов пише музику до своєрідної міської трилогії В’ячеслава Криштофовича — «Перед екзаменом», «Своє щастя», «Дрібниці життя» (1977-1980). Віртуозні фонограми,  такі собі колажі, де поєднано різні акустичні фактури, що заповнюють людську свідомість, роблячи її малочуттєвою до внутрішньої музики, яка усе ще бринить на самому денці душ. Саме її чує — чує і відтворює — Вадим Храпачов.

А в іншому фільмі Криштофовича  «Самотня жінка бажає познайомитись» (1986) душі здебільшого мовчать. Заговорять, зазвучать тільки у фіналі — музичною мовою композитора Храпачова.

У вже згадуваній Балаяном його картині «Ніч світла» (2004) два світи — вихователів інтернату для сліпо-глухонімих дітей і власне самих дітей. Музика тут своєрідний місток між цими світами. Надзвичайно складне завдання, з яким Храпачов упорався блискуче: входячи у його музику, ми стаємо на той місток,  починаємо чути, а потім і бачити те, що чують і бачать от сі жорстоко обділені долею діти. Музика таки може все, а з нею разом і кіно!

Тільки  через музику можемо сьогодні діткнутись і душі Вадима Храпачова. Легкої, летючої, натхненно-високої. Браво, Маестро! І спасибі фестивалю Buquet Kyiv Stage, що дозволив нам це зробити...