Реквієм за смаженою куркою
Мона Ліза — символ жіночої нерівноправності. «Мона Ліза» — естрадний солоденький хіт сезону 1953—54 років. Жодних таємниць, пані та панове.
Фільм Майка Ньюелла «Посмішка Мони Лізи» — той вид лірико-соціальної драми, в якій конфліктом рухає одна, постійно обговорювана проблема. І це аж ніяк не хрестоматійна загадка, залишена пензлем Леонардо. Веремія закрутилася навколо гендерного питання, запитання якого можна сформулювати так: домогосподарка я нікчемна чи право маю?
Такою дилемою стурбована викладачка образотворчих мистецтв Кетрін Енн Вілліс (Джулія Робертс). Цікава з усіх поглядів персона, рятуючись від особистих проблем, пристала на пропозицію від жіночого коледжу Вілліс. Коледж непростий, із традиціями. Тут готують елітних домогосподарок, ідеальних дружин. Такі вміють однією рукою курку смажити, а іншою — статтю писати. Каліфорнійській штучці Кетрін це не до вподоби. І починає вона цитадель слухняності підривати зсередини.
«Посмішка Мони Лізи» — фільм іноді симпатичний. Є чарівні, наче пастельним серпанком затягнуті, кадри. Образи дівчат — задерикуватих або задумливих, меланхолійних або закоханих — промальовані цілком задовільно (слід відзначити Бетті — Кірстен Данст та Джоан — Джулію Стайлз). Складніше з Джулією Робертс. Її нервова, чуттєва краса якось не дуже в’яжеться з роллю навіженої емансипатки. Тобто потрібно, припустімо, зіграти праведний гнів, але чи може він переконливо відобразитися на напрочуд не відповідному для цього обличчі? Обличчя, взагалі, в скрутному становищі: чи то воно (вона) просуває крізь хащі консерватизму власну Педагогічну Поему, чи то проголошує фемінізм, чи то, все ж таки, навчає дивитися живопис?
Від живопису далеко, оскільки простір кінокадру безумовний за визначенням, він «опредметнює» все, що в нього потрапляє. Тому безглуздо тлумачити про особливості передачі зоряного неба Ван Гогом. У кадрі це небо залишиться лише шматком полотна (навіть, точніше, аркушем репродукції), покритим фарбою. Адекватний хід — внести в сам фільм дещицю Ван-Гогівського безумства. Але Ньюеллу це явно не під силу. Ось і залишаються гендер і прогресивна педагогіка.
Педагогічний момент позбавлений інтриги — Кетрін-Робертс тричі права, її методи найправильніші, дівчатка її полюбили і навчилися знатися на мистецтві. А що до гендера, то тут, нібито, також усе зрозуміло. Але якщо вдуматися, то можна запідозрити Ньюелла в прихованому, добре прихованому антифемінізмі. Адже що маємо: зациклена на своїх ідеях, нетовариська персона сублімує свої комплекси в певну життєву філософію, яку й намагається прищепити незрілим студенткам. Патологічно нездатна зробити щасливою ні себе, ні інших, героїня Робертс утовкмачує дівчатам у голову, що відмова від кар’єри, сидіння вдома з чоловіком і дітьми на зразок договору з дияволом. Прямолінійна, як проділ училки, ідеологія підпорядковує собі навіть шедеври: виявляється, Мона Ліза посміхається, щоб приховати своє вкрай сумне становище (в суспільстві?).
Проте це вже деталі сюжету. Ньюелл явно хотів як краще. Вдалося, що вдалося.
Не хотілося б під кінець заступати на територію Ігоря Манцова... Із моменту описуваних у фільмі подій минуло півстоліття. Все в тих самих коледжах нині, нарівні з образотворчим мистецтвом, вивчають праці радикальних феміністок. Там уже — без варіантів. Усі домогосподарки — «коллаборатори» (те саме, що поліцаї за Гітлера, тільки гірше), будь-який гетеросексуальний союз — експлуатація та згвалтування жінки, а фалос — це «подовжений клітор».
Курок готувати розучилися. Статті, щоправда, пишуть. Погані.
