Про кохання і всепрощення, які сильніші, ніж ненависть і смерть

Нова черкаська вистава «Сніданок із ворогом» (за п’єсою «Пікнік» Фернандо Аррабаля) на малій сцені театру поставив один із помітних режисерів генерації до 35-ти Антон Романов. До нещодавнього часу він жив і працював у Сімферополі, керував театром «Ми», вигадував лірично-філософські сценічні опуси. Пару років назад, на Першому фестивалі молодої української режисури імені Леся Курбаса, Антона запримітив киянин Андрій Білоус, і ставши художнім керівником Молодого театру, відразу ж запросив попрацювати — в результаті вийшла доволі тонка вистава «Очі блакитного собаки» (зараз у репертуарі вона йде під назвою «Неймовірна історія кохання») за п’єсою Кіри Малініної, яка відсилає до оповідання Габріеля Гарсія Маркеса.

Слід зазначити, що «Пікнік» досі не сходить зі сцен театрів різних країн, безпомилково маркіруючи місця, де назріла потреба поговорити про толерантність і миролюбність. У формі притчі з врізаннями трагікомічного абсурду Аррабаль виклав власний військовий досвід громадянської війни в Іспанії, яку спостерігав ще дитиною. Цей дитячий ракурс на конфлікт виразно проступає в тексті — мало не щохвилини автор народжує дивовижні, на перший погляд, наївні запитання: «Навіщо потрібна війна? Чому інший ворог? Він що, вже народився ворогом? Чому потрібно продовжувати сутичку, якщо ніхто не хоче вмирати»?

Режисер зберіг «дитячу» інтонацію п’єси і розгорнув сюжет у бік забавної гри, де начебто все не насправді і начебто все насправді — все залежить від того, в що ви вірите. У центрі історії — вигаданий постановником персонаж: смішлива дівчина в білому з двома кісками, які стирчать. На початку вистави вона з полотняної сумки через плече дістає пару фігурок — саморобних ляльок — і починає бавитися ними, смикаючи за ниточки. Услід за цим з’являються герої. Вони слухаються її рухів і вигадок, хоча й не помічають присутності загадкової маніпуляторки. У якийсь момент, продовжуючи променисто всміхатися, ця феміна дістане з тієї ж торби ємність з мильною рідиною і почне старанно пускати мильні бульки. Безтілесні кулі, на мить, затримавшись у повітрі, падають на підлогу під звук авіабомбардування — герої в паніці ховаються. Власне, не залишається жодних сумнівів, що це сама смерть грає з людиною в якусь дивну і вельми небезпечну гру, за правилами, відомими лише їй.

Тому вдвічі безглуздою виглядає вся історія про солдата, до якого на передову приїжджають батьки, щоб відзначити день народження сина. Але не встигнуть чадолюбні тато з мамою намилуватися нащадком і розкласти привезені пригощання, як до їхньої компанії випадково потрапляє людина з другого боку лінії фронту. Родина дружно вирішує узяти його в полон. Той, виявляється, не проти. Романов усіляко підкреслює ідіотизм ситуації, адже ні той, ні інший вояка не знають, як правильно тримати зброю. Мотузка, якою потрібно зв’язати полоненого, плутається. Герої, одягнені в шорти кольору хакі, лякаються будь-якого різкого руху, готові негайно піднести руки вгору і прохати про пощаду. Отже, всі на сцені всіма силами опираються безглуздому кровопролиттю, придуманому і спровокованому явно якоюсь третьою силою. 

До речі, сьогодні складно уявити, що «Пікнік» Антон Романов встигнув поставити ще в Сімферополі (вистава йшла до останнього дня з аншлагами)! У кримському варіанті обидва солдати говорили російською мовою, як, власне, говорять у Криму як прибічники так і противники України. У Черкасах виставу грають українською мовою, а полонений по-російськи, щоправда, прочитується в цьому вже інша ситуація — та трагедія, яка розгортається зараз на сході нашої країни. Режисер знаходить точний прийом, щоб показати — навіть мова не є перешкодою для взаєморозуміння, адже перед боєм обидва солдати моляться однаково «Отче наш...».

У фіналі, під час чергового авіанальоту, всі герої гинуть. Дівчина в білому, воскрешає їх, даруючи кожному паперову квітку-орігамі. Персонажі, перш ніж піти зі сцени до світу небуття, кладуть ці квіти на шину, яка лежить практично біля ніг глядачів, отакий собі парафраз вічного вогню.

Зрозуміло, що після цього актори на уклін не вийшли. Режисер, порушивши театральний ритуал, зберіг потрібний настрій і не відлякував емоції в залі. Продовжувала звучати музика... Певний час глядачі, крадькома поглядаючи на тих, хто не стримався і заплакав, вертіли в руках паперові квіточки, виявлені на стільцях ще до початку вистави. Потім почали підходити і, опустивши голови, класти саморобні квіти на ту ж таки шину.