ПТСР*

Зате я знаю тепер, —

говорить він, —

яка війна.

Ну і яка? — питаю його.

Ніяка, — відповідає він.

Так і є:

війна — ніяка,

про неї так і говорять —

без прикметників.

Як ти себе почував?

Ніяк.

Як до тебе ставились?

Ніяк.

Як ти про це говориш?

Ніяк.

Як нам тепер із усім цим жити?

Сергій Жадан, 2018 р.

Війна закінчилася в 2024 перемогою України. Було багато поранених. Багато безіменних могил. «Атлантида» починається в наші дні з появи однієї з них, ракурсом згори, в інфрачервоному зображенні: троє з автоматами добивають і закопують полоненого. Цей труп з’явиться потім, «частково скелетований, частково муміфікований», як записують ексгуматори в черговому протоколі. Мир утверджується нескінченною підготовкою до похорону.

Валентин ВАСЯНОВИЧ народився 21 липня 1971 в Житомирі, навчався в Музичному училищі імені Віктора Косенка, в КНУКТіТ імені І. К. Карпенка-Карого (спеціальності — оператор, режисер документального фільму), в Школі режисерської майстерності Анджея Вайди. Знімати почав у 1998. Документальна драма «Проти сонця» (2004) отримала Приз міжнародного журі в Клермон-Феррані й Особливу відзнаку журі в Торонто. Ігрові «Звичайна справа» і «Креденс» пройшли непоміченими. Працював оператором і продюсером у «Племені» Мирослава Слабошпицького (2014). У 2017 випустив «Рівень чорного»; «Атлантида» — четвертий повний метр, вперше в історії нашого кіна нагороджений у Венеції — як найкращий у конкурсі Orizzonti.

В Україні протягом останніх шести років про війну знімають регулярно. Результати, як правило, непереконливі. Причина, крім повільного й важкого дозрівання національної школи, ще й у домінуючій актуальності подій, у зависокому емоційному тлі.

Васянович установлює дистанцію штучно — дає титр про завершення війни в недалекому майбутньому та підсилює ефект візуальним відстороненням: «Атлантида» — це 28 сцен, знятих на загальних і середніх планах майже завжди статичною камерою, причому епізод може тривати й після виходу протагоніста з кадру.

Спочатку діють Сергій (Андрій РИМАРУК) і Іван (Василь АНТОНЯК). Разом воювали (до речі, обидва виконавці пройшли фронт), зараз працюють на сталеливарному комбінаті. У вільний час розважаються стріляниною по вирізаних з металу мішенях. Потім ці чорні силуети громадяться в кімнаті немов тіні вбитих. Живуть Сергій та Іван у покинутому будинку поруч із комбінатом. У цеху їх недолюблюють — перемога перемогою, але «ковбаса по 2.20» у головах залишилася. Іван контужений, не спить, робота валиться з рук. Після дріб’язкового конфлікту з бригадиром він ламається остаточно, падає в ківш з розтопленим металом. Комбінат закривають заради «нових можливостей», проголошуваних пролетарям з великого екрану американським інвестором у епізоді, де явно травестується «1984». Карикатурного Старшого Брата змінює «Симфонія Донбасу» Вертова — найталановитіша пропаганда, коли-небудь знята про ці місця, — а під екраном б’ються. Того патетичного, авангардного Донбасу більше немає, ба більше, на найближчі десятиліття це приречений край: річки й водоносні пласти заражені солями з покинутих шахт. Немає питної води — немає цивілізації. Краєвид після перемоги негарний і недружній, забарвлений тьмяними кольорами, заповнений мінами, напівзруйнованими будівлями, великими машинами, людьми у формі й берцях — мертвими й живими. А ще роботою. Всі при справі, нехай навіть за результативністю це схоже на щоденне наповнення бочки Данаїд.

Васянович ще зі студентських короткометражок покладає працюючу людину в основу сюжету; при цьому праця так чи інакше стикається з побутовим/буттєвим хаосом.

Гончар у «Проти сонця» раз по раз зминає ще не обпалені вироби й терпить постійні закадрові скандали.

Психотерапевт у «Звичайній справі» кидає роботу в лікарні заради поезії, але й з поезією не складається.

Віолончеліст у «Креденсі», не бажаючи поступатися принципами, втрачає місце в оркестрі й ущент свариться з ріднею.

Фотограф у «Рівні чорного» переживає смерть батька й розрив з партнеркою, метушиться на самоті по розгромленій після дня народження кімнаті.

Сергію вже не потрібно воювати й виробництва більше немає; залишаються два заняття, найбільш затребувані в «зоні»: розвозити питну воду в цистерні і допомагати парамедикині Каті (Людмила Білека — також реальна фронтова парамедикиня) при ексгумації безіменних поховань. Дійшлість, з якої показані всі судово-медичні процедури — один з афектів фільму, подібно до самогубства Івана або злягання у фургоні серед захованих в пластикових мішках «двохсотих» — не заради шоку; іншим способом не проміряти глибину травми, яка з медичного поняття стала модусом існування звільненої території. Застопорений кадр вторує емоційному оглушенню; камера рухається, лише коли Сергій приходить, як можна здогадатися, на руїни власного будинку, де втратив родину. Нехай так, він забезпечений хоч якимось минулим, яке й дає йому волю виживати.

Ще один, малопомітний, але мертвущий мотив — числа. Іван і Сергій, поєднуючи стрілянину з мордобоєм, кидають один одному «3-11! 4-18! 3-20! 2, 6, 8!» На будинку, де вони живуть, виведено чорною фарбою «1977». Ковші, що виливають розплавлений шлак у кар’єр після самогубства Івана, несуть нумерацію 9, 76, 10, 45. Сапери кажуть про міни: «п’ятдесяті, дев’яності знаходили... Роботи на 15-20 років», останки ховають під табличкою «47 69-349-31. Тимчасово неідентифікований захисник України». Номери на автомобілях, броньовиках, танках. Війна, як і будь-яка тиранія, любить рахунок, тому що цифри розпредмечують, розівтілюють. Протистояти перетворенню на статистику можна тільки дією, адже, врешті-решт, дія, за Ганною Арендт, — «це людська відповідь на те, що доля людини — бути народженою». Працювати, ховати, любити, рятувати кого ще можна врятувати — функціонувати в спустошеному, ніякому пейзажі й ніякому часі. Їм дійсно немає місця серед звичайних людей, як зауважує Сергій, обіймаючи Катю. Їм бути тут. В Атлантиді, схованій за мінними полями й отруєними водами.

Перед фіналом Васянович знову й раптово вмикає тепловізор, занурюючи закоханих у примарне оранжево-синє мерехтіння після того, як стає ясно, що вони нікуди не підуть і не виїдуть з цієї понівеченої землі. Вони належать їй так, як можуть належати хіба що мерці — або найвідчайдушніші живі.

Так і жити.

Інтерв’ю з Валентином Васяновичем читайте у завтрашньому номері нашої газети.

*ПТСР — посттравматичний стресовий розлад, найчастіше діагностується в учасників бойових дій.