Препаруючи монстрів

Головний герой картини, київський дослідник-екстремал Дмитро ГРОМОВ і його друг та побратим у всіх подорожах, режисер-оператор Ангел АНГЕЛОВ, вирушають у небезпечну експедицію. Вони приїздять у Казахстан, до міста Кизилорда і йдуть пішки дикою напівпустелю, щоб, подолавши 50 кілометрів, потрапити на космодром «Байконур» та до його законсервованих ангарів, у яких стоять радянські космічні шатли «Буран» та «Буря» (тренувальний варіант) і ракета «Енергія». Спека, зневоднення, голод, фізичне й психологічне виснаження — не єдині труднощі. На території космодрому діє законодавство Російської Федерації, згідно з яким за «шпигунство і розголошення державної таємниці» можна потрапити до в’язниці на строк від 8 до 20 років. Але героїв веде азарт, що затьмарює всі страхи. Кульмінація настає в фіналі, коли за лічені хвилини до пуску виявляється, що в камері Ангела сіла батарея, а при вході в ангар, з якого хлопці ведуть зйомку, з’явився патруль. При всьому тому, що попередній досвід Громова й Ангелова є суто телевізійним, динамічний монтаж, чітко вибудований ритм оповіді, грамотно прописаний сплеск напруги наприкінці дозволяють говорити про «Вторгнення» саме як про фільм, а не черговий пізнавальний відеорепортаж.

Ангел Ангелов народився 30 жовтня 1989 у Софії — столиці Болгарії. Отримавши фах режисера документальних фільмів у Національному університеті театру, кіна й телебачення ім.І.Карпенка-Карого, працював у документальному й ігровому кіні, а також у соціальній та комерційній рекламі. До команди Дмитра Громова (в яку входять так само Микита СТРИЖЕВСЬКИЙ і Артем БАБУРІН) приєднався в 2013.

Дмитро Громов народився 12 травня 1989 у Києві. Закінчив Київський університет імені Бориса Грінченка (магістр психології) та столичний Коледж електронних пристроїв (інженер програмного забезпечення). Почав дослідницьку діяльність у галузі містобудування та промислової архітектури понад десять років тому. За цей час йому вдалося дослідити безліч різних закритих об’єктів на території колишнього Радянського Союзу й у деяких країнах Європи: занедбані бомбосховища, секретні тунелі, підземні річки, найвищі будівлі й мости. Зрештою, Дмитро прийшов до ідеї створення фільмування своїх розвідок. За три роки цей задум втілився в циклі документальних програм Insiders Project — Soviet Megamonsters («Інсайдерський проєкт — радянські мегамонстри»), присвячений експедиціям Дмитра та його команди на різні об’єкти на території України, в яких він не тільки ризикує життям на шляху до мети, а й розкриває історію досліджуваних об’єктів і різну технічну інформацію про них.

«СРСР був абсолютно параноїдальною державою». Ми поговорили з Громовим незабаром після прем’єри «Байконуру»

ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ТУРИЗМ

— Дмитре, як ви прийшли до кіна? Наскільки я розумію, у вас немає спеціалізованої освіти.

— Ми багато знімали. Зробили багато документальних фільмів про Київ, Україну, Чорнобиль і про всю цю урбаністичну тематику.

— Та все ж звідки намір стати кінематографістом?

— Я не сказав би, що саме прийшов у кіно. Просто з дитинства захоплююся екстремальними експедиціями. А в якийсь момент зрозумів, що в мене вже напрацьована величезна компетенція, і є чим поділитися, що показати глядачу. І все: знайшов однодумців і почали знімати ці мандри. Спочатку кустарно, аматорськи, на звичайну камеру, а потім пішло-поїхало, все розвивалося. Ми зробили перший сезон проєкту «Вторгнення» зі студією Film.ua — 12 випусків по 30 — 40 хвилин, є на Youtube.com. І так потихеньку прийшли до повного метра.

— Мріяли з дитинства відкривати нові землі?

— Я не мріяв; я їх, по суті, і відкривав. Багато подорожував. Ходив у гори, плавав із аквалангом — багато чим займався. Те, що ми робимо, англійською називається — urban exploration, звідси все й росте (Urban exploration — індустріальний туризм або промисловий туризм -дослідження територій, будівель, інженерних споруд промислового або спеціального призначення, а також будь-яких закинутих споруд задля отримання психологічного, естетичного або дослідницького задоволення — ДД).

«БАЙКОНУР»

— Яку з ваших експедицій ви могли б назвати найризикованішою?

— Саме цю, на «Байконур». 100%.

— Як ви наважилися? Справа ж явно непроста.

— Просто побачили фото, автор якого офіційно потрапив у ангари, де стояли космічний корабель «Буран» і ракета «Енергія», і нас ця зйомка дуже вразила. Ми загорілися й почали розробляти план. За пів року поїхали.

— На початку фільму є титри, що цей фільм не має на меті підтримати будь-яку опозицію чи ідеологію. Але вже сама ваша подорож на воєнний об’єкт авторитарної держави по факту є політичним жестом.

— Так. Проте я від політики далекий. У першу чергу бачу себе дослідником, науковцем. Підходжу до експедицій саме з такого погляду. А те, що там ворожа територія — для мене це вже було питання другого порядку. Ми прекрасно розуміли весь ступінь відповідальності, а втім, альпіністи, що на Еверест ходять, теж розуміють, що з 10 людей повертаються 8. Це ціна, яку доводиться сплатити, і ми усвідомлено йдемо на це.

— Люди можуть бути набагато гірші за гори й пустелю.

— Та ясно. Але ж вовка боятися — в ліс не ходити. Бувають побутові конфлікти; хтось може вийти ввечері в магазин за молоком і не повернутися. Ми стараємося зберігати в усіх пригодах позитивний настрій і зайвого собі не фантазувати. 

— Ви в фільмі так детально розповідаєте про історію радянської космонавтики. Тема космосу вас захоплює?

— Ні, це саме в межах експедиції. Це те, що ми називаємо зануренням у матеріал. Працюємо над об’єктом, усебічно вивчаючи його, так, щоб нам було комфортно в ньому і щоб ще щось цікаве розповісти. Відвідали купу архівів. Зрозуміло, що космос іде лейтмотивом багато в кого. Космос, нескінченність, походження Землі, зірок, питання Буття. Ця тема нікого не лишає байдужим.

— Для мене стало справжнім відкриттям завдяки вашому фільму, що «Буран» насамперед будували як потужну масову зброю. Пам’ятаю, коли його тільки запускали, який це захват викликало: космічний корабель наче з науково-фантастичних романів, нічим не гірший за американський «Шаттл». І тут — така банальність: усього лише ще один бомбардувальник...

— Так. Це холодна війна, це та політика, яку вів СРСР. І це лише крапля в морі. Дуже багато речей, на які витрачались гроші, енергія, час, уми науковців. Бомбосховища, бункера, метрополітени, які теж насамперед слугували частиною цивільної оборони. Не кажучи вже про ядерну зброю. Це все одна історія. 

ЕКСТРЕМУМ

— Якщо казати про вашу історію — це ви добре вирахували — прийшли за дві доби до пуску «Союзу».

— Ми шукали конкретно цю інформацію і йшли саме на пуск.

— Вам із Ангелом вдалося закрутити інтригу, бо якраз не одразу зрозуміло, що ви прийшли туди заради старту. А потім ще відчутно додає напруги момент із батареєю в камері, яка розрядилася за лічені хвилини до запуску, і ви з розпачу записуєте лише звук.

— Зважте, що цей епізод не вимишлений, це дійсно так й відбулося. Ми кусали лікті, що не вдається це зняти, тож вихід із ситуації — хоча б записати авдіодоріжку. Сподіваюся, що глядач вразиться.

— А вас що найбільше вразило в цій мандрівці?

— Те, що це було фізично на межі фолу. Весь час. Ми були в пустелі, влітку, в серпні, за температури +47 і вологості повітря 10%. Для людини з наших широт це спопеляючі умови. Це нереально. Ти вдихаєш, робиш ковток повітря і в тебе висихають рот і гортань повністю. Ми насправді недооцінювали пустелю. Три доби провели в тих ангарах і мало не померли, нам води забракло. Довелося останні півтори доби робити по маленькому ковтку раз на 5 годин. І ти весь час у напівпритомному стані, коли просто хочеться лягти пластом і лапки догори задрати. Але треба продовжувати експедицію і знімати все це. Оця боротьба з власною слабкістю, долання себе — найжорсткіше. Найбільше запам’яталося.

— Ці місця мені майже знайомі. Я служив у радянській армії в 1983 — 1985 роках у Східному Казахстані на протиракетному полігоні Саришаган. Хоч це й доволі далеко від «Байконуру», але кліматичний пояс такий самий, так що трохи знаю ту шалену рівнину. Як вам удалося повернутися з неї — майже без води, втомленими? Ви цього не показуєте. Ті ж альпіністи кажуть, що легше піднятися, аніж спуститися.

— У нас те саме. Маємо навіть таке прислів’я: «Заліз — а тепер би вилізти». Так, ми зворотний шлях не знімали, але на ньому ми зірвали периметр уночі на ґрунтовій дорозі. Десь трошки розслабились. Це трапилось у кілометрі від стартового майданчика «Гагарінський старт», звідки злітав Юрій Гагарін. Довкола майданчика дороги, які прямо туди й ведуть. Уночі вони виглядають цілком безпечно. Ми йшли собі, Ангел звернув увагу на якісь незрозумілі стовпчики. А ми втомлені, сонні, я злегковажив цим, подумав, дурниця якась. Проходимо стовпчик, і лунає звук сирени зі стартового майданчика, в степу все чути ідеально. Ми бачимо, як вмикаються прожектори, чуємо, як відчиняються ворота й за нами виїздить машина. Ми просто дивом утекли через якісь кущі та байраки. Кілометри три бігли, перш ніж зупинились. Так і відірвалися від погоні.

— Схоже, вам удача усміхалася весь час. То пуск відбувся саме тоді, коли ви чекали, то з батареєю викрутилися зрештою, то від патруля втекли.

— А в нас завжди так. Як то кажуть, удача сприяє сміливим. Чи то Всесвіт допомагає, чи ще якась сила. Є таке діло.

— Як ця експедиція вас змінила?

— Кожна подорож, тим паче така, заґартовує. Ти обростаєш певним панциром і фізично, і психологічно. Виходиш із пригоди трохи інакшою людиною. І це добре. Це нас формує.

ЕСТЕТИКА І ПАРАНОЙЯ

— Ви в фільмі ставите собі питання: «Який сенс я тут шукаю?»

— Можна довго розповідати. По-перше, це історія закинутих місць, спадок СРСР, холодної війни, отакі зліпки історії — щось на кшталт того, як люди відчиняють гробницю фараона чи відкопують древні манускрипти. Тобто естетичне відкриття, яке тебе вражає. А по-друге, це завжди випробування себе, своєї сміливості. Ти кидаєш виклик собі, і це теж збуджує свідомість дуже сильно. Тобто оці дві сторони медалі: екстрім, яскрава емоція, бо ми в певному сенсі адреналінові наркомани, а друге — це дослідження, близьке до наукового.

— Тут не можу не зауважити цікавий момент. Я виріс у СРСР, а ви — вже після нього. Тобто я розмовляю з людиною, для якої СРСР, дійсно, така ж сама древність, як єгипетські піраміди чи римський Колізей.

— Абсолютно точно. Ми серед іншого залазимо на законсервовані військові заводи, в бункери. Можна знайти бункер, який закрили 30 — 40 років тому і з тих пір туди жодна жива душа не ступала. Ти заходиш усередину, а там усе на своїх місцях. Книжки на столах, на вішаках піджаки висять. Якщо ти того піджака торкнешся, він розсиплеться на порох. Тож це так і є: древність.

— Що ви думаєте про СРСР після всього побаченого?

— Він був абсолютно параноїдальною державою. Монстр і божевільний тиран. Ми це прекрасно розуміємо. Ще раз повторюю: ми вивчаємо спадок холодної війни. Я на власні очі бачив тисячі оцих бомбосховищ по всій території СРСР і жодне з них не згодилося. Всі побудовані вхолосту, в форматі чистої параної. Та ж програма «Енергія» мала необмежене фінансування. Уявіть собі, офіційно в документах було сказано: фінансування необмежене. Скільки вам грошей треба — стільки й беріть. Люди пишалися, але не розуміли, чим вони пишаються — що це по суті мильна бульбашка, пустушка, користі від якої нуль. І всі ці грандіозні апарати лишилися гнити назавжди.

— Що плануєте робити далі?

— Подивимось. У нас є певні плани, але ми їх не розголошуємо. Багато хто за нами стежить. Тож є сенс тримати все в таємниці — як це було і з «Байконуром». Багато конкурентів, недоброзичливців, чужих очей. Усьому свій час.

— Хоч в Україні чи поза нею?

— Поза. Бо все, що хотіли в Україні — зняли.

ДОВІДКА «Дня»

«Енергія» (індекс 11К25) — радянська ракета-носій надважкого класу, розроблена РКК «Енергія». Була однією з найпотужніших ракет у світі. На 2010 — єдина радянська ракетна космічна система, що використовувала як паливо рідкий водень на всіх етапах виведення корисного вантажу на навколоземну орбіту. Була створена як універсальна перспективна ракета для виконання різних завдань: Носій для БТКК «Буран»; носій для забезпечення пілотованих і автоматичних експедицій на Місяць і Марс; для запуску орбітальних станцій нового покоління; для запуску надважких геостаціонарних супутникових платформ; для запуску важких військових вантажів.

Роботи за програмою «Енергія-Буран» розпочалися в 1976 після закриття програми Н-1. Ракета виконана за двоступеневою пакетною схемою. Перший ступінь складався з чотирьох бічних блоків із киснево-гасовими чотирикамерними двигунами РД-170, що поверталися на Землю за допомогою парашутів. Ресурс модулів першого ступеня становив близько 10 запусків. Блоки є модифікованою версією першого ступеню ракети-носія «Зеніт-2». Другий ступінь оснащений чотирма киснево-водневими двигунами РД-0120 і є несучою конструкцією.

Стартова маса «Енергії» — близько 2400 тонн. Ракета (у варіанті з чотирма бічними блоками) здатна вивести на орбіту близько 100 тонн корисного вантажу, в 5 разів більше, ніж носій «Протон». Головним розробником ракети було підмосковне РКК «Енергія», виробництво здійснювалося на Куйбишевському заводі «Прогрес». Блоки ракети доставлялися на спеціальному літаку-транспортувальнику ВМ-Т із аеродрому Безім’янка на космодром «Байконур», де в монтажно-випробувальному корпусі (МВК) на майданчику 112 здійснювалася збірка ракети і підготовка до пуску. Було виконано лише два пуски цього комплексу:

15 травня 1987 із експериментальним навантаженням: супутник «Полюс» (макет «Скіф-ДМ», прототип орбітальної бойової лазерної платформи), не виведений на орбіту через збій системи орієнтації самого космічного апарату;

15 листопада 1988 у складі комплексу МТКК «Буран» (політ у автоматичному режимі, без пілотів).

На початку 1990-х роботи за програмою «Енергія-Буран» були припинені.