Рік без Бориса Олійника

Колись Борис Ілліч  сформулював своє життєве й мистецьке кредо: «Писати, як живеш, а жити, як пишеш». Активною громадянською позицією Олійник довів, що поет відповідає за все, що було до нього, що відбувається за його життя і що буде після нього. «Я тим уже пишаюся, що українець зроду», — класика, яка також належить перу цієї багатогранної особистості .

Поезія — його перше кохання, журналістика — друге, а політикою почав займатися «від нещастя». Річ у тім, що національні проблеми письменники дуже добре знають, бо відчували їх на власній шкурі. Тому Борис Ілліч намагався в політиці та в поезії бути відвертим, бо він був  переконаний: людині, що піклується про майбутнє, не можна відокремлюватися від життя, заховавшись у тиші кабінету. І все ж багатомільйонну любов  поет заслужив саме своєю поезією. Коли читаєш його «Парубоцьку баладу», «Стару пісню на новий мотив», «Ринг», «До проблеми: революція і митець», «А зрадник завше продає когось», то  відчуваєш почерк віртуоза слова найвищого ґатунку. А ще в його творчому доробку — понад півсотні пісень у співавторстві з найвідомішими композиторами країни. Й досі вони звучать звідусіль як пісенна класика — зразок найвишуканішого і наймелодійнішого слова.

Свою першу пісню Борис Олійник написав 60 років тому. Її виконував Хор ім. Г. Верьовки. Це був твір про передовиків виробництва, зокрема, про Євгенію Долинюк… Темпова й зроблена під народну, на музику Якова Цегляра. Потім Ігор Поклад, ще студент столичного музичного училища ім. Глієра, написав «Ти пішла з усмішкою лукавою, а куди, я так і не спитав».

«Ця пісня  була свого часу дуже популярною, — згадував Борис Ілліч. — Хоча спеціально пісенним жанром я ніколи не займався. Зізнаюся чесно, що все життя по-хорошому заздрив тим, хто вміє писати не просто тексти, а поезію, яка кладеться на музику. Сам не стежив за цим, а нині бачу, що пісень написано вже чимало на численні мої вірші».

Щоправда, кілька таких віршів було написано Б. Олійником на замовлення чудового  композитора Івана Карабиця. А так мало не всі композитори брали збірочки поезій і самі щось собі дошукували. Найвдаліше це робив Олександр Білаш. Із ним непоганою вийшла пісня «Спогад».

... Я для інших одцвів, я під серцем сховав свої квіти.

Я від ока чужого осіннім туманом укривсь.

Але якось вночі — підійди і торкни мої віти —

Я тобі засвічусь, як нікому іще не світивсь.

До поета звертався й легендарний Платон Майборода. Олійник завжди  вважав це великою честю для себе. В автора безсмертної «Пісні про рушник»  вже були начерки мелодій про фронтовиків, які не повернулися з поля бою. Як автора текстів він обрав Бориса Ілліча. Першим виконавцем їхніх робіт був син композитора — Роман Майборода.

Цикл пісень про романтику молодості на слова Левка Смирнова поет переклав з російської на прохання Ігоря Шамо. На жаль, написати бодай одну пісню з таким музичним корифеєм не вдалося.

Хто б і що б не казав, а Бориса  Олійника можна вважати ровесником і родоначальником української естради.

«Усе робилося на моїх очах, хоч і не з таким аж величезним моїм творчим доробком, — зізнавався поет. — Поруч мене творили ті композитори, які зуміли піднести рідну пісню на досить високий рівень. Написане у далеких 1960-х нині заслужено вважається класикою, на відміну від тієї попси, яку маємо. Тепер ми впали за нульову позначку в національній пісні, свідомо мавпуючи західні зразки. Перейняли все, аж до системи жестів... Молодь усе імітує, думаючи, що в тому є щось оригінальне. Навпаки! До пісні нашої проникли випадкові люди, абсолютно бездарні, безголосі»…

У пісенній класиці поета чи не найбільше творінь про матір… «Посіяла людям», на ці слова написано різними композиторами мало не сім пісень. Її співала навіть популярна польська співачка Анна Герман.  А якою рідною і дорогою для кожного українця вдалася Олійникова пісня з музикою Ігоря Поклада «Мамо, вечір догоря», яку виспівала Ніна Матвієнко.

Мамо, вечір догоря,

Вигляда тебе роса,

Тільки ти, немов зоря,

Даленієш в небесах,

Даленієш, як за віями сльоза.

Ти від лютої зими

Закривала нас крильми,

Прихилялася

Теплим леготом,

Задивлялася

Білим лебедем,

Дивом-казкою

За віконечком,

Сива ластівко,

Сиве сонечко.

До останнього подиху Борис Ілліч слідкував за поезією молодих вітчизняних поетів. А як пишався, що наша ненька не обділила нас прийдешнім юним талантом!

«У нас невичерпно талановитий народ з діда-прадіда. Навіть при теперішній ситуації він зуміє відрізнити зерно від полови, — констатував Б. Олійник. — Ось полови надто ще багато, тому варто леліяти й оберігати зерно. Маємо, як приклад, зворотний процес: молодь захоплюється тим, за чим ностальгує моє покоління, — за справжніми піснями…Чи вийде колись наша пісня на той рівень, який був у 1960-1970-х, — розмірковував Борис Ілліч. — Безперечно, що вийде! Своєю внутрішньою енергією весь непотріб витіснить назавжди. У нас же тисячолітня історія української народної пісні, рівній якій немає у світі. Ми щедрі на таланти, по золоту ходимо й розкидаємо його по світах. І буде ренесанс пісенної поезії… Це така база, валютний запас, який дає надії. Нам би ще навчитися рекламувати нашу державу»...

Дмитро Дроздовський, критик, літературознавець, перекладач і  письменник згадуючи про Бориса Ілліча  називав його «Дон Кіхотом української поезії», «християнино-комуністом» і нещадним викривачем сучасного комунізму злочинного ґатунку. Людиною, яка вміла любити людей. Він підтримував і допомагав. Робив це безкорисливо й щиро. Перебування у близькому «діалозі» з радянськими спецвідділами й службами дало особливе відчуття людяності. Країна приречена на історичну катастрофу, якщо не навчиться підтримувати тих, хто в осерді її духу, гуманітарного єства, якщо не навчиться садовити за один стіл усіх, хто прагне утвердити її національну сутність…

Олійник боляче відчував момент сьогодення й хотів зробити усе, щоб зупинити війну. Та наскільки можливо це зробити тоді, коли доводиться сідати за один стіл зі спецпредставником РФ? Чи можна домовитися з маріонеткою? Чи можна порозумітися зі Звіром?

Борис Олійник виступив за утвердження української мови, був проти будівництва промвузла у Каневі, що загрожувало могилі Тараса Шевченка. Як заступник голови правління Спілки письменників і секретар Спілки письменників УРСР та СРСР він часто був змушений заступатися за своїх колег (одинадцять років був парторгом Спілки). Письменники — народ творчий, зухвалий, неслухняний (справжні, ясна річ). Хтось сказав щось критичне стосовно радянської політики, а вже завтра ця інформація потрапляла на стіл кураторам із КДБ. Ті ж одразу телефонували до Б. Олійника. За свідченнями багатьох людей, Б. Олійник завжди був на боці людського, він ніколи не «здавав» і не зраджував. Відстоював своїх…

Залишиться  лірика. Справжня поезія, сповнена гуманізму й поваги до людини. Вона утверджує чуттєвість, вітальність і щирість людських стосунків».