Пряники із зони

Їхня зустріч проходила не в кращий для режисера час — тими днями він відбував покарання терміном п'ять років у Перевальській колонії п/с-15, розташованій у Луганській області. Умови утримання Параджанова були жорсткими — до нього нікого не пускали, листи й передачі було суворо обмежено.

***

Понад двадцять років тому, в останніх числах грудня, Аркадієві Львовичу зателефонував начальник обласного управління кінофікації Володимир Орнатський і попросив із ним терміново зустрітися. В кабінеті, крім Орнатського, був ще народний артист Михайло Голубович. Проблема полягала в тому, що Параджанову треба було передати посилку, яку зібрала група артистів кіностудії імені Довженка. А оскільки контакти із Сергієм Суреновичем було заборонено, як і передачу всіляких посилок, друзі просили про сприяння Аркадія Львовича. Справа в тому, що Аркадій Класс понад 24 роки прослужив у Внутрішніх військах на різних посадах, зокрема — командиром підрозділу в/ч 66-33 ВВ у Луганській (колишній Ворошиловградській) області. А в останні роки перед пенсією служив начальником клубу полку. Враховуючи його зв'язки, до нього й звернулися з цим проханням. Але проблема полягала в тому, що після виходу Класса на пенсію службовий склад колонії, як і військового підрозділу, було значно оновлено. Як бути?

Наближалася 35-а річниця Сталінградської битви, і ця обставина допомогла Аркадію Львовичу знайти вихід. Як учасник тих бойових дій і лектор товариства «Знання» він виписав собі путівку, згідно з якою повинен бути виступити перед воїнами Внутрішніх військ, що охороняють Перевальську колонію. В морозний грудневий день вони виїхали разом із Голубовичем у зону, прихопивши з собою й посилку від київських друзів Параджанова.

Після лекції Аркадій Львович, ніби між іншим, звернувся до командира: «Чув, що тут «відпочиває» кінорежисер Параджанов? Я приїхав з його другом — заслуженим артистом України Михайлом Голубовичем. Допоможіть організувати зустріч». Стурбований таким проханням командир замахав руками: «Що ви! Цією людиною постійно цікавиться КДБ, є наказ ніяких контактів ззовні з ув'язненим не допускати». Словом, «номер не пройшов». Класс зважується ще на один крок. Залишивши Голубовича в машині, він у супроводі солдата йде до прохідної колонії, а там, пред'явивши документи, просить провести його до кабінету начальника. Як не дивно, прохання його виконали, і начальник прийняв його без будь-якого зволікання. Аркадій Львович зумів відразу ж прихилити до себе керівника, назвавши прізвища деяких офіцерів, які працювали в колонії. А після того як запропонував організувати для ув'язнених зустріч із відомим артистом кіно Михайлом Голубовичем, до нього й зовсім поставилися цілком привітно. Поки наглядач ходив за Голубовичем, Класс звернувся до начальника колонії з проханням — зустрітися з Сергієм Параджановим. Про те, що ув'язненому треба передати посилку вагою 15 кг, він поки промовчав. Підполковник особисто привів Параджанова до кабінету, але Класс вирішив провести зустріч на свіжому повітрі.

Коли Аркадій Львович простяг Сергієві Суреновичу руку для знайомства, ув'язнений зустрів цей жест майже ненависним поглядом, але вже за кілька секунд він «відтанув», очі подобрішали. Без будь-якої обережності він почав розповідати про нелюдське ставлення до ув'язнених з боку окремих наглядачів і офіцерів, критикувати встановлений режим. Несподівано навколо Параджанова й Класса зібралося трохи менше десятка ув'язнених, які уважно прислухалися до розмови. Аркадій Львович знав, наскільки небезпечна для Сергія Суреновича передача їхньої бесіди начальству колонії, тому поспішив відігнати цікавих.

— Ви оптиміст? — поцікавився Класс у Параджанова.

— Якби не був ним, давно б покінчив із собою, — відповів Параджанов. — Тільки б вибратися з цього пекла... Створю фільм, про який заговорить увесь світ. У країні так званого розвинутого соціалізму будь-яка істинно талановита людина — бранець свого таланту. Вона не розпоряджається своїм життям, працею, дозвіллям і навіть сном. Але я виберуся з цього лабіринту і своє слово ще скажу.

— Постарайтеся менше говорити про це в колі своїх «друзів», — застеріг режисера майор Внутрішніх військ.

На прощання Класс вручив Параджанову збірку віршів «Вірменська середньовічна лірика», який просила передати режисеру дочка Аркадія Львовича. До них підійшли заступник начальника колонії та Голубович. Михайло із Сергієм по-братськи обнялися, тричі розцілувалися й попрямували до їдальні, де на зустріч із відомим артистом кіно зібралися ув'язнені.

Перше запитання, з яким присутні звернулися до Голубовича після його виступу, було таке: «А правда, що Параджанов — кінорежисер?» «Великий кінорежисер!» — захоплено відповів Михайло і коротко розповів про фільми митця кіно.

Поки тривала зустріч, думки Аркадія Класса весь час були зайняті пошуком способу передачі Сергію Суреновичу посилки від друзів. Коли він побачив у заступника начальника колонії орденські планки, вирішив, що це успіх: із фронтовиком легше домовитися. І справді, вмовляти його довго не довелося. Проблему було вирішено, щоправда, посилку довелося передати в два прийоми. По телефону викликали наглядача і наказали йому зробити опис вмісту посилки й передати «без зайвих очей».

За кілька днів Голубович і Класс знову приїхали в зону. Цього разу вже на прохання начальника колонії. Параджанов чекав на зустріч і підготувався до неї. Михайлу він вручив на спомин пістолет-запальничку, а Аркадію Львовичу — красивий ніж для різання паперу. І книгу. Ту збірку віршів вірменських поетів середньовіччя, яку передала режисерові Лариса Класс. «Такій книзі не місце в цій зоні», — сказав він. На обкладинці він залишив багато своїх автографів і такий напис: «Любій незнайомці Ларисі з благоговінням. С. Параджанов».

Приблизно за п'ять місяців Класс із Голубовичем отримали від кінорежисера телеграму такого змісту: «Залишив Ворошиловград у зв'язку з гуманним актом. Спасибі вам. Сергій».

***

Пізніше, роки за два після цього, Аркадію Львовичу довелося зустрітися із заступником начальника колонії, який їм із Голубовичем тоді допоміг. Тепер він уже був на пенсії. Відставник розповів Классу, як відбувалося звільнення Параджанова. За його словами, режисер був стурбований тим, як його зустрічатимуть у Києві і що подарувати своїм друзям. Рішення прийняв таке: купив ящик пряників і сказав, що вручить кожному, хто приїде в аеропорт...

P.S. Перебуваючи в Києві, практично всупереч тогочасним законам, опальний режисер багато розповідав друзям про свої поневіряння. Завдяки природженому таланту оповідача ці сумні розповіді (які сам Параджанов називав «сценаріями») набували форми цілісних, закінчених оповідань, новел, нарисів. Одним із постійних і уважних слухачів цих історій був Юрій Іллєнко, давній друг і колега режисера, оператор його прославлених «Тіней забутих предків». За спогадами Юрія Герасимовича, майже кожен такий сценарій Паражданов закінчував фразою: «Я тобі це дарую», що сприймалося як послання, як заклик до творчості. Записавши декілька таких історій, Юрій Іллєнко на основі найбільш драматичних із них написав сценарій, схвалений тоді вже важко хворим Параджановим. Сценарій ліг у основу фільму, який Іллєнко зняв у трьох різних зонах, «що приймали» Сергія Суреновича. Але основна частина зйомок пройшла саме під Перевальськом. Фільм вийшов уже після смерті Параджанова. Називався він — «Лебедине озеро. Зона».