Про вічні проблеми і відчуття часу...

Останнім часом Харків асоціюється з найбільш консервативною територією, яка затято опирається будь-яким змінам, і де центральну площу  було завчасно «загратовано», а об’єктами нападів стали навіть церква і книгарня. Але  мистецтво, і зокрема театр живе особливим життям...

Саме в Харкові є унікальний Будинок актора, відкритий до незалежних театрів, молоді, актуальності, пошуків і сучасної драми. Зокрема серед останніх постановок нових українських п’єс — «Станція Бажання» Олександра Вітра у Відкритому театрі. Нещодавно «прорив» у цьому напрямку здійснив і академічний театр, звертаючись, як не дивно, до творчості того ж автора. На малій сцені Харківського театру ім. Т.Шевченка  відбулася експериментальна прем’єра — «Ніч вовків» у постановці Сергія Бережка, режисера, заслуженого артиста і художнього керівника випускного акторського курсу.

П’єса про вовків, які так схожі на людей, втілилася в дійство про людей, які так схожі на вовків. Хижацька сутність і вовчі закони — вічні проблеми і відчуття часу. Складний і динамічний текст, лаконічне вишукане візуальне рішення (художник Аліса Тодоракіна), символічні умови гри, пристрасність і органічність молодих акторів (Катерина Матвеєнко, Євген Моргун, Денис Какурін), класична музика у сучасному аранжуванні (музичне рішення Геннадія Фролова) створили знакове сценічне дійство.

П’єсу написано майже два роки тому, вона стала лауреатом конкурсу «Коронація слова-2012». Якщо раніше вона здавалася абстрактною і позачасовою, то в наш буремний час набула особливого звучання. Не у відгомоні актуальних подій, а в дослідженні зламів душі, які вони провокують. Це особлива притча про владу і пристрасть. Герої п’єси — справжні вовки, які мають стати мисливцями, щоб не бути жертвами, які виборюють право володарювати іншими і втрачають себе. Через призму «вовчого погляду» стають виразнішими наші людські проблеми. З другого боку — це своєрідне дослідження вовчої сутності у людині — жорстокості і волелюбності. Троє молодих вовків — вожак зграї Анг, вигнанець Гро і перша красуня Еу потрапляють у дивну пастку, спровоковану старим вовком Тао — німим лялькарем-маніпулятором цього дійства у виконанні Сергія Бережка. Вони проводять ніч карколомних змін, обманів і відвертостей, пристрасті і цинізму, злочинів і каяття. Здається, осердям хижацької сутності і психічної руйнації стає зрада найближчого — друга, батька, коханого. Можливо, недаремно ця п’єса вперше з’явилася на цій сцені, адже трагедія зради і розстрілу засновника театру Леся Курбаса залишилася чорним клеймом. А його портрет із фото арештованого на вході малої сцени залишається суворим нагадуванням сучасникам. Серед героїв немає «білих і пухнастих», але водночас кожен викликає співчуття. П’єса має складну структуру, де кожний поворот розкриває нові грані героїв, а несподіваний відкритий фінал провокує на роздуми...

Сергій Бережко пропонує особливий сценічний простір — майданчик перших сходинок до вершини, позначеної металевою палицею у центрі. Вона може асоціюватися з пілоном, який провокує психологічний стриптиз, а можливо це осердя недобудованої дитячої пірамідки — пародії на піраміду влади. І великі кубики дитячого конструктора, що стають барикадами в дорослих іграх. Навколо висять рухомі металеві труби, схожі на сталактити — своєрідні грати клітки, ще не закріпленої остаточно, але ворожої. Часом вони дзвонять, як тривожні дзвони храму свободи. Позаду каркаси дверей — у кожного свої, кожен вибудовує із них свій шлях і власну пастку. А за ними екран із тіньовим театром, який нагадує про страхи і гріхи минулого. Лаконічні кольори костюмів і декорацій —  чорний, білий і червоний. До речі, костюми класичні «вечірні», а «вовчість» лише у гримі-масках на обличчях. Стиль гри позбавлено української сентиментальності і нагадує німецьку школу — стриманість у словах та експресія у діях. Все лаконічно і жорстко — ніяких півтонів, але і ніякої однозначності — всі характери зіткано з цих трьох кольорів водночас. Таке ж пластичне рішення — постійна напруга і тривога, затамована пристрасність, різноманітні забави — від карт і хованок до запеклих бійок.

У фіналі герої приймають несподіване рішення — створити нову зграю попри те, що знають потаємні гріхи кожного. Пастка, готова закритися остаточно, випускає їх: молоді вовки йдуть у кольоровий світ, залишаючи чорно-біло-кривавий старому Тао. Проблема конфлікту поколінь набуває особливого повороту. То що насправді відбувається: чи старші маніпулюють молоддю, чи то втрачають його довіру? І чи варта влада люті і жорстокості, зради і болю, і зрештою, втрати себе? І що лишається натомість — самотність і спустошення помилками, ненавистю й страхом? Зауважу, що вистава відразу знайшла прихильників серед критиків і публіки, особливо серед молоді, була вона і поміж рекомендованих на бієнале «Нові Європейські п’єси» у Вісбадені (Німеччина). І п’єса, і вистава не дають відповідей, але вони провокують на запитання, примушують замислитися, і це найважливіше — ризикувати зазирати в очі нашої вовчої сутності та думати, що буде далі.