Рік без Євгенії Мірошниченко

У Будинку актора відбувся концерт, організований ученицями Євгенії Семенівни, серед яких Ольга Бессмертна, яка нині продовжує «школу Мірошниченко», а також концертмейстери — Наталія Королько та Фріна Зіскіна. На цьому вечорі не виголошували гучних промов, а на сцену виходили чудові співачки, студентки та аспірантки, солістки Національної опери України, Муніципальної опери для дітей та юнацтва, Театру оперети, і немов складали останній іспит своїй легендарній вчительці, душа якої рік тому пішла у Вічність. Олена Арбузова, Анастасія Пономаренко, Ірина Вороніна, Тетяна Бондар, Діана Грігор’єва, Ілона Волощук, Уляна Алексюк, Тамара Ходакова, Заряна Свередюк, Іванна Бондарук, Ольга Бессмертна, Катерина Стращенко, Галина Грегорчак виконували арії та романси для колоратурного сопрано та мецо-сопрано, з репертуару самої Євгенії Мірошниченко. Особливо зворушливо сприймали слухачі арії та пісні, які були «коником» оперної примадонни — Цариці ночі з «Чарівної флейти» Моцарта, Мюзетти з «Богеми» Пуччіні, «Весняні голоси» Штрауса... А з прекрасного портрета, який висів над сценою, дивилася Мірошниченко на своїх талановитих учнів, які усе життя пам’ятатимуть про неї, бо саме Євгенія Семенівна розкрила перед ними секрети вокалу й драматичного перевтілювання у виставах. Якою згадують співачку ті, хто мав щастя разом із нею створювати постановки, бути партнерами по сцені, вчитися вокалу?

ДІАПАЗОН ЇЇ СПІВУ СЯГАВ «СОЛЬ» ТРЕТЬОЇ ОКТАВИ

Лев ВЕНЕДИКТОВ, головний хормейстер Національної опери України:

— Я пам’ятаю той день, коли зовсім юна Женя прийшла в театр, як співала свою першу партію Віолетту... Мірошниченко — це явище у вокальній, музичній, артистичній діяльності. Вона була обдарована від Бога! Як уявити собі, що вчорашня учениця ремісничого училища виходить на сцену у «Травіаті» так, наче вона народилася у криноліні! А вершина її творчості — опера «Лючія ді Ламмермур», і тільки звідки взявся у Жені аристократизм? У консерваторії вона пройшла прекрасну школу в оперній студії у легендарного диригента Веніаміна Тольби, який виховав блискучу плеяду видатних артистів, а Мірошниченко була її прикрасою. Зараз у це важко повірити, але коли вперше Женя прийшла у Київську оперу, то члени худради театру сказали, що не бачать у неї перспективи. Але директором тоді був Віктор Гонтар, який хоча не мав ні вокальної, ні музичної освіти, та він дуже любив театр, оперу і артистів. Саме він зібрав таку плеяду, на якій наш театр «їхав» ще років тридцять і не знав проблем із виконавцями. Так ось, Гонтар під свою відповідальність взяв талановиту дівчинку в трупу. А потім як почав ганяти Євгенію по конкурсах — до Москви, Тулузи... і кожного разу співачка привозила золоті медалі, а він пишався так, наче то була його дитина. Мірошниченко стала прикрасою не тільки українського оперного театру, а й легендою цілої епохи. Навіть говорячи про Євгенію Мірошниченко у найвищому ступені, не можна обмежувати її здібності і можливості тільки вокалом, або тільки Лючією. В усіх виставах, як національного, сучасного, так і класичного репертуару вона сяяла своєю виконавською обдарованістю. Діапазон її співу сягав «соль» третьої октави повним голосом! У виставах театру вона працювала у парі з Белою Руденко, вони однаково були зайняті у репертуарі, але мали різні ступені обдарування: в Руденко було більше від розуму, а в Мірошниченко від Бога. Цей дар давав можливість Євгенії Семенівні створювати надзвичайні образи, примушував тріпотіти зал. Артист дуже тонко відчуває різницю між аплодисментами захвату і ввічливості. Мірошниченко обожнювала публіка, всі, хто знав її, працював з нею. І найцінніше те, що вона вміла передати свій дар, свої знання учням. Виховала блискучу плеяду вокалістів, і не тільки колоратур, але й мецо-сопрано, і навіть тенора і баса — прекрасних співаків, як Михайло Дідик, Сергій Ковнір. Знаєте, чи не найголовніше в Євгенії Семенівни те, що будучи примою на сцені, вона була дуже проста і доступна у спілкуванні. Зіркова хвороба її не торкнулася. Тому без трепету про неї згадувати неможливо... Мені важко уявити, що пройшов уже рік з дня її смерті. Ми останнім часом багато спілкувалися не тільки в театрі, а й у НМАУ, дружили сім’ями. Я знав Женю дуже давно і завжди захоплювався нею, ставив у приклад собі і іншим — як можна досягти таких висот, яких досягла вона. Буває людина обдарована, але не вміє скористатися своїм даром. Це була блискуча співачка, чудова людина, яка залишила незабутній слід у серці кожного, хто її знав.

БАГАТО СВОЇХ ТВОРІВ ГЕОРГІЙ І ПЛАТОН МАЙБОРОДИ ПИСАЛИ ДЛЯ ЄВГЕНІЇ МІРОШНИЧЕНКО

Роман МАЙБОРОДА, соліст Національної опери України:

— Перш за все, згадується робота Євгенії Семенівни у виставах Георгія Іларіоновича Майбороди. Батько з великою пошаною ставився до цієї співачки з унікальним голосом, саме для якої він писав пісні та арії, які Мірошниченко уславила своїм виконанням, і задала високу планку для інших виконавиць. Йдеться, в першу чергу, про партію Йолан у опері «Милані», яка завдяки їй проходила з тріумфом. Багато пісень для Євгенії Семенівни з особистими присвяченнями написав і Платон Іларіонович Майборода, враховуючи ті рідкісні якості, якими вона володіла — свіжість, чистота тембру, легкість і невимушеність співу, які чарували і привертали усі симпатії слухачів... Коли я слухав кришталевий голос Мірошниченко, то навіть не думав, що сам буду співати, та ще мати таку зіркову партнерку. Я прийшов у театр і поступово наші творчі шляхи перетиналися усе частіше. У запалі роботи вона іноді називала мене Георгієм Іларіоновичем... (з батьком у них була тісна творча дружба, яка, бачте, й на мені відбивалася). Разом мені довелося співати з Євгенією Семенівною у «Севільському цирульнику» Россіні, «Манон» Массне, «Лючії ді Ламмермур» Доніцетті, «Травіаті» Верді. У кожній проспіваній разом виставі я був не тільки виконавцем своєї партії, але й глядачем, бо кожен раз із захватом спостерігав за тим, як грає Мірошниченко. Вона була з тих рідкісних співачок, які вражають і полонять не тільки властивостями свого голосу, тембру, але й неперевершеною акторською грою. Впевнений, вона могла б стати геніальною драматичною актрисою. Так як вона грала Лючію — такого драматизму я більше ніколи і ніде не бачив! Згадую одну гастрольну поїздку на Далекий Схід, де у Євгенії Семенівни були сольні концерти, і у яку вона запросила й мене. До програми входили переважно пісні і романси. Я стояв за кулісами і спостерігав за тим, як Мірошниченко кожний вокальний твір перетворювала на маленьку виставу. Вона володіла якоюсь колосальною енергетикою: концентруючись на кожній виконуваній речі, заворожувала, гіпнотизувала увесь зал. Усі сиділи наче прикуті. Добре, що для майбутніх поколінь залишилися звукозаписи, які чаруватимуть тих, хто ніколи не чув Євгенію Мірошниченко наживо, бо навіть застаріла техніка не здатна знищити ту магію, яка народжувалася під час її співу. Можливо, секрет цього дива полягав у невимовній легкості, як у вокалізації, так і у поведінці, на сцені, за кулісами. Вона була живою, тому різною, але як ніхто інший володіла даром зачаровувати.

ВОНА — ВЕЛИКА АКТРИСА

Олександр ВОСТРЯКОВ, соліст Національної опери України:

— Ім’я Євгенії Семенівни Мірошниченко мені було відоме задовго до того, як я прийшов працювати в театр. І у першій же своїй виставі мені пощастило співати разом з нею. Це було 24 грудня 1983 року — я дебютував у «Царевій нареченій» в партії Ликова, а Мірошниченко співала Марфу. Я був настільки зачарований її співом, грою, що, доспівавши свою партію, не витримав і нашвидкуруч розгримувавшись, побіг до зали послухати Євгенію Семенівну в останній дії, побачити знамениту сцену божевілля Марфи. Після цього у мене закарбувалося враження, що переді мною була не тільки унікальна співачка зі срібною колоратурою, з безмежними, захмарними «верхами», але й велика актриса.Потім була «Лючія ді Ламмермур», у якій я дуже багато співав разом з Євгенією Семенівною. Ніколи не забуду, як ми співали у Німеччині, у «Штатс-опера». Овації після її арій і у фіналі були такі, як на переповненому стадіоні, коли забивають гол — кричали, свистіли, тупали ногами. Коли ми вийшли на поклон, я аж відсахнувся, наче від шквалу, від вибухової хвилі. А коли вже за півгодини вийшли з театру, нас чекав натовп прихильників — захват, автографи. Я був вражений, розгублений, а вона — наче таке з нею відбувається кожен день. У сцені божевілля Лючії, а ще в арії з дзвониками у «Лакме» я більше ніколи не чув такого абсолютного злиття голосу з флейтою. До того ж, щоб при виконанні таких вокально-складних пасажів не припинялася акторська гра! Таких більше нема. Поруч з нею не можна було не викладатися, не видавати усі свої можливості. Не можна було просто покласти руку на плече — треба було обнімати. Я щаслива людина, бо працював з геніальною співачкою і актрисою.

МИ ПОВИННІ ДОВЕСТИ ДО КІНЦЯ СТВОРЕННЯ МАЛОЇ ОПЕРИ

Євдокія КОЛЕСНИК, співачка, завідуюча кафедрою вокалу Національної музичної академії України ім. П. Чайковського:

— Сумні часи настали без Євгенії Семенівни, бо кафедра без неї осиротіла. Мені особисто її не вистачає. Останні роки ми були дуже близькі. Коли Мірошниченко завідувала кафедрою, я їй допомагала, а коли призначили мене на цю посаду, то вона завжди була поруч. Знаєте, коли такий майстер поруч, то це і допомога, і підтримка, і взаємовиручка. А ще враховуючи досвід попередньої нашої спільної роботи на сцені. Я прийшла в театр, коли Мірошниченко вже була народною артисткою СРСР. Перше моє творче знайомство з нею відбулося у виставі «Чарівна флейта», яка була її «діамантом», особливо арія Цариці ночі. Я співала Папагену. Отримати одразу такий приклад майстерності і натхнення — це велике щастя і дуже висока планка, на яку рівнятися й рівнятися. Те, що Євгенія Семенівна у більшості іпостасей була недосяжна — то не посмертні дифірамби, а факт. Про далеке минуле можна згадувати до безкінечності, але сьогодні мені болить одна не доведена до кінця справа, через що я відчуваю свою провину і, нажаль, безсилля. Йдеться про Малу оперу, про яку так мріяла Євгенія Семенівна. Коли вона захворіла і вперше їхала до Мюнхена на операцію, хотіла передоручити театр мені, просила не кидати цю таку важливу для неї справу життя. Я ж казала: «Ти одужаєш, повернешся і будеш працювати. Я допомагатиму. Будемо разом тягнути цього воза». Я хотіла, щоб вона не втрачала надію, волю до життя. І Мірошниченко таки переборола страшний недуг! Лікарі гарантували їй щонайменше років вісім життя. Але смерть підступилася з іншого боку і несподівано вирвала її з життя. Через цю раптовість досі не можу оговтатись... то був удар. Через тісну щоденну співпрацю в НМАУ ми останнім часом дуже здружилися, знали все про особисте, сімейне життя одна одної, не те що в молодості, коли кожен мотався по гастролях, концертах... Біля домовини, під час прощання ми зібрали підписи під зверненням про подальшу підтримку справи створення театру імені Євгенії Мірошниченко. Але надії на те, що вона буде доведена до кінця немає. Це боляче, бо ми ж готували дім для своїх творчих дітей — учнів, яких ми випускаємо, а їм часто ніде дітися. А вони ж талановиті, а вони ж хочуть співати. Після смерті Євгенії Семенівни на кафедрі утворився певний вакуум. Ми останнім часом залучаємо до викладання наших відомих солістів, як поважних, так і досить молодих, щоб вони спробували себе і заповнили цю пустоту. Та все ж коли такий майстер іде, замінити його неможливо. Дай Бог кожному створити і заповнити свою нішу. Але особисто я відчуваю поруч з собою пустку, там, де була вона — колега, друг, особистість. Я не знаю інших педагогів, які б так вболівали за своїх студентів. Багато з них сьогодні працюють в Національній опері, мабуть, в кожному музичному театрі країни співає хоча б одна її учениця. І всі вони, в першу чергу, називають її мамою. А це — звання з найвищих!

ЯК СОПРАНО МОЖЕ НАВЧИТИ БАСА? ЄВГЕНІЯ СЕМЕНІВНА ЗМОГЛА!

Сергій КОВНІР, соліст Національної опери України, бас, вихованець Мірошниченко:

— Коли я приїхав вступати до консерваторії, сталося так, що у гуртожитку не знайшлося місця. І ми з приятелем поселилися у дитячому садочку. За якісь невеликі гроші нам дали ігрову кімнату. Два тижні ми спали на столах, підкладаючи під голови замість подушок м’які іграшки — їжачків, собачок. Коли вже здали вступні іспити, мабуть хтось розповів цю історію про нас. Приятель мій не пройшов тур і поїхав додому, а я залишився сам серед іграшок... Євгенія Семенівна подзвонила серед ночі і сказала, що забере мене до себе. Наступного дня я уже жив у неї, аж поки не звільнилися місця в гуртожитку. Але її дім став для мене, як і для усіх її учнів, другим рідним домом. Часто питають, як сопрано може навчити баса? Не знаю, як, але Мірошниченко змогла, і пишаюся, що її учень. Вчитися було цікаво. Вона весь час посилала нас на різні концерти, давала можливість не тільки практикуватися на публіці, а ще й гроші заробляти. А це для вічно голодного студента, погодьтеся, немаловажливий аргумент на користь обраного фаху. У Євгенії Семенівни співали всі, може й були улюбленці, але її особисті вподобання ніколи не відбивалися на решті. Наш клас — то була сім’я.

ЇЇ ОСОБЛИВИЙ ДАР — ВСЕЛЯТИ ВПЕВНЕНІСТЬ У СОБІ

Оксана ТЕРЕЩЕНКО, солістка Національної опери України:

— Зустріч із Євгенією Мірошниченко для мене — одна з найважливіших подій життя. Вона стала моєю другою мамою. Для нас, тих, хто приїхав вчитися з інших міст, її щира любов, турбота була такою ж важливою, як увесь процес навчання. Її дім завжди був відкритий і ніхто ніколи не йшов з нього не нагодований смачною домашньою їжею. Готували для нас і готували ми самі. Євгенія Семенівна вболівала за наше особисте і професійне життя. Для неї було дуже важливо, щоб кожний з її учнів відбувся у творчому сенсі. Коли я вступала до НМАУ, то однозначно вирішила, що буду проситися до класу Євгенії Семенівни. Моя мама вирішила йти разом зі мною, ми домовилися зустрітися біля класу, не зговорюючись, ми купили абсолютно однакові величезні букети білих гладіолусів. Раптом відкриваються двері і з’являється Мірошниченко — у чомусь яскравому, летючому, з фантастичною зачіскою, макіяжем, який робив її невимовно прекрасною. У мене ледь повернувся язик у роті, що вимовити своє прохання про прослуховування. Вже потім я дізналася, що на екзаменах я сподобалася іншому педагогу і, як тоді водилося, вона хотіла мене взяти до свого класу, а Євгенія Семенівна теж уже сформувала свій клас. Але я хотіла тільки до неї. Мірошниченко ввічливо відмовляла, посилаючись на відсутність місця, але я не здавалася. Дзвонила, питала, чи не звільнилося раптом місце. Те, що воно просто не може звільнитися на самому початку, я просто зі своєю провінційною наївністю не розуміла. Написала заяву про своє бажання, мене відмовляли, навіть тодішній завкафедрою Костянтин Іванович Огнєвой. Врешті-решт, добре материнське серце Мірошниченко не витримало облоги і вона взяла мене до себе. Закінчився підготовчий курс, і на перший курс з п’яти дівчат вступила я одна. Їх, слава Богу, прийняли наступного року. А тоді вона переживала за них, а в мені чомусь була впевнена. І ця її впевненість поступово передалася мені. Це був її особливий дар — вселяти впевненість у собі нам, дівчатам. Це дуже допомагає тепер у житті. Але це не було самовпевненістю, бо одночасно прививалося вміння і необхідність весь час учитися, працювати. Тому ми, її учні, будемо завжди їй вдячні і вдячні Богу за цю доленосну зустріч.

12 червня у «Вітальні Івана Козловського» відбудеться концерт до дня народження Євгенії Семенівни Мірошниченко, в якому братимуть участь і співатиму на честь своєї вчительки, великої співачки, прекрасної людини її колеги та учні.