П’ять фантазій

Визначено п’ять переможців (двоє — у царині музичного театру, троє — у царині малих драматичних форм), і тепер у співорганізаторів — Національної оперети та театру «Золоті ворота» — є час до наступної оголошеної лабораторії (її заплановано на осінь 2018 р.), щоб довести до повноцінної прем’єри та включити у діючий репертуар відібрані ескізи.

Друга частина проекту — у жанрі малих театральних форм — виявилася, так би мовити, ще «лабораторнішою» за першу, якщо під «лабораторністю» розуміти не стільки навчальний, скільки дослідницький бік справи: освоєння незвичних «територій», тестування неочікуваних поєднань тощо.

Цього разу склад фіналістів виявився інтернаціональним: із понад трьох десятків заявок було відібрано чотири — режисерів з України, Франції, Азербайджану та Росії. При цьому лише одна фіналістка — студентка-дипломниця КНУКіМ Юлія МОРОЗ із Дніпра — почувається у Києві як вдома і до того вже встигла презентувати свою навчальну роботу на кону «Золотих воріт». Іншим довелося випробовувати свої сили не лише в екстремальному режимі (4 дні репетицій, на 5-й — відкритий показ), а й у новій країні.

Так, Ірада ГЕЗАЛОВА з Баку, працюючи із акторами Оперети над суто драматичним матеріалом, намагалася до того ж вписати життя персонажів гоголівських «Старосвітських поміщиків» у інтер’єр виставки кримськотатарського декоративно-ужиткового мистецтва, розміщеній у підвалі Мистецько-концертного центру ім. І. Козловського.

Парижанину Жюлю ОДРІ довелося через перекладача «закохувати» чоловічій склад театру «Золоті ворота» та Анну Глухеньку (контрабас), яка примкнула до них, в історичну фантазію сучасного іспанського автора Антоніо Аламо «Ті, що страждають» про останній вечір життя Сталіна (сторонній погляд на радянську історію, котра в нас уже в зубах загрузла, — що може бути більшим викликом?).

Нарешті, Олександр Ніколаєв (Суздалєв) із Краснодара (Росія) несподівано ризикнув запропонувати вітчизняному глядачеві та експертам також вітчизняний, але, з досі не зрозумілих причин, не введений у культурно-мистецький обіг матеріал — казки про нечисту силу Василя Короліва-Старого (1879 — 1943 рр.), українського письменника, громадського діяча, одного з фундаторів Центральної Ради.

Вийшло по-різному, але, безперечно, показово та репрезентативно.

Юлії Мороз вдалося роздражнити публіку — і заявою про дослідження через п’єсу «Ігри на задньому дворі» Едни Мазії «культури зґвалтування», і агресивною подачею гостросоціального (і водночас малокоректного з точки зору вікових психологів) матеріалу. Проте важко спрогнозувати подальшу репертуарну долю вистави — насамперед, враховуючи, що ця сама п’єса з 1997 року йде на кону Національного театру російської драми ім. Лесі Українки і вже стала «обов’язковою програмою» групових культпоходів київських старшокласників...

Олександр Ніколаєв, не маючи за плечима вітчизняної театральної школи, все ж примудрився продемонструвати у своїй роботі набір тих штампів української сцени, від яких вона героїчно намагається позбавитися останніми десятиліттями. В результаті перспективний матеріал постав на кону суто ілюстративно, хоча ховає у собі неабиякий ігровий потенціал.

Натомість Жюль Одрі показав стильний, тонкий та високоінтелектуальний ескіз, в якому, зокрема, роль Сталіна — чи то диявольського маніпулятора, чи то фейкового крученого біса — у виконанні Івана Шарана має всі шанси стати у майбутньому «родзинкою» київської сцени. А у фантазійній роботі «Пульхафонія» Іради Гезалової, яка успішно опанувала увесь доступний простір підвального «лабіринту», Оксана Прасолова та особливо Кирило Басковський (зважаючи на підвищену емоційну складність саме його сценічного завдання) постали глибокими драматичними акторами, здатними до філігранного партнерства та найтонших реакцій.

Тож чекаємо на три камерні прем’єри — українську, французьку та азербайджанську — на київському кону!