Про стимул іти вперед

В українській естраді не одне десятиліття приваблює глядача Павло Ананійович своїм талантом. Дворський є лицарем не лише в пісні, а й у житті. Стрункий, худорлявий, привітний. Михайло Івасюк, батько Володимира Івасюка, у передмові до збірки Павлових пісень «Будуймо храм» назвав Дворського співцем нової доби. Його твори сповнені щирої задушевності. У «Смерековій хаті», «Горнусь до тебе, Україно», «Товариство моє», «Солов’їна пісня», «Рідна мова» Павло Дворський заявляє про себе як громадянин та патріот.

У кожного артиста є така пісня, яка стає його своєрідною візитівкою. У Павла Дворського таких чимало — «Стожари» (вірш Володимира Кудрявцева), «Смерекова хата» (вірш Миколи Бакая), «Мама Марія» (вірш Михайла Ткача), «Місячне сяйво очей твоїх» (Ростислав Братунь), «Задивлюсь в твої ласкаві очі» (Назарій Яремчук). Упродовж майже двох десятиліть пліч-о-пліч із Назарієм Яремчуком вони несли у світ українську пісню в ансамблі «Смерічка»...

— Час летить невпинно. Твої «Стожари», написані 40 років тому, задовго до народження твоїх дітей, тепер виконують вони...

— Це тішить і надихає, адже до такого прагне кожна творча людина. Знав, що пісню полюблять, що у неї буде довге та щасливе майбутнє. Що ж до синів, то про це навіть у рожевих снах не мріялося. Тоді був неодружений. А вже через рік у складі чернівецької «Смерічки», яку вдруге очолив Левко Дутковський, ми вперше зустрілися зі Світланою. Стали подружжям 1981-го. Наш первісток Павло побачив світ через чотири роки, а ще через п’ять народився наш другий син В’ячеслав... У листопаді минулого року я став дідусем. Тепер «Стожари», і не тільки їх, підмугикує і наша Олечка. Гадаю, що буде ще внук, а потім — внучка, ще одна і ще один внук... Хочеться цього невимовно щастя мати багато.

— Ти композитор і співак в одній особі. Що дорожче — те, що написано, чи те, що заспівано?

— Одне від другого невід’ємне. Тішить, що мої пісні співаються — від Василя Зінкевича та Лілії Сандулеси до теперішньої талановитої молоді... Тато мій був народним музикантом, часто брав на виступи і мене з собою. Спочатку я грав на гармошці, а потім батько купив мені баян. Перші пісні почав писати ще в сьомому класі, але тоді соромився їх комусь показувати. Серйознішого ставлення до цього ремесла навчили під час навчання у Чернівецькому музучилищі. Ось там ще 1973 року мене з легкої руки Левка Дутковського підмітив імпресаріо Пінхас Абрамович Фалік і почав пропонувати роботу в обласній філармонії. Але я вважав себе ще не настільки підготовленим, щоб бути нарівні з іншими у відомому та популярному колективі. Тому хотів здобути фахову освіту...

Коли 1976 року прийшов у «Смерічку», тоді писав для своїх колег — Назарія Яремчука, Людмили Артеменко, для колективу.

Перша моя пісня, яка зазвучала на радіо, — «Весільний розмай» (вірш Бориса Касієва), а співав її Назарчик, який одразу ж похвалив мене й підтримав. Він тішився, що поруч із Володею Івасюком, Ігорем Білозором, Віктором Морозовим буду збагачувати репертуар наших виконавців рідною піснею. Назар вишукував для мене вірші, пробував писати сам, знайомив з відомими майстрами слова. Та й доля сама підштовхувала і зводила мене з тими, з ким було треба. На велике щастя, три спільні пісні народилися у нас із Назарієм Яремчуком — «Задивлюсь в твої ласкаві очі», «Останній лист» та «Плотогони».

— До написання твого шлягера «Смерекова хата» щось підштовхнуло поїхати в Болгарію...

— Тоді був 1984 рік. Я поїхав на відпочинок у Болгарію. Усе навколо було прекрасне: море, сонце, вода, часу вільного вдосталь... Але мною в певний час несподівано заволоділа туга за рідною домівкою. Народилася музика і перший рядок приспіву: «Смерекова хата, \\ Батьківський поріг...» Після повернення зателефонував Миколі Бакаю. Поет, який у дитинстві насильно був вивезений до Сибіру, зрозумів мене ледь не з півслова і через кілька днів приніс гарний вірш майбутньої пісні.

— Особливо яскрава сторінка твоєї творчості — робота зі львівським поетом Ростиславом Братунем.

— Усе розпочалося з листування. Ростислав Андрійович час від часу надсилав мені свої вірші. Перша наша спільна робота — «Срібні очі» (саме так назвав поет свій вірш), або «Місячне сяйво очей твоїх» (за словами першого рядка приспіву). Першим виконавцем її був Василь Зінкевич з ансамблем «Світязь». Пізніше ми написали «Зустріч у дощах» — це гарна лірична пісня, яку завжди співаю з величезним задоволенням. Ростислав Андрійович був у душі ліриком, удавалися йому дивовижні філософські вірші, проте любив він і патріотичні словотворення. Потім з’явилися «Відпливають білі кораблі» й «Передчуття осені». Що цікаво, вірш «Відпливають білі кораблі» спочатку не справив на мене особливого враження. Час минав, і через три роки текст зазвучав по-новому: «Це життєві, душевні кораблі». Народилась пісня, яку блискуче виконував Назарій Яремчук, нагадуючи людині, що кораблі — це каравани літ, і треба берегти молодість, берегти життя. «Передчуття осені» — то вже певний підсумок прожитого, погляд у далеку юність...

— А як пропускали твори в тодішній художній раді?

— Складно... Я тоді не мав композиторської освіти, а пісні — звучали! Не один раз перевіряли різноманітні комісії. На концертах «Смерічка» дозволяла собі виконання тих творів, яких худради не пропускали. А скільки проблем ми мали з піснею «Мама Марія»! Михайло Ткач написав чудовий вірш. Спочатку виконував її сам у супроводі акустичної гітари. Пісня сподобалася. Проте її не реєстрували в репертуарній комісії саме за вірші, схожі на молитву, — за радянських часів це було суворо заборонено.

1980 року я познайомилися Миколою Бакаєм. Господь подарував нам щастя разом написати 23  пісні. Із найпопулярніших — «Місячна дорога», яку співали і волинський ВІА «Світязь», і чернівецький «Черемош», і львівський «Медікус», Лілія Сандулеса...

— Скільки світлих спогадів... Що думаєш про цифру 65?

— Перш за все — це стимул іти вперед. Маю опору, синів: голоси, їхня молодість та мій життєвий досвід підштовхують до цього. Хоч би де ми виступали — чи на сільських майданчиках, чи в Палаці «Україна», чи за кордоном — у Франції, Італії, Португалії, Іспанії, Канаді та США, глядач з нетерпінням чекає на «батька з синами», і разом підспівує кожну пісню, і стоячи аплодує. Заради цього варто народжуватися, творити і жити!