Про подолання внутрішньої «совдепії»...

Нещодавно своє 15-річчя відзначив Новий драматичний театр на Печерську — ледь не єдиний колектив із створених уже після «студійного буму» рубежу 1980 — 1990-х, котрий не лише вижив, а й здобув чималий авторитет. Лише «Київських Пекторалей» — і за камерні вистави, і за акторські роботи, і за хореографію — він за цей час «наколекціонував» більше за багатьох значно поважніших конкурентів!

Ювілейний сезон театр завершив, як і годиться, прем’єрою. Причому неабияк здивував: на афіші, яка рясніє іменами Платона, Достоєвського, Пелєвіна, Шиммельпфеннінга, Шмітта, Чехова, Кортасара, Борхеса, раптом з’явилася французька бульварна комедія, причому «відіграна» більшістю вітчизняних театрів ще років 25 тому, — «Блез» Клода Маньє...

«СТІНИ ЗАТЯГНУЛИ ЧОРНИМ ПОЛІЕТИЛЕНОМ, ПОСТАВИЛИ ТРИ ЛІХТАРІ, І ГРАЛИ»

Перед розмовою про прем’єру — трохи історії. У 2000 р. базою для нового театру став випуск знаменитого російського акторського курсу Університету ім. І.К. Карпенка-Карого. Професор Микола Рушковський тоді здійснив прорив щодо «експансії» студентських робіт на професійний кін: на різних театральних майданчиках Києва тоді йшли аж чотири дипломні вистави курсу, тож сам Бог велів зберегти та примножити такий творчий потенціал.

— Театр створювався дивно, і Микола Миколайович, безумовно, є хрещеним батьком усієї цієї історії, — згадує сьогодні незмінний керівник театру, а тоді педагог курсу Олександр КРИЖАНОВСЬКИЙ. — Після обговорення на кафедрі моєї вистави «Острів нашої любові і надії» (вона, до речі, й досі в нашому репертуарі), а саме після деяких висловлювань колег-педагогів, я гримнув дверима й сказав, що ноги моєї більше там не буде. Але тижні за два мені телефонує Рушковський і питає: «А чи не зробити нам театр?» І ми удвох пішли до Анатолія Коваленка (тоді — очільник Печерського району. — А.Л.), і з його доброї волі нам запропонували декілька приміщень. Я вибрав підвал на вул. Шовковичній, і почалися довгі поневіряння у пошуках грошей на ремонт. На початку ми стіни затягнули чорним поліетиленом, поставили три ліхтарі, і грали час від часу. Та все одно був уже театр як офіційна одиниця, і люди дуже хороші, що на курсі зібралися, і вистави. А регулярно почали працювати уже після ремонту, в сезон 2003-2004 років.

Із власноруч обладнаним затишним підвальчиком згодом довелося попрощатися через приватизацію будівлі на вул. Шовковичній. Але, на щастя, «бомжувати» театрові не довелося — він переїхав на той же Печерськ, на перший поверх житлового будинку по вул. Немировича-Данченка.

Сьогодні з «першого призову» тут працюють: Олеся Власова, Анна Лебєдєва, Олена Лозович, Ігор Рубашкін, Владислав Мамчур, Ігор Назаров і Юрій Якуша. Дещо пізніше до них приєдналися Катерина Кістень, Лілія Нагорна, Руслан Сокольник, Денис Мартинов. Сьогодні всі ці імена — «на слуху» завдяки багатьом театральним, телевізійним та кінопроектам.

Зі «старших» із театром товаришують та постійно співпрацюють актори Володимир Кузнєцов (Театр на Подолі) та Валерій Чигляєв, сценограф та кінорежисер Сергій Маслобойщиков.

Продовжує театр поповнюватися і випускниками «майстерні Рушковського», які, до того ж, за традицією, презентують на його кону свої студентські роботи.

«ЯК НАВЧИТИ ЛЮДИНУ ГРАТИ НЕ ІМІТАЦІЙНО, А ПО-СПРАВЖНЬОМУ»

На запитання щодо творчого кредо театру Олександр Крижановський відповідає: «Предметом у театрі завжди була і є акторська гра. Мені ця професія не чужа (Крижановський — випускник тої ж майстерні Рушковського, вчився також у Анатолія Васильєва у Москві, багато років грав у Театрі на Подолі, зараз знімається у кіно. — А.Л.). Мені здається, я зміг зацікавити людей, і весь цей час ми здебільшого займаємося саме цим. На жаль, у нашій країні та в нашому місті в центрі уваги — талант: мовляв, талановитий — грає добре, нездарний — погано. І все. А сама культура гри при цьому доволі примітивна. Тим часом для того, щоб навчити людину грати не імітаційно, а по-справжньому, потрібно багато часу, потрібен смак, бажання, розуміння... Але результат видно одразу — і це починають використовувати. Наші актори зараз дуже запитані, та я терпітиму їхню зайнятість і у кіно, і скрізь, доки будуть сили, — щоб наш театр лишався саме таким місцем, куди люди приходять грати, розбиратися у якихось дрібницях, нюансах, пробувати щось нове».

Справді, у своєму професійному існуванні театр зберігає студійно-навчальний вектор. Так, в «Арлекіно — слуга двох панів» К. Гольдоні — рімейку знаменитої вистави Дж. Стрелера (режисер Себастіано Сальвато) — актори «приміряли» на себе жорсткі канони комедії «дель арте». У «Законі танго» за Х. Кортасаром, Х. Л. Борхесом, П. Нерудою та у «8 кроках танго» (режисер обох вистав — Олена Лазович) — вплітали у рухи танго звиви людських доль та взаємовідносин (або ж навпаки). У «П’яти оповіданнях Пелєвіна» (режисер Юрій Одинокий) та «Щасті» за А. Платоновим (режисер Андрій Білоус) — опановували своєрідний, унікальний мікрокосм кожного з письменників, чиї твори практично не з’являються на вітчизняному кону. У двох виставах за оповіданнями А. Чехова («У кожного свої дивацтва», режисер О. Крижановський та «Святої ночі», режисер О. Лазович)   етюдним методом торували стежки до «великого» Чехова. Сучасна німецька драма («Push Up (Під тиском)» Р. Шиммельпфеннинга та «Корабель не прийде» Н.-М. Штокманна, режисер О. Крижановський) стала приводом для «олюднення» жорстких, схематизованих сюжетних колізій.

До того ж у театрі відбуваються майстер-класи і лабораторії й всіляко вітають самостійні роботи акторів. Декілька постановок уже здійснила актриса Олена Лазович, дуетну виставу «Пристрасті за Ідіотом» за Достоєвським підготували Ольга Ларіна та Анна Сергєєва, так само удвох працюють із текстами Платона, Пушкіна та братів Стругацьких у виставі «ПреКРАСНОЕ» Денис Мартинов та Віктор Марвін.

«БЛЕЗ» ЯК СПРОБА ДОЛУЧЕННЯ ДО РАНІШЕ НЕ ОСВОЄНОГО ЖАНРУ

Свіженький «Блез» Клода Маньє, хоча й виглядає чужорідним у репертуарі театру, по суті цілковито вписується у цей контекст — як чергова спроба доторку до нового, раніше не освоєного жанру. У даному разі — комедії положень із полегшеним змістом, сумнівною правдоподібністю  та цілим набором карколомних сюжетних поворотів.

У виставі «печерців» царюють Влад Мамчур та Катерина Кістень, відомі своєю схильністю до сценічної імпровізації: тонкими, філігранними «штрихами» зазвичай працює він, крупним «мазком» — вона. Тож нам пропонують різні грані ігрового театру, і в цій тотальній грі, котра насамкінець перетворюється на суцільний карнавал, виконавців головних ролей гідно підтримують Маргарита Бурковська, Марія Хомутова, Анна Лебедєва, Ксенія Дезера, Ігор Назаров, Ігор Рубашкін.

Загалом, «Блез», що написаний у 1959 році, — зразок класичної французької бульварної комедії. Тож вистава стає своєрідним реверансом крізь десятиліття — французькій моді (художник із костюмів — Лілія Луценко), французьким іменам та назвам, старому доброму французькому франкові, якого вже давно замінило знеособлене «євро»...

Надто заглиблюватися у цей матеріал, намагатися грати все це всерйоз — немає сенсу, тож у фіналі все природно доходить до повного абсурду, і герої відштовхуються від землі й летять у далечінь, подалі від проблем і тривог, на власноруч надутій повітряній кульці...

Самі по собі колізії п’єси не надто вже й цікаві — лише актори, їхні вигадки, азарт здатні оживити їх, що, зрештою, і відбувається.

Олександр Крижановський пояснює вибір цієї п’єси так: «Ми завжди намагаємося, щоб кожна нова річ була чимось інакшим відносно попередніх. Раніше ми грали комедію «дель арте», інтелектуальну комедію, а це — традиційна комедія положень, вона інша. У ній є тема, цікава мені, пов’язана із сучасним мистецтвом (головний герой — художник-невдаха, котрий заради заробітку намагається «наступити на горлянку власній пісні». — А.Л.). І, як у кожній комедії, вона розглядається в іронічному аспекті. До того ж і технологія, техніка гри, у такій комедії має свою специфіку. Я не можу сказати, що ми опанували її повністю, але дорогу здолає той, хто рухається нею».

ЧИ НЕ ЗАТІСНО ТЕАТРУ В ЙОГО КАМЕРНОМУ ФОРМАТІ?

...Звісно, 15 років — це не такий вже й поважний вік, але його достатньо, щоб здобути досвід, відчути власну силу і прагнути застосувати її якнайефективніше. Чи не затісно театру в його камерному форматі, практично в кімнаті? — останнє запитання до його керівника.

«Безумовно, важливо мати свій нормальний зал, — говорить Крижановський. — Це проблема не лише нашого театру, та, мені здається, наш театр уже професійно до цього готовий, і треба було б із цього скористатися. Ми, звісно, вдячні й за те, що маємо, але я можу назвати у нашому місті достатньо великих приміщень, які або порожні, або їхнє наповнення імітується. Зокрема, це колишня база Януковича — кінотеатр «Зоряний», котрий він колись відібрав у міста і який невідомо кому тепер підпорядковується. Я не кажу: віддайте його нам повністю. Ми могли б, припустімо, грати там 10 вечорів на місяць, а решту часу можна було б відвести під фестивалі, міжнародні проекти, гастролі. Зробити такий центр, куди б приїздили театри і з-за кордону, і з інших міст України. Причому це не пов’язано з якимись космічними витратами. Подібна ідея втілена у багатьох країнах, вона там успішно працює, могла би працювати і тут, приносити якісь гроші, виконувати просвітницьку функцію.

Загалом, одна з найбільших проблем України — в тому, що інформація про сучасні світові та європейські тенденції доходить до нас років через п’ять-шість, часто — через треті руки. Так склалися обставини, що останнім часом я багато чого побачив за кордоном — у Швеції, Британії, Німеччині, Польщі... І я переконаний, що наша «містечковість» — це наслідок браку інформації та комунікації. У нас маса талановитих людей, це загальновідомо. Але усі сидять по своїх «хатах» і роками роблять одне й те саме...

До речі, саме зв’язками, інформуванням, а не пропагандою, і має насамперед займатися Міністерство культури. Це має бути міністерство розвитку, а не міністерство агітації — тоді б воно робило потрібні речі. Та для цього, знову-таки, необхідні освіта, смак, розуміння, певний рівень мислення...

Ми весь час говоримо про подолання «совка». Але головне — не якісь зовнішні знаки, а «совдепія» внутрішня: мовляв, нам нічого не треба, ми і так найкращі... «Залізна завіса» всередині самої людини — ось в чому найбільша проблема. Вона існує й досі, і стає гіршою, махровішою, провінційнішою... І самовідтворюється. От, приміром, як боротися з бюрократією? Дуже просто. Я щодня підписую 10-15 якихось дурних папірців. Зробіть один-два звіти, переведіть це в електронний формат — і все! Проте це не робиться, бо на таких «папірцях» сидять сотні конкретних людей. І з чим тоді ми боремося?! Боротися — просто, якщо справді боротися. А якщо імітувати боротьбу — все продовжуватиметься й далі...