Сергій МАСЛОБОЙЩИКОВ: «У мене є жадібність до життя»

Привід для сьогоднішнього інтерв’ю із Сергієм Маслобойщиковим — престижна театральна премія «Київська пектораль» за кращу сценографію балету «За двома зайцями» в Національному театрі опери і балету ім. Т. Шевченка (до речі, четверта за рахунком у його послужному списку, до неї аналогічні нагороди  Маслобойщиков отримав за вистави «Дон Жуан» і «Гедда Габлер» у Молодому театрі, «Буря» — в Національному  драматичному театрі ім. І. Франка). І хоча подія це більш ніж гідна, зустрітися із Сергієм ми збиралися задовго до неї (нещодавно він отримав «Мистецьку премію «Київ» ім. І.Миколайчука за документальний фільм «Свій голос»), та все не складалося: Маслобойщиков закінчував об’ємну роботу з оформлення книги, писав сценарій, планував театральні постановки. Отож сьогодні говоримо не лише про театр.

«ГЛЯДАЧІ ПОБАЧИЛИ ДВАДЦЯТИЙ ВАРІАНТ СЦЕНОГРАФІЇ»

— Сергію, якщо вистава вдалася, найчастіше лаври успіху здобувають режисер і актори, тому, очевидно, особливо приємно, що експерти оцінили у яскравому, самобутньому, доволі сучасному балеті «За двома зайцями» майстерність сценографа, де декорації (як і вишукані костюми Анни Іпатьєвої) — повноправні учасники дії, без яких ексцентрична класика могла здатися архаїчною або навіть шароварною. Складно було відійти від можливих штампів у «малюнку» сценічного українського села?

— Справа не в лаврах. Моя участь у балеті «За двома зайцями» доволі випадкова, оскільки я вже давно не беруся за сценографію вистави, якщо не сам її ставлю. У конкретному випадку до мене звернулися  друзі — режисер Віктор Литвинов і композитор Юрій Шевченко, яким я не міг відмовити. Було зроблено понад 20 варіантів сценографії, останній із яких побачили глядачі.

— Як у вас вистачило терпіння?!

— Вистачило, тому що я добре ставлюсь до цих людей. А бувало, що після першого неприйняття ескізів я відмовлявся від подальшої співпраці. Останнім часом, щоправда, такого не відбувається, тому що я домовляюся сам із собою (сміється), що, до речі, теж не завжди легко дається.

—  А який останній театральний проект ви робили і як режисер, і як сценограф?

— Вистава «Небезпечні зв’язки». У Центрі Леся Курбаса, спільно з Київським театром на Печерську.

— Прекрасно пам’ятаю цю постановку! Я бачила її наприкінці 2013 року, коли вже стояв Майдан...

— Цілком вірно. Пам’ятаю, я сказав на прем’єрі, що на легковажних героїв «Небезпечних зв’язків» буквально через пару років чекала гільйотина, і провів аналогію з подіями в Україні, передбачивши, що ми теж розплачуємося за свою легковажність. Французька революція, яка давно стала історією, і сучасна українська ситуація збігалися на сцені.

—  Сценографії  вчилися у Данила Даниловича Лідера?

— Я навчався на факультеті графіки Київського художнього інституту. До Данила Даниловича бігав на лекції, він мене приваблював як особистість. Лідер проголошував художника деміургом, тобто людиною, яка створює свій світ. У нього була улюблена думка: «Спектакль вигадує художник, тому, коли у його світ входить персонаж, він не може не зважати на той простір, у який потрапив». Простір впливає на поведінку людини. Як Бог створив Землю? Відокремив світло від пітьми, створив сушу... Він вигадав простір, і людина, опинившись у ньому, не може існувати поза цим світом.

Скажімо, Іван Драч в одній із ремарок до своєї п’єси написав, що поверхня сцени вкрита дрібними кактусами, — уявіть собі актора, якому доведеться по ній ходити! Він же не зможе не звертати уваги на це... (Сміється.)

«У КІНО Я ГРАВ ВИКЛЮЧНО НЕГІДНИКІВ»

—  А ви уявляєте себе на місці цього персонажа? Наскільки я знаю, ваш перший досвід у мистецтві був саме акторський?

— Звісно, уявляю. Мені завжди хотілося потрапити у простір кіно. Можливо, тому що батьки мали стосунок до мистецтва. Тато вступив до театрального училища при Малому театрі у клас Віри Пашенної. Але почалась війна — і батька призвали. Після демобілізації в училище він більше не повернувся, а оскільки не міг жити без сцени, пішов служити в театр Радянської армії — львівський, який тоді базувався в Києві. Там вони познайомилися з мамою, яка теж була актрисою. А батько — не лише актором, а й художником, і завпостом. Він добре малював, був самоучкою, через війну не зміг повністю реалізувати свої таланти, на жаль. Як наслідок, щоб прогодувати сім’ю, почав займатись електродинамікою, захистив дисертацію, у нього понад сотню винаходів.

Проте тато ніколи не кидав малювати, і моя доля, по суті, була його проекцією — він мріяв, щоб я став художником. Чудово пам’ятаю, як сам закохався в малювання: для того, щоб я добре їв у дитинстві, батько на круглих коробках з-під торта малював різних звірів і підсаджував їх до мене за стіл! (Сміється.) Я був хворобливим хлопчиком, часто застуджувався, а оскільки ми жили в будинку лікаря, дитину, яка щойно чхнула, негайно вкладали з термометром у ліжко, і коли я валявся, завжди малював. Отже, якщо говорити про гени, справді, певними здібностями батьки мене нагородили.

Що стосується мого юнацького акторського досвіду, це справді цікава історія. Якось до нас у гості прийшли сусіди, і під час застілля хтось розповів про оголошення в газеті «Вечірній Київ»: були потрібні діти для виконання головних ролей у художньому фільмі «Ні дня без пригод» режисера Ігоря Вєтрова.  Виявилось, батьки теж бачили це оголошення, але приховали його від мене, не хотіли, щоб я пішов акторською доріжкою, розуміючи, яка це залежна професія. Мені було тоді років 13, ця звістка мене   вразила, і в призначений термін я помчав на кіностудію імені Довженка! Пам’ятаю, була дика злива, дітей (а претендентів було багато) заводили в невеликий хол групами. Я, як і всі інші, промок до нитки, волосся прилипло до лоба, і другий режисер Вілен Хацкевич, побачивши нас, сказав: «Хлопці, герої з вами не прийшли». Я страшенно засмутився, повірити не міг у невдачу і вирішив спробувати щастя повторно. Цього разу світило сонце, моя шевелюра була в порядку, той самий другий режисер мене не впізнав, ткнув пальцем і попросив пройти в кімнату, де дали якісь тексти... У результаті, мене відібрали — на негативну роль. І потім я грав тільки негативних персонажів. У мене в підлітковій акторській історії — понад вісім ролей («Ні дня без пригод», «Доміно», «Земні і небесні пригоди» та ін. — Авт.), майже всі вони негідники! (Сміється.)

— Перший знімальний день пам’ятаєте? Не страшно було?              

— Ні, мені все дуже подобалось. Я й сьогодні на знімальному майданчику почуваюся краще, ніж за письмовим столом. Найкомфортніше місце для мене.

— Чому тоді не стали актором?

— Мене «дотиснули» батьки, переконавши, що актором можна стати завжди, але необхідно мати в руках якусь іншу професію. Я досить легко погодився з їхніми аргументами, тому що хотів продовжувати малювати, і в результаті вступив до художнього інституту.

«МАСЛОБОЙЩИКОВ — ЦЕ ХАНУТЯН ПО-вірменСЬКИ»

— А як тоді стався ваш театральний «роман»? Факультет графіки все-таки передбачає іншу спеціалізацію?

— Того року, коли я закінчував інститут, Віталій Малахов створював свій театр. І мене попросили зробити для нього плакат. Ми подружилися, збіглись у поглядах на творчість, і Віталій запропонував мені зайнятися сценографією в театрі. Там я, до речі, і з Аллою познайомився (Алла Сергійко — дружина Сергія, актриса Театру на Подолі. — Авт.). Так я опинився в театральному  світі, хоча спочатку таких  планів не було. Закінчуючи художній інститут, усе ще  мріяв про кіно... І через кілька років вирішив усе-таки вступати на Вищі курси сценаристів і режисерів до Москви. Туди було дуже складно потрапити, і поки я збирався це зробити, пройшла чутка, що їх закривають. Тоді я подав документи на режисерський факультет Київського театрального інституту ім. І.Карпенка-Карого, на курс до Віктора Борисовича Кісіна, і дуже радий, що провчився у цього майстра цілий рік. У цей час знову відкрили Вищі курси, куди у результаті мені допоміг вступити Роман Балаян, оскільки вірив у мене.

— Ви вже тоді дружили?

— Я знайомий із Романом Гургеновичем із 13 років, з того самого першого досвіду в кіно, з фільму «Ні дня без пригод». Роман працював на картині асистентом режисера з реквізиту. Дуже добре пам’ятаю один момент: красиву сцену, берег моря, пляж (зйомки картини відбувалися в Одесі), на піску стоїть стілець, на ньому висить біла сорочка, і Рома голиться... А довкола бігає наша дітвора і дратує його, а він відмахується від неї рушником!.. (Сміється.)

Знову ми зустрілися, коли я приїхав у звільнення з армії і йшов Рильським провулком у військовій формі, а назустріч — Роман Балаян. Розговорилися. Рома розповів, що зняв новий фільм і зараз іде на його перегляд у Вищу партійну школу. Запросив і мене. Ось за таких обставин я вперше побачив «Польоти уві сні і наяву».

Коли я вступив на Вищі курси сценаристів і режисерів, то навчався в майстерні Романа Балаяна разом з Олександром Атанесяном і Самвелом Саребікяном. Вони мені тоді теж придумали вірменське прізвище Ханутян, це аналог моєму —  Маслобойщиков! (Сміється.)

Два роки, проведені на курсах, виявилися справжнім щастям. Навчатися було надзвичайно цікаво: лекції унікальних особистостей, наприклад, філософа Мераба Мамардашвілі, перегляди фільмів світової класики з «Білих Стовпів», які на той час ніде більше не можна було побачити. Для радянської людини — ковток свіжого повітря.

«БУТИ УЧАСНИКОМ РЕВОЛЮЦІЇ І НЕ ЗНІМАТИ — ДЛЯ РЕЖИСЕРА НЕМОЖЛИВО»

— А потім сталася «Співачка Жозефіна, або Мишачий народ», «Шум вітру» — картини, які схвалені кінокритиками й одержали міжнародні нагороди. Здавалося б, ви повинні були перебирати пропозиціями проектів, але так не сталося. Чому, як  думаєте?

— У цій ситуації я сам винен. Скаржитися на долю — мовляв, у мене не було можливості знімати, не можу. Але мої стосунки із сюжетами розвиваються складно. Проте було кілька ідей, які, на жаль, не вдалося втілити в життя. Остання пов’язана з цікавою українсько-польською історією про незалежну державу, яка була створена Ігнацієм Сибором Мархоцьким (причому повністю за «лекалами» Жан-Жака Руссо) і проіснувала на території України з 1793-го до 1812 року.  Поки проект завис... Напевно, мені давно потрібно було б зняти некапіталомістку сучасну історію для мобільного телефону, до чого я, власне, й прагну.

— Тому ви вирішили спробувати себе в документалістиці? Зізнатися, я з побоюванням дивилася фільм «Свій голос» про дитячий хор «Щедрик», адже прийоми й естетика неігрового кіно кардинально відрізняються від постановочного. І щиро рада, що картина вийшла небанальною і в ній виразно чується ваш голос, даруйте за тавтологію.

— Дійсно, я ніколи не планував знімати документальне кіно. Окрім фільмів про Майдан, ясна річ («Люди Майдану/ People from Maydan. Nevseremos!», «Український аргумент». — Авт.) Обидві революції стали спонукальними подіями, їх неможливо було не зафіксувати. Бути учасником таких потужних історичних потрясінь і не знімати -просто неможливо. Спочатку я навіть не думав, що з репортажного матеріалу вийдуть фільми, просто брав у руки камеру або телефон і йшов на Майдан... Що стосується інших документальних робіт — це епізодичні замовлення, до яких я намагався ставитись відповідально, щоб самому не було соромно.

«ТЕМАТИЧНІ ПЛАНИ ПЕРЕТВОРЯТЬ МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ НА МІНІСТЕРСТВО ІДЕОЛОГІЇ»

— Після подій останніх років в Україні, безпосереднім свідком і учасником яких ви були, чи змінився кінематографічний і театральний світ, який роками вигадував і будував художник і режисер-естет Сергій Маслобойщиков? Взялися б знімати сьогодні неавторське кіно за мотивами творів Кафки або Гете, а фільм на гостру військово-патріотичну тематику, наприклад?

— Це дуже важливе і болюче питання. Мистецтво, як правило, не затверджує певну загальноприйняту  норму, а навпаки, руйнує її. Завжди сперечається з різними суспільними інститутами, що формують «непорушні» думки і «правила» поведінки. Людина складна і багатогранна. Коли вона табуює себе, примушує жити «за правилами», все одно всередині нагромаджує свої «скелети в шафі»,  акумулює власну свободу, яка, звичайно ж, не поміщається в жодній клітці. Це і є — основа драматизму.

Культура, високий театр, талановите кіно — народжуються внизу, з емпірики, з невикористаної людиною енергії. Вони сперечаються з мертвими формами, укоріненими в суспільстві. А ідеологія спускається зверху. Якщо культура говорить: «Я повинен жити так, тому що моя свідомість заснована на практиці мого життя», то ідеологія стверджує: «Ти повинен жити так, «як годиться». За тебе вирішують нагорі».

Коли після революції 2014 року формувалося нове Агентство з питань кіно, я поставив питання: «А чи затверджуватимуться в цій структурі тематичні плани?» Відповіді були різні. Тоді я висловив свою думку, що в той момент, коли з’явиться затверджена зверху тематика, це стане початком кінця нових кінематографічних змін. Міністерство культури перетвориться на міністерство ідеології. Хто старший, уже це проходив. За радянської системи подібні тематичні плани завжди були чудовою годівницею для людей, які не особливо прагнули висловлювати самостійну думку. І в суспільстві, і в мистецтві. Дуже зручна позиція.

Ми всі бачили, коли під час революції люди масово виходили з українською символікою на барикади, як уночі безперервно стояли на Майдані в лютий мороз. Їх ніхто не змушував до цих дій. Це було їхнє власне бажання. І зовсім інша справа, коли патріотизм перетворюється на держзамовлення.

Патріотизм — це дії сумлінної людини, яка професійно і якісно робить свою роботу. І не кричить на кожному кроці, що вона — патріот. А тематичні держзамовлення не лише викличуть роздратування глядачів, а й скомпрометують саму тематику.

— Якби вам запропонували чиновницьку посаду, завдяки якій можна було б впливати на суспільні процеси, погодилися б?

— Я б цього не хотів. Але якби таке нещастя все-таки обрушилося на мене, припускаю, що спробував би знайти алгоритм правильної поведінки чиновника. Чиновника, який повинен розуміти всю відповідальність свого становища. Нещодавно, наприклад, мені пропонували зробити ролик, де повинна була звучати фраза: «Не вперше в нашому місті щось злітає у повітря...» Замовники говорять: «Ні, так не піде! У нас у місті нічого не вибухає. Потрібен позитив». Добре, що я не був присутній під час розмови. Поцікавився б: а історія з Павлом Шереметом, а інші події? Ми живемо в доволі напруженому світі, де не можна не дивитися правді у вічі.

— Якось, іще до всіх революцій, я брала інтерв’ю у відомого політолога і запитала, що для нього найважливіше в житті: сім’я, професія, кар’єра, бізнес чи щось ще? Його відповідь мене вразила: «Для чоловіка найважливіше політика і війна...» Ризикну повторити це запитання вам.

— Мені здається, кожна людина, яка формулює відповідь на це запитання, найчастіше лукавить. Вона говорить так чи інакше залежно від того, ким хоче здаватися. Бог створив нас настільки ж талановитими, наскільки й дурнями. Ми ховаємо свої негативні риси, намагаємося перебільшити позитивні. Або ті, що здаються нам позитивними. Хочемо виглядати такими, якими самі себе бачимо в ідеалі.

На це питання ще Фауст із Мефістофелем намагалися відповісти. Пам’ятаєте, в чому суть суперечки між Мефістофелем і Богом? Мефістофель два товстенні томи намагається спокусити Фауста, щоб почути від нього слова: «Зупинися, мите!»  Не виходить... І лише прощаючись із життям, Фауст таки промовляє цю фразу. Хоче зупинити життя, що минає!

У мене теж є жадібність до життя, з якого не хочеться нічого викидати.