Перейти до основного вмісту

Сергій ПУСКЕПАЛIС: «Жінки самі створюють собі зручних чоловіків»

30 березня, 00:00
КАДР З ФІЛЬМУ «ЯК Я ПРОВІВ ЦЬОГО ЛІТА» / ФОТО З САЙТА KINOPOISK.RU

Вельми затребуваний кіноактор і театральний режисер Сергій Пускепаліс прилетів до Києва на добу, щоб знятися в епізоді українсько-турецького фільму «Люби мене», який є продюсерським дебютом Олени Єршової і другим фільмом молодого українського режисера Марини Горбань.

Акторські екзерсиси привели Пускепаліса на режисерський курс Петра Фоменка. Його театральні постановки в театрах Уфи і Магнітогорська, Ярославля й Москви викликали непідроблений інтерес у глядачів і професіоналів, що підтверджується відсутністю квитків на вистави і чисельними преміями. А пізній прихід у кіно в гучних фестивальних хітах — «Прості речі» або «Як я провів цього літа» — голосно сповістив про появу нового образу кіногероя. В індивідуальності Сергія Пускепаліса чітко проглядається цілковита відсутність «зоряності» і щирість.

«ВСЕ Ж ТАКИ СПОДІВАЮСЯ ЗНЯТИ КІНО»

— Сергію, почнемо з останніх подій у вашому житті — ви знову збираєтеся дебютувати? Тепер у ролі кінорежисера?

— Так, але мене спіткала невдача: зйомки кіно, які мали відбутися в березні, буквально за два дні, знову переносяться на рік. Усе пов’язано з грішми, і для мене це, звичайно, жахливий момент.

— У театрі ви не раз ставили п’єси Слаповського, сценарій написаний за однією з його п’єс?

— Шість вистав я зробив за текстами Слаповського, одна з них була поставлена в Уфі, у молодіжному театрі, мала шалений успіх: вже на рік уперед не було квитків. Тобто всі квитки були розкуплені, унаслідок чого директора звільнили. Башкирське керівництво, міністерство культури звинуватило нас у волюнтаризмі. Там тема досить гостра була, і була музична група Ніколи Стасюка. І я дуже гордий — це дійсно була подія для Уфи, яку до цих пір пам’ятають. Через деякий час подумав — жаль, що немає кіно на цю тему. П’єса називається «Клінч». Це такий боксерський термін, коли люди — вороги, але вони обнялися, не можуть ударити. Цей парадокс, який завжди присутній у творчості Слаповського, мені дуже подобається, і ми постаралися зі сценарієм, здається, вийшло, бо Льоша Серебряков, який повинен був зніматися у головній ролі (він зараз живе в Канаді), прочитавши, шалено загорівся цією ідеєю. Взагалі вони дуже схожі зі Слаповським, навіть зовні, мені і це здалося дуже цікавим.

СИСТЕМА СТАНІСЛАВСЬКОГО І КОМПЛЕКС СОРОМ’ЯЗЛИВОСТІ

— Свого часу ви прийшли в театр майже випадково (хоча до цього був драмгурток) і, як я читала, без особливих амбіцій, але стали актором. Зазвичай із акторства в режисуру приходять саме через амбіції, набридає бути залежним. А вам чомусь просто не захотілося бути актором?

— Ви зараз ставите питання, яке дійсно визначає, напевно, більшою мірою властивості характеру деяких людей. І мій майстер — Петро Фоменко — теж прийшов із акторів. Багато режисерів, я їх точно визначаю: ось ці прийшли з акторів, а ці — головаті такі — фізики, це читається з їхніх робіт. Одні — від голови, а інші — від емоцій. Насправді я б із задоволенням був би, напевно, і актором (вже складно зараз про це говорити), але, мабуть, мені не пощастило: не було поряд людини, з якою б співпрацював настільки, наскільки мені це дозволяла моя свідомість, характер тощо. Будучи актором, вже за багатьох режисерів робив вистави, а вони навіть не знали про це, у їхній стилістиці, їхній манері. Збирався з людьми і працював, потім ми виходили на показ, а нам говорили: ну ось, слава Богу, бачите, вийшло. Так підпільно займався цією справою, бо не хотілося сваритися ні з ким чи давати підставу комусь зі мною посваритися.

— Звичайно, чудово — не сваритися, але, будучи головним режисером театру (а ви були головним режисером не одного театру), наскільки це можливо?

— Прагну не сваритися, а пояснювати з точки зору користі справи свої рухи, вчинки. Інколи бувають страшні помилки у людей, які займаються акторською професією, їх вводять в оману ті, вибачте на слові, педагоги, які їм вселили, що вони актори, а насправді вони такими не є. Не тому, що вони погані люди, вони хороші люди, але немає необхідних властивостей — гіпнотизму, захопленості, інтересу. Всі артисти — виродки, в хорошому сенсі, які володіють властивостями, не притаманними звичайним людям, відсутністю скромності, це нахабна професія. Потрібно вийти на майданчик і сповідатися, душевним стриптизом зайнятися. Вся система Станіславського спрямована на те, щоб позбавити людей комплексу сором’язливості. Коли перебуваю у виробничому процесі, бачу, що деякі люди є баластом. Вони артисти, і вони псують, витрачають своє життя на абсолютну химеру, помилку. Намагаюся пояснити, що треба йти їм швидше, поки життя не закінчилося, чимось займатися іншим, десь відбутися. І багато, хто скористався порадою, зараз прекрасні, успішні, дякують мені.

«УМІННЯ БУТИ ЦІКАВИМ — ВЖЕ БІЗНЕС»

— Бізнес і творчість — сумісні чи ні?

— Тонка межа. Якщо довго себе мислити на сцені, довго жити, не разово (не Ікаром — щось таке зробив, створив, упав, і всі пам’ятають його подвиг, такі приклади є), для того, щоб у цьому перебувати постійно, щодня, треба розуміти, що є деякі таблиці множення. Це називається професіоналізм: точно, певного часу, певної години вийти на сцену і бути цікавим. Це вже бізнес.

— Але акторська професія — це бути цікавим, в ідеалі, всім?

— Складно. Інколи дивлюся на своїх акторів, із якими працюю, зараз у МХТі роблю виставу (спочатку — «Дім», потім — «Минулого літа у Чулимську»), прекрасні актори, і мені хочеться, звичайно, не виробничі завдання вирішувати, а — людські. Аби питання життєві раптом сполучилися з моментами, які автор заклав у цьому персонажі. Чесно скажу, практично завжди це вдається. Бо знаходжу певний матеріал для певних людей: для мене люди, з ким належить працювати, вирішують усе.

— Вампілов — це був такий миттєвий крик у 70-х: коротке людське життя, коротке творче, лише п’ять п’єс, починаючи з «Прощання у червні», закінчуючи «Минулого літа в Чулимську». Що сьогодні прагматичному глядачеві і прагматичному акторові, який прийшов у театр (адже змінилося світовідчуття у людей), може сказати драматургія Вампілова і що ви у ній знаходите для сучасного життя?

— Вампілова не можна робити «мозковим» образом. На мою думку, його драматургія дуже фізіологічна. Вона заснована або на грі гормонів — «Прощання у червні», або — «Минулого літа в Чулимську» — на повній життєвій безвиході. У всіх безвихідь виникла — пенсія, неможливість жити зі своїм чоловіком Дергачовим, неможливий син-ізгой тощо. Все. Безвихідь! Сьогоднішній день теж вбачається сповна тупиковим, і якщо уважно вчитатися, просто вдивитися у Вампілова, це — п’єса-істерика.

ЇЗДА У НЕВІДОМЕ

— Ваша поява на кіноекрані була досить пізньою. Не знаю, чи була помічена широким глядачем перша робота — епізодик у «Прогулянці» Олексія Учителя. Але «Прості речі» підірвали свідомість багатьох людей, бо тут було, з одного боку, життя, з іншого, зовсім і не життя, адже так не живуть! Чим для вас була ця роль, чи визначила вона подальшу долю кіноактора Пускепаліса?

— По-перше, звичайно, після цього фільму я потрапив уже до певної компанії людей. Мені їй зраджувати вже складно, неможливо практично. Все, ми вже мічені роботами такого напряму, змісту. І далі можна плюс-мінус, але спроба до втечі — розстріл одразу ж.

— А пропонують утікати?

— Звичайно, дуже багато різних пропозицій. Але, володіючи деяким надзмістом, говорю: «Хлопці, не треба. Морока вам буде. Цього я ніколи не зроблю, не вийде, жанр одразу зміниться, ви це ніколи не продасте потім, і нічого не вийде у вас. Не треба». А «Прості речі» — для мене це була дійсно їзда у невідоме кіно. Хоча на той час була вже людина, яка багато розуміє про себе, у сенсі творчості, роботи. Це було, звичайно, хуліганство в певному сенсі. Мені цікаво. Акторське в мені ще залишилося щось. У театрі вже ніколи не зіграю, сталося повне переродження, це неможливо — не можу на сцену виходити, соромно.

— Ви боїтеся відповідальності, адже на кіномайданчику немає глядачів?

— Розумію, про що ви говорите, коли є глядачі, береш їх у спільники, аби переконати. Потрібні певні фізичні властивості, які вже втратив. А в кіно ще у мене залишилося ось це — життя прожити, поглянути, а як було б, якби. Мені було цікаво у «Простих речах» поглянути, як би я повівся, якби опинився у таких обставинах. Але все одно це різновид мазохізму.

— Однак, після настільки яскравої появи у кіно, ви заявили про себе як про людину з дуже сильним чоловічим началом, створили образ справжнього чоловіка, це якимось чином потім відбилося на вашому житті і на вашому спілкуванні не лише з чужими, й з близькими?

— Та ні, мені здається, у мене дуже кондова свідомість у цьому сенсі. Відсутні будь-які завищені самооцінки, чудово розумію, що насправді, а що хочеться людям. Акторам інколи говорю: «Слухай, у тебе був успіх, піди і помий підлогу». Тобі буде простіше. Тому що це те, що у тебе вклав автор, режисер, маса талановитих людей, і ти просто відбив це світло. Твоя участь прекрасна, але не більше і не менше. Не треба думати, що Бога за бороду схопив. Як відбилося? Мені трішки складніше стало жити. Виникло ще якесь незрозуміле ставлення людей до мене, бажання побачити щось додаткове. Я і не переконую, але і не намагаюся потурати, живу і живу, прекрасно розуміючи все про себе.

— Лукавити доводиться?

— Доводиться. Доводиться обходити гострі кути. Але! Це все допомогло зустрічатися з дуже цікавими людьми. І коли ти розумієш, що виходиш за межі просто «здрастуйте», вже спілкуєшся досить близько, виникають прекрасні одкровення, відкриття, це, звичайно, вельми чудово. Бо знято між нами броню. Нещодавно абсолютно випадково з Віктором Олексійовичем Проскуріним близько познайомився. Він вже знав мої роботи, я, звичайно, його. Картина «Вийти заміж за капітана». Не знаю, яка жінка не хотіла вийти заміж за капітана після цього фільму, і раптом ця людина відкривається абсолютно з іншого боку — він прекрасно мислить, приголомшливий актор, філософ. Коли він телефонує і пропонує: «Сергію, давай побачимося», — ця можливість мені подобається.

— Один епізод із вашого життя, для мене досить цікавий, не дуже зрозумілий щодо глибинних мотивацій, — любительський театр у Магнітогорську, де ви зібрали місцевих олігархів. Звідки це виникло? Що це було — творчість чи розрахунок?

— Це прекрасний період у моєму житті, який ми згадуємо. Знайшов хороших приятелів і двох друзів — Андрія Фролова і Рафаеля. У Магнітогорську абсолютно випадково був у складі журі фестивалю бардівської пісні, а вони спонсорували. Я втік звідти, але ми познайомилися. Після цього почав їх у театр підтягати потихеньку, напевно, сподіваючись згодом скористатися їхніми фінансовими можливостями. Нічого подібного, звичайно, не сталося, просто ніяково потім стало використовувати наші дружні взаємини у якихось корисливих цілях. Ми багато зустрічалися неформально, були посиденьки, гуляння, і якоїсь миті я говорю: «Досить бухати, давайте справою якоюсь займемося». Спочатку була ідея щось із дітьми зробити, потім я запропонував поставити Чехова: «Ведмідь», «Пропозиція», «Ювілей». Вони відкрили для себе Чехова, прочитали і ми репетирували місяці з чотири. Це були люди дуже шановані, не олігархи, це сильно сказано, але досить заможні й відомі люди. І ми зробили дві вистави. Потім, звичайно, всі ЗМІ узяли цю історію і подали так, що місцеві товстосуми з глузду з’їхали, «бісяться з жиру». Ні, це нормально було. Талановиті люди, які знайшли у собі сміливість. Прийшли усі їхні співробітники, ми орендували на шість днів театр для репетицій, потім показували цю виставу, був фурор. Я вам більше скажу: вони зіграли так, як жоден артист би не зіграв. Інша справа, що непрофесіонали один раз тільки можуть так зіграти. Але це було дуже цікаво. В пам’яті міста це залишилося надовго і залишиться, я переконаний. Такого «хуліганства» ніхто ніколи не дозволяв собі.

МЕГАПОЛІС ЧИ ЖИТТЯ

— Чехов перший, хто заявив вустами своїх героїв: «В Москву, в Москву!», і за всіх часів, і за радянських, і сьогодні, в усякому разі в Росії, всі прагнуть до Москви, в мегаполіс, де є солодка можливість «виграшу». У вас, людини відомої, затребуваної, така можливість була. Але ви звідти виїхали і, наскільки я розумію, це позиція. Чому?

— Просто життя-то одне. І якщо життя пропонує деякі обставини, на них варто чітко відгукуватися і реагувати, бо можливості повернутися назад не буде. Мені інколи здається, що люди, які живуть у Москві, не проживають дуже багато життів. Зараз дві години їздитиму в один кінець, дві години — в другий, та це зараз, а потім у мене буде все добре, але так проходить життя. Все! А давай я куплю за 15 мільйонів рублів квартиру і покладу на це все своє життя. І коли я це зважив усе, зрозумів, що за 15 мільйонів можна багато всього встигнути, аби отримати задоволення, порадіти, не лише самому, а і сім’ї, близьким. Зрозумів, що Москва насправді хиже місто, і вона, звичайно, використовує амбіції людей, які ніколи не замислювалися, що життя одне. Для мене останнім часом лише тло міняється. Київ, Москва, Чикаго — одне й те саме, скрізь такі ж люди, такі ж схеми стосунків, не зациклююся на цю тему. А в Москві дуже багато друзів хороших, і, на жаль, через Москву вирішується все швидше. На жаль, у нас країна така, не мені її переробляти, змушений грати в цю гру. У Москві треба бути дуже пильним. Багато хто, приїжджаючи туди, інколи дозволяє собі такі вчинки, які в нормальному житті ніколи б не дозволив.

СІМ’Я ТА ІНШІ РАДОЩІ

— Коли думала про вашу сім’ю, дуже співчувала вашій дружині, її доля страшна — офіцерська дружина, яка їздить по гарнізонах з чоловіком: хочеш не хочеш — уперед. На якомусь етапі ваш шлюб перетворився на гостьовий, це більш продуктивно для збереження сім’ї?

— Цей гостьовий шлюб сім’ю і врятував якоїсь миті. Тому що ось ви бачите мене, я не розумію, як о 8 ранку піти на роботу і о 5 годині вечора повернутися, мені це важко уявити. Зрозуміло, що це якось мучить і мою чудову улюблену дружину. Як «лицом к лицу лица не разглядеть», а тут якраз і виникає якась тяга, виникає справжнє кохання. Яке не пригнічує, а справжнє, коли можна пробачити щось, зрозуміти, коли що б там не було, ти все одно приповзаєш додому. І зрозуміло, що якби щодня ти там знаходився, ці стосунки стали б побутовими. Але не виходить (сміється).

— Це щастя, ви позбавлені побуту?

— Побут існує, звичайно.

— Якщо запропонувати режисерові Пускепалісу абсолютно вільний політ у сенсі вибору першоджерела для втілення, на чому б зупинилися? Що більше за все хочеться сьогодні зробити?

— Пушкіна «Маленькі трагедії». Думаю про них вже достатньо довго, років, напевно, з сім. Викристалізовується потихеньку вже в якісь образи. Не все, звичайно. А для актора Пускепаліса головне — хороша компанія. Ось приїхав до Києва, до Славка Булаковського, улюбленого оператора, така радість, як відмовитися. Фільм молодого режисер Марини Горбань «Люби мене» про те, чим жінка живе, що нею рухає... Знаєте, пройшов Хрещатиком, звичайно, Самару ніхто не переможе в сенсі красивих дівчат на один квадратний метр. Друге місце — Владивосток і вся ваша Україна. Прекрасні дівчата. Взагалі, це планета жінок. Чоловіки так, бовтаються там десь. Жінки роблять те, що хочуть. Хочуть, щоб були такі чоловіки, значить, такі чоловіки. Зараз жінки зручних чоловіків собі роблять, щоб не гуляв, сидів удома, хороший такий, у штанцях вузеньких, модненький.

— Кому ж потрібен такий?

— Судячи з усього, історично, потрібні жінкам такі чоловіки. Адже вони роблять журнали, стиль виробляють, відбирають. Раніше жінці потрібен був чоловік, який завойовував землю, щось відбив, захистив, дав у зуба комусь, дров нарубав. А зараз чоловіки такі всі, зручненькі...

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати