Привілей розмовляти

Збираючись на нову виставу Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, уважний театрал обов’язково зверне увагу на автора п’єси — Кшиштоф Бізьо. Ризикну зауважити, що небагато з тих, хто спланував собі перегляд нової вистави Олексія Лісовця, раніше зустрічав це прізвище у театральних програмках. А тому наступний крок охочих переглянути «Токсини» — пошук інформації про автора. Її направду небагато: польський драматург, прозаїк, кінорежисер, хоча за освітою архітектор, мешкає у Щецині, навчався у Анджея Вайди, його п’єси користуються увагою театрів Європи.

Слідкуючи за творчістю Олексія Івановича Лісовця протягом довгих років, ризикну припустити, що режисера цей автор зацікавив, насамперед, неординарною структурою своїх творів, в яких немає навіть натяку на класичну драматургічну конструкцію.

«Токсини» — це п’ять новел-діалогів, п’ять надемоційних вербальних батлів, учасники яких намагаються докричатися, у першу чергу, до самих себе, п’ять історій, жанрова приналежність яких нагадує синусоїду, що курсує між детективом, трилером, драмою... Структура самої вистави також викликає бажання вдатися до геометричних порівнянь. Коло — ось визначальна фігура дійства.

Кожен новий епізод розпочинається з того, що камера, яка, здавалося б, застигає стоп-кадром на заднику і глядачі, за принципом дзеркального відображення, бачать перед собою порожній партер, раптом обертається навколо, анонсуючи новий виток у цій історії. Закільцьована сама сценічна дія (у першому епізоді герой Владислава Писаренка залишає сцену з пістолетом в руці, із цією ж зброєю він виходить у фінальній чистині вистави). Цей принцип дотримано також певним чином у відеосупроводі «Токсинів»: декорації у класичному розумінні цього слова тут зводяться до єдиного стільця і п’ятьох дверей у фанерній стіні уздовж сцени, решта насиченого кольорами-емоціями-образами візуалу — відео зйомка, власне сам жанр вистави означений як теа-кліп. І якщо автор сценографії Юрій Ларіонов вирішив максимально вивільнити простір для героїв, то художниця Христина Корабельникова, у свою чергу, одягла їх усіх в однакові костюми та сорочки. Всі вони однаково залежні від свого минулого, всі намагаються це минуле якщо не виправдати, то принаймні пояснити для самих себе, і всі мають шукати свою індивідуальну програму детоксикації — пам’яті, совісті, людської гідності ...

Один із найсимпатичніших персонажів «Токсинів» — чоловік, який пройшов величезний конкурс на престижну посаду, але в угоду корпоративній культурі не готовий зводити свої тату, оскільки з ними пов’язані його найважливіші життєві події (Володимир Кравчук). У цьому епізоді йому опонує герой Сергія Коршикова, який ніяк не розуміє, що якесь тату у вигляді павучка чи троянди може перекреслити майбутню кар’єру регіонального координатора величезної корпорації.

Дмитро Олійник у «Токсинах» — батько, що колись покинув свого сина і зараз прагне знайти з ним дорослим хоча би якесь порозуміння. І колишній вихованець дитячого будинку, який намагається захистити пам’ять і принципи покійного директора перед іншим вихованцем (Сергій Кияшко). Здавалося б, ці двоє навчалися в одного вчителя, а зараз сповідують такі різні життєві цінності. Натомість обидва герої Влада Писаренка чітко усвідомлюють, що страхи з минулого, чи то відморозок-убивця чи батько-п’яниця, не забуваються, мов страшний сон, а тому — зброя в руках, лють у погляді й відчай у голосі.

...У «Токсинах» — багато слів, образ, виправдань, смислів, наголосів, розчарувань... І рефрен: «Життя не терпить порожнечі!»...

Наступний показ вистави «Токсини» відбудеться 1 грудня.