Розсипаний пазл

Проект «Крути-1918» (англійська версія назви — «Winter of the braves», «Зима сміливих») став одним із переможців Дев’ятого конкурсного відбору Державного агентства України з питань кіно у сесії ігрових тематичних фільмів (до 101-річчя проголошення Української Народної Республіки, до 101-ї річниці бою студентів під Крутами) та отримав 26 млн грн державної фінансової підтримки при загальному бюджеті 52 млн грн. Про масштаб проекту свідчить статистика виробництва: зйомки почалися в Межигір’ї, де відтворювалися французькі локації стрічки, взимку 2017 року знімали з використанням піротехнічних ефектів, за участю великих масовок, тварин та каскадерів. Основні локації були в Києві — Софійська площа, Київська фортеця, вулиці міста. Станцію Крути знімали в Сигнаївці Черкаської області. В цілому задіяно понад 1000 акторів й 2000 одиниць зброї. Тобто кіно зроблено «по-багатому», фактично до 101-ї річниці легендарного бою. Викликала побоювання кандидатура режисера: в доробку Олексія ШАПАРЕВА на ту мить був лише нічим не видатний серіал «Гвардія».

Перша й головна вада фільму — сценарій (Костянтин КОНОВАЛОВ) та його втілення. Драматургія складається з трьох сюжетних ліній: власне бій, підготовка до нього та його наслідки; сімейство Савицьких — стосунки батька-генерала з синами, стосунки братів між собою і з красунею Софією; шпигунська інтрига, пов’язана з російським суперагентом Бергом (Томек СОБЧАК). Власне, ці три сюжети майже не тримаються разом.

Найбільше питань — до шпигунської фабули. В ній зіткнулися одразу й французька розвідка, й таємничі змови, й подвійні агенти, й страшенно важливий документ, який може змінити перебіг війни, й повстання на «Арсеналі», й Троцький, і Ленін, і багато іншого. Логіка дій Берга, щоправда, залишається не завжди зрозумілою — наприклад, навіщо він убив одного з провідників більшовиків, Леоніда П’ятакова? Чому так і не відбувся підрив будівель у Києві, як було задумано? Чим закінчилося інспіроване ним повстання на «Арсеналі»? З ким він б’ється, яку сторону займає, ним керують ідеї чи гроші? Він говорить з акцентом — тож якого він походження і чому працює на червоних? Який це взагалі стосунок має до бою під Крутами?

Любовна лінія між Савицькими й Софією (Надія КОВЕРСЬКА) веде, по суті, в нікуди, не має жодного розвитку. Таке враження, що вона написана просто для того, аби урізноманітнити чоловіче царство кількома жіночими персонажами. І вже точно епізодична роль батька студента Піпського була спеціально написана для того, аби на екрані з’явився чинний міністр культури. Взагалі, регулярна участь Євгена НИЩУКА в крупнобюджетних проектах про війну (згадуються ще «Кіборги», «Таємний щоденник Симона Петлюри») — це феномен, який потребує осмислення. Чомусь у тих фільмах, у яких я його бачив, пан Євген грає надзвичайно фальшиво, в найгіршому сенсі театрально. Що змушує режисерів раз за разом брати його — очікування якихось адміністративних чи фінансових гараздів? Це одна з найбільших таємниць нашої кіноіндустрії.

З батальними епізодами ситуація трохи краща. Проте, знов-таки,   логічних неузгоджень там теж вистачає. Найпомітніший приклад — це коли група українських бійців, заблукавши, опиняється в полоні у Муравйова. Виглядає це так, що не менше ніж 20 хлопців з гвинтівками бере в полон розхристаний неозброєний наркоман. Сцени боїв поставлені більш-менш професійно, щоправда, хрестоматійні 4000 червоноармійців якось усохли до пари сотень. Причому в деяких моментах помітно, що те, що видають за різні атаки — це один напад, знятий з різних ракурсів.

До речі, про Муравйова. Таке враження, що вся його лінія — це фільм у фільмі. Режисер за допомогою дійсно цікавого актора Віталія САЛІЯ з усіх сил демонізує командира червоних до такого ступеня, що той зрештою перетворюється на цілковито самодостатнього персонажа і в цій самодостатності не страшного, а анекдотичного.

Але принаймні його можна вирізнити серед інших. А ось групу головних героїв — друзів-студентів, таких собі, за задумом, мушкетерів, диференціювати дуже складно. Вони всі, за винятком хіба що Андрія Савицького (Євген ЛАМАХ), який просто більше за інших перебуває в кадрі, губляться в цьому миготінні обличь, реплік і шинелей — позбавлені характерів та унікальних рис.

І весь час, майже в кожній сцені, де не стріляють, а розмовляють, Шапарев вдається до мелодрами та гліцеринового надриву — цієї вічної біди всіх історичних фільмів. А якщо бракує штучних сліз — то впорскує ще й пісню «Океану Ельзи». Щоб зал гарантовано розчулився. Зал, щоправда, залишається стриманим.

Очевидно, кожний рятував цей фільм, як міг і наскільки міг. Віталій Салій — по-своєму, Олексій ТРИТЕНКО — в яскравій ролі вусаня-вояки Аверкія Гончаренка — по-своєму, оператор Сергій ПІВНЕНКО з його верхніми планами, панорамами та кліповою насиченістю кольорів — по-своєму. Але в кожного з них, повторюю, якийсь свій фільм; в єдине ціле ці частини не складаються, бо немає двох цементуючих речей: притомної драматургії та точної — саме точної, зібраної — режисури.

Можливо, системна причина невдач таких проектів у тому, що в нас історичне кіно — завжди більше, ніж кіно: це ще й елемент ствердження національної самосвідомості, це політична заява, це елемент державотворення. І ставляться до нього з відповідним пафосом як чиновники, що надають кошти, так і кінематографісти. А автори, які вже підтвердили свій талант на екрані, за це не беруться — не надихає, свобода творчості під питанням, та й собі дорожче.

Надія в тому, що колись до історичного жанру таки почнуть ставитись як до мистецтва.

І тоді, нарешті, дійсно побачимо кіно, а не анімовані картинки з погано написаного підручника.