Роман Балаян: Ніколи не змінюю ходу
Якби в золотій скарбниці кіно не було таких стрічок, як «Филер», «Храни меня, мой талисман», «Полеты во сне и наяву» і багатьох інших, створених режисером Романом Балаяном, за пальму першості приналежності якого борються три країни — Вірменія, Україна та Росія, — моє життя, як, гадаю, життя багатьох інших людей, було б менш осмисленим. Стрічки його по праву стали класикою, і повертаєшся до них, як до улюблених класичних творів, у різні вікові періоди життя, відкриваючи для себе щось нове. Творчий потенціал Балаяна-митця викликає захват. Мудре, справедливе й чесне, за гамбурзьким рахунком, ставлення до життя — повагу. Життя подарувало мені радість дружнього спілкування з його родиною, яку я просто люблю, бо вони — СПРАВЖНІ. І, повірте, так вважаю не лише я, а й усі, чиї шляхи перетнулися якимось чином із ними. 15 квітня — день народження Романа Гургеновича. Та що там день народження — 70-річний ювілей. Підсумків не підбиваємо. Просто живемо і працюємо.
— Романе Гургеновичу, не хочеться говорити ані про ювілеї, ані про підбиття підсумків. Тому почну з кінця. Зазвичай ви відзначали день народження або розбиттям тарілки, або завершенням стрічки. Що сьогодні відбувається в режисера Романа Балаяна?
— Зможу точно сказати через місяць. Якщо сценарій за моєю заявкою вийде, а я сам написав його, потім відмовився від написаного, запросив до співробітництва сценариста Марину Мареєву. Три чверті з того, що вона надіслала, приймаю, але решта пішла кудись зовсім в інший бік. Якщо все буде гаразд, 15 червня — запуск.
— Це буде російське чи українське кіно? Хто фінансує?
— Фільм буде російським. Але студія Довженка хоче брати участь технікою. Сподіваюся, московський продюсер погодиться.
— А зйомки де проходитимуть?
— У Києві. Я один із тих, хто вміє російські гроші залучати в Україну.
— І є вже ідеї щодо кастингу?
— Артистів? Ні. Героєві — 35, героїні близько 20. Бажано, щоб у дівчини був типаж із картин Ботічеллі. А герой з ознаками інтелекту на обличчі (ха-ха).
— Двадцять років, та з інтелектом на обличчі — це непросто?
— Ні. Це героїні двадцять. А героєві — 35. Уперше не можу назвати навіть приблизно цього віку артистів. Будемо дивитися, шукати...
— У російському кіно сьогодні неймовірна кількість досить дешевих «розважалок», якщо говорити про масове кіно, прокинулася велика любов до римейків.
— Ну чому ж? Багато артхаусу в них, штук п’ять-шість на рік серед 70 картин. Хіба це погано?
— Про що, на вашу думку, сьогодні важливо й цікаво говорити з глядачем? На що він може відгукнутися?
— Не знаю, на що відгукується глядач. Упевнений, треба знімати на вічні теми, не на ситуативні й швидкоплинні, які вважаю публіцистикою, — це середовище документального інтересу. Про вічне — про любов і зраду, про дурних та розумних, нічого іншого немає. Залишилася в минулому радянська доба, коли ми тримали в кишені кулаки. Мовляв, потай ми проти цієї влади, чиновник не прочитає, розумний здогадається — це вже минуло. Периферійність мислення — все це якийсь провінціалізм, що прийшов із Російської імперії, з радянської епохи, час цьому підвести риску. Знімати, що в Україні нинішні гірші, аніж ті, що були, чи навпаки? Мені це нецікаво. Тому, вважаю, говорити потрібно про щось вічне, загальнолюдське. Адже у світі загалом лише 36 сюжетів. Береш коротку анотацію, вибираєш тему і — пишеш (сміється).
— Якщо ви вже самі вимовили слово «влада», що можете сказати про сьогоднішню гуманітарну політику в країні?
— А в чому вона виражається? У мене в цій сфері ніяких глибоких пізнань. Не знаю! Про кіно знаю.
— І що можете сказати про кіно?
— Починаючи з 1991 року тепер уже минулого століття, верхи не розуміють ролі кінематографа. Скажімо, в Росії пан Путін сім-вісім років тому спрямував у кіно 150 мільйонів доларів. У Росії вже є фільми, де ЧК благородне і КДБ теж. Але є й багато інших стрічок, близько 60—70-ти. Вони інтегрують свою ментальність у світ через кінематограф. Гадаю, наша влада не «доганяє» цього питання. А кінематограф — це знято кіно, й у світ. Це не перекладна література, яку прочитають троє, не живопис, де в галерею прийдуть одиниці, не попса, дякувати Богові. Ось цю роль пропаганди, інтеграції себе у світ ми упускаємо, бо, крім хімії та металу, в нас нічого не інтегрують. Це завжди дивляться, але інше питання, чи може тільки це бути «обличчям країни»? Ну, найближче, що мене, до речі, цікавить: я входжу в оргкомітет із 70-річчя Івана Миколайчука, що має відбутися 15 червня. Кіномитець України, улюбленець публіки та інші найвищі похвали. Ми в оргкомітеті вже чотири місяці поспіль говоримо про гроші, які потрібні для проведення ювілейних урочистостей. Чому? Будь-яка влада повинна бути зацікавлена в тому, щоб гідно вшанувати таку людину, а не змушувати нас думати про гроші. Не розумію цього!
— А ви не зверталися до влади? В Агентство кіно?
— Ну, начебто там мало грошей, цього року на кіно нібито дали 100 мільйонів.
— Яка доля фільмів Романа Балаяна? Адже плівка старіє, чи вдалося перевести їх у цифру?
— Студія ім. О. Довженка випустила чотири фільми, вони в продажу, але ще їх не бачив. Уже рік, як випустили. Ну, а зробив за свій рахунок у Москві, через Білі Стовпи, сім. У комп’ютері виправляв зображення, навіть дещо скоротив. Так, у мене особисто вдома є.
— А для «загального користування» лише чотири стрічки?
— У моєму варіанті якість, можливо, навіть краща, ніж у тих чотирьох. Щоб це зробити фірмово, треба на кожну картину витратити близько п’яти тисяч доларів. Мені за 3700 зробили всі сім картин «по блату».
— З давніх-давен тривають суперечки про те, що таке Спілка кінематографістів, наскільки вона життєздатна, перспективна.
— Щоб не образити всіх, хто працює у Спілці, — вони щось намагаються робити, пропонують — але все це вирішувалося тільки в Радянському Союзі — зі своїми гаслами, мріями й проблемами. Починаючи з 1991 року, все це залишилося і без належного нагляду, і без уваги держави, тому, мабуть, і в’яне ініціатива знизу. Хоч дуже порядні люди працюють та очолюють нині СК. Та коли вже Михалкову не вдається щось зрушити з місця, то в нас тут і поготів. Будинок кіно — це такий собі геронтологічний притулок, де можна зібратися, доки ми живі, залишилося років 10—15, це матиме значення. Люди можуть прийти, безкоштовно подивитися фільм, побачити один одного, дізнатися, що хтось захворів, а когось уже немає, хтось чимось порадує. Це «посиденьки» в доброму сенсі цього слова. Особисто я на місці Спілки впритул зайнявся б питанням дебютантів. Готовий підтримати кожного, якщо побачу зерно в його роботі. В інституті, кажуть, багато геніальних випускають, чому ж вони не знімають? Свого часу Маслобойщиков та Андрейченко одержали дебюти тільки завдяки тому, що я наполіг. Студія була проти. Вдалося зламати їх. Ці хлопці зняли свої стрічки тому, що я не сумнівався в їхньому таланті. А коли впевнений, пру, наче танк. Для себе ніколи не стану просити, домагатися чогось, але заради талантів піду до кожного.
— Закінчуючи місцеву кіношколу, хлопці, в кращому разі, йдуть працювати кимсь на телебаченні або їдуть із країни туди, де затребувана їхня професія. Які ж перспективи в українського кіно?
— Ніяких. Держава повинна «викинути» гроші й, передусім, на старт молодих людей. Не знаю, як і з чим вони запустяться, просто є надія, що серед 20 дебютантів п’ятеро виявляться тими, хто повинен та вміє знімати кіно. Більше нічого не пропоную. Не встановлював би жорсткого контролю над молодими людьми, над їхніми сценаріями, бо якщо жорстко втручаєшся, вони скажуть — не вдалося зняти хороший фільм, бо їх ламали. 20 дебютів, п’ять вийшли, інші зрозуміють, що треба шукати себе в чомусь іншому. Для зрушення в кіногалузі треба б зняти блокбастер. Тільки хто міг би в Україні зняти його? Не знаю. Таке кіно необхідне, щоб залучити інвесторів, які зрозуміють, що в кіно можна заробляти не лише на «відкаті», а зробивши справу. Для цього потрібен комерційний проект, класний режисер. Нехай з Америки, яка різниця, аби була близька нам, українська тема. Це спрямувало б кіно в напрямку серйозних інвестицій, адже продюсер, який користується тільки державними коштами, — половина продюсера. А справжнє кіно в Європі, у світі займається залученням грошей. Інвестор повинен знати, навіщо дає гроші, вірити, що людина, якій він їх дав, уміє робити кіно, і стрічка не лише поверне його гроші, а й принесе прибуток.
— Але хоч щось цікаве в кіно відбувається?
— Скажімо, росіянин Сигарєв — сьогодні, мабуть, найбільш здібний хлопець, прийшов у кіно з драматургії. Його фільм «Вовчок» дуже важкий, але дуже цікавий. У Росії колишні совки обговорюють, чому таке засилля чорнухи. А я вважаю, що просто настав час патологоанатомів, патологоанатомічних аналізів. Інша річ, що ці хлопці наприкінці таких фільмів повинні порадити якийсь вихід. Не ідеологічний, а такий, як у Фелліні, де наприкінці Кабірія усміхається молоді, яка проїжджає своєю дорогою. Це як травичка, що проростає крізь асфальт.
— Хепі-енду хочеться?
— Хепі-енд з’явиться, коли в нас буде демократична держава, взагалі інша держава, яка не думає про ці речі. Америка — країна прибульців, їм потрібні переможці. У них, якщо через півгодини від початку фільму героя вбили, не віримо, у них герой не може бути вбитий. За десять хвилин чудесним чином воскресне й наприкінці живий поїде додому, обійняти дружину та дітей.
— Що відбувається в плані підготовки молодих кадрів, школа українського кіно існує?
— Не знаю. Намагався й намагаюся відкрити режисерські курси, де немає обмежень за віком. Вищі курси в Москві — до 35 й обов’язково після першої вищої освіти. Організація таких курсів потребує грошей. Потрібно приміщення, покупка трьох камер, мають бути монтажні. Щомісяця на майстер-клас запрошуються найбільші режисери світу, протягом року — 12 майстрів. Наприклад, Кустуріца, Коппола тощо. Необхідно оплатити їх VIP-прийом, три дні майстер-класів. Вони будуть «пудрити мізки» курсантам. У цьому місяці приїхав Ім’ярек, вирішили, що треба наслідувати таке кіно, — через місяць з’являється Альмадоваро, на дванадцятому «Чапліні» у них голова піде обертом. Хто подужає, стане класним режисером, а якщо не потягне, пройшовши таку школу, все одно буде професіоналом. Ця ідея не дає мені спокою з 1996 року. В Єревані звертався і в Києві. Нічого не вийшло, бо за цим — гроші чималі. У систему Карпенка-Карого увійти з цим, як пропонують, мені нецікаво. Там є люди, вони зайняті своєю справою. Успішний продюсер Олег Кохан знає цю ідею, я йому все детально виклав. Він намагається займатися цим зараз, хоч я не надто вірю в успіх. До речі, сам викладати не буду. Запросив би двох професіоналів місцевих, щоб викладали ремесло, а решту — ці самі, «Чапліни».
— Але ж Балаяна теж не в пилу знайшли?
— Не люблю я це. На курсах, якщо вони будуть, моя участь обмежиться лише вступними іспитами, куди я запрошу Михалкова, Кустуріцу, Панфілова. І якщо четверо таких різних людей вирішать, що претендент талановитий, отже, він дійсно перспективний.
— Але держава має бути зацікавлена в цьому?
— Ну, якщо не буде зацікавлена, тоді ці курси просто не відбудуться. Мені буде дуже шкода, бо це мета, де ти думаєш про тих, хто повинен йти за нами. Це турбота про майбутнє.
— В останні кілька років пішла плеяда великих артистів, на яких будувалися репертуари театрів, що тримали кіно на плечах, як Атланти. До того ж, змінилося й ставлення до професії, і система відносин у суспільстві. Яку перспективу в цьому плані має молодий артист?
— Ті, що пішли, теж любили гроші. Але не до такої міри, як молодші, які через гроші лізуть у будь-які проекти, вони девальвуються, ці молоді та 45-річні. Не називаю прізвищ, але вони тут, там і скрізь. Це дике розбазарювання себе, своєї унікальності. Спеціально не називаю наших, щоб не образити нікого. Абдулов, Янковський, Ульянов, Гурченко... Вони заворожували! Бо в тій історії, в тому сюжеті, в якому вони брали участь, ці люди несли ще своє — харизматичне. Бо в їхніх очах — сліди минулого життя.
— Перед цим ви сказали, що в потоці сьогоднішньої чорнухи необхідна якась надія. Власна надія є?
— У майбутніх фільмах чи в моєму житті?
— Ваше життя — це здебільшого ваші фільми?
— Дуже простенько відповідаю: хоч би який сум був сьогодні — особистий, суспільний державний або ще якийсь, усе одно настає ранок. Щастя і трагедії щоранку починаються зі світанку. З нуля.
— Чи здатна людина перетворити навіть трагедію у власному житті на щастя?
— Мабуть, є такі люди. Але я їх не люблю. Це найбільші циніки. Перевертні. Ось, наприклад, так звані деякі нинішні багатії — вони будують життя під себе, під себе, під себе... Внутрішнє «я» згоряє.
— Чи є рецепт власного збереження?
— Напевно. Я, наприклад, не змінюю ходи, не люблю, коли мене кваплять, кудись треба поспішати, треба щось сказати обов’язково — це порушення моєї органіки. Треба намагатися обмежувати себе, не витрачати марно. Треба бути у своїй стихії. Завжди.
— Що для вас найважливіше в системі сімейних цінностей?
— Готовий на багато що заради своєї сім’ї — моєї дружини, моєї доньки, мого сина, онука. Пожертвувати, аж до самого краєчка — це, природно, заради близьких. А слова — «я люблю свою сім’ю» — загальні слова.
— Є біологічний вік, є паспортний. Як почуваєтеся?
— Є нездужання, що дошкуляє інколи, але не заважає веселитися. Душевно я ще той самий лобур, як на мене. Особливо це проявляється, коли приходжу до Миколи Рапая... Ми з ним такого дурня валяємо!
