Право письменника на тишу

Ця авторка захоплена культурою індіанців, але пише про неї у доволі несподіваний спосіб — переплітаючи розповідь із подіями української історії ХХ століття, еміграцією, діаспорною культурою, заокеанськими українськими архівами, у яких чимало дослідницьких загадок. Її останній роман наповнений оригінальним фактажем і має стрункий «детективний» сюжет, інтрига якого триває до останньої сторінки. «Дню» Наталя Тисовська розказала про свій твір, Канаду, народ анішинабе і право письменника на тишу.

— Ви — лауреат «Коронації слова-2011» за роман «Три таємниці Великого озера». Розкажіть, як виникла ідея написати пригодницьку історію?

— Історія почалася так давно. Це був 2000-й рік, осінь, я приїхала в Канаду й знімала кімнату в підвалі будиночка, які масово зводили в 1950-ті здебільшого для повоєнних переселенців. Були ці будиночки спершу одноповерхові, вже потім їхні власники, розбагатівши, почали заглиблюватися під землю (рити підвали) й добудовувати другі поверхи. І саме тоді я написала першу сцену роману, яка відбувається в такому підвалі. Від сцени лишився хіба антураж, решта пішло в небуття. А взагалі важко сказати, звідки беруться ідеї і чому вони сплітаються саме так, а не інакше. Вони якось самі визрівають, як яблука.

— У вашому останньому романі так багато реальних подій — історія з українцем, охоронцем нацистських таборів Дем’янюком, згадки про шляхетський рід Дуніних-Борковських, — що виникає запитання: чи існувала поетка Оксана Байда, смарагдові копальні та мудрий койот насправді?

— До слова, щодо покійного Івана Дем’янюка: те, що він справді був охоронцем у Треблінці й Собібурі, так і не доведено. Першого разу Дем’янюка, засудженого до страти в Ізраїлі, виправдали, цього разу до кінця пройти судову процедуру в Німеччині завадила його смерть. Справа Дем’янюка — політична, то такі закулісні ігри, що розгрібати їх буде ще не одне покоління. Ви зауважте, що наголошує англомовна «Вікіпедія»: Дем’янюк — українець, тоді як за інших обставин він би був означений принаймні як колишній громадянин СРСР (до речі, дуже показово, що, наприклад, Ігор Сікорський у «Вікіпедії» значиться як росіянин!). Слова, які я вклала в романі у вуста негативного персонажа, в дійсності несуть у собі велику частку правди... Повертаючись до питання, скажу так: мудрий койот, понад усякий сумнів, існує насправді, це вам підтвердить будь-який індіанець. Смарагдова копальня, сподіваюся, також: принаймні одне родовище в Онтаріо вже відкрили. А от щодо Оксани Байди — це таємниця Великого озера.

— Чому вас приваблює індіанська культура, своєрідна автохтонна екзотика?

— Культура американських автохтонів дуже близька нам, українцям. Можливо, всі дохристиянські анімістичні вірування в усьому світі близькі, я так глибоко не копала, це питання до фахівців. У «Останньому шамані» я хотіла осучаснити українську міфологію, помістити наших давніх духів у сьогоднішній світ. У «Трьох таємницях...» спробувала зазирнути за завісу світу духів анішинабе. У книжці я обмежуюся міфологією одного народу, бо всього автохтонного фольклору Америки просто не осягнути. Я намагаюся (наскільки це можливо) уникати і мандрівних міфів, і пізніших нашарувань — впливу перших контактів з європейською цивілізацією.

— Можете відкрити таємницю, про що буде ваш наступний твір?

— Міфологія анішинабе мене ще не відпустила, тож я пишу роман, структурно схожий на «Останнього шамана», в якому об’єднаються деякі герої як із «Шамана», так і з «Трьох таємниць...» У мене є утопічна мрія — дожити до того часу, коли постане національна держава анішинабе, а поки що я хочу втілити цю мрію бодай на папері.

— Ви знаний перекладач (пані Наталя є автором перекладів бестселерів Стефені Маєр. — Авт.), що цікавого знаходите у перекладацькій діяльності?

— Із Маєр я переклала тільки «Світанок» і «Друге життя Брі Таннер». Я за освітою перекладач, це мій профіль. Просто якщо раніше доводилося копирсатися здебільшого в технічній документації і контрактах, то тепер нарешті з’явилася можливість поуправлятися в художньому перекладі. Першим у цьому списку був «Робінзон Крузо». Два мої улюблені переклади — «Вінні-Пух. Повернення у Столітній ліс» Девіда Бенедиктуса та «Школа монстрів» Лізі Гаррісон. А нещодавно вийшла новинка — «Перевтілення» Меѓѓі Стівотер. Ці всі переклади — дитячо-підліткові, романтичні, з такими книжками приємно працювати. Є ще трохи прикладної літератури, але то таке.

— Ви закінчили магістратуру Університету Лейкгед в Канаді (за спеціалізацією канадська література). Яких письменників порадите почитати українцям?

— У першу чергу пораджу почитати Томаса Кінга. І його «Течуть води, зеленіють трави», і «Цілющу ріку», і Truth and Bright Water (не можу перекласти, це неперекладна гра слів), і навіть його кумедні детективчики, які він пише під псевдонімом Гартлі ЃудВезер. В університеті, де я навчалася, викладає дуже цікава письменниця Рубі Сліпперджек, найбільш відомий її твір — «Віскечак» (це такий трикстер). Не так давно вийшов її роман Dog Tracks (знову неперекладна гра слів, найближчий варіант — «Манівці», але всієї суті не передає), я його ще, на жаль, не читала. Класний драматург і прозаїк Томсон Гайвей, до речі, автор лібрето до першої в світі опери мовою крі. Це все особлива література, я би навіть сказала, особливе світовідчуття. Найближче для нього означення — «магічний реалізм» із великим наголосом на «магічний». Але читати доведеться в оригіналі, перекладів поки немає.

— Розкажіть, яке нині становище української діаспори в канадській культурі?

— Літературу формує мовне середовище. Доки домінувала англо-американська традиція — і автори, і теми були (та й досі є) саме англо-американські. Зараз дедалі голосніше про себе почали заявляти автохтони. І це природно, адже культура належить людям, які корінням вросли в цю землю. Тому я не дуже вірю, що українці за океаном зможуть сказати вагоме слово в літературі. Але дуже сподіваюся, що це відбудеться тут, в Україні.

— Чим зараз займаєтеся поза літературою?

— У мене зараз період такий — літературний, адже я завідую редакцією художньої літератури у видавництві. Ні, ну справді: скільки можна було склотарою займатися? Хоча до заводу, на якому я пропрацювала десять років, у мене лишилися найніжніші почуття... З одного боку, за останні чотири роки я дізналася чимало нового й корисного, а з другого — відчуваю якесь перенасичення словами. Хочеться тиші. Мені здається, письменнику іноді це дуже потрібно, як у Стругацьких: «посидіти трошки, тупо дивлячись просто себе»...

ДОВІДКА «Дня»

Наталя Тисовська — письменниця і перекладач. Дипломант літературного конкурсу «Смолоскип-2002» за роман «Дружка» («Соло для комп’ютера»). Автор кількох романів, серед яких «Укус огняного змія» (2007), «Останній шаман» (2007). Лауреат другої премії конкурсу «Коронація слова-2011» за роман «Три таємниці Великого озера» (2011).