Шаман Кольору

— Гадаю, буде багато каменів у мій город. Адже все тихо й спокійно, поки ніхто нічого не робить, а варто почати, як чуєш докори: мовляв, він і концепцію розробляв, він і в експертній раді, і тут же свої роботи пропонує... Насправді, це так і є, адже ініціатива проекту належить Віктору Хаматову, Олександру Соловйову, Олексію Титаренку, Анатолію Криволапу й мені. Може, це й не дуже скромно виглядає, однак відступати вже було нікуди.

— Привілей першого явно сумнівний, адже саме йому дістаються всі гулі...

— До цього мені не звикати. Якось я почув на свою адресу таку фразу: «Сільваші використовують як прапор, об який потім витирають ноги». Я цю сентенцію перевіряю на собі з 1987 року. До речі, концепція створення в Україні музею сучасного мистецтва виникла тоді ж. Скільки разів я виступав і на різних круглих столах, і на зустрічах в Міністерстві культури, пам'ятаю навіть пропонував, щоб колишній музей Леніна (тепер Український дім) передати під музей сучасного мистецтва. Найсмішніше, що тоді це здавалося реальним.

З висоти сьогоднішнього дня я розумію: тоді для цієї ідеї ще був не час. Жертвою зволікання стало багато кардинальних робіт початку 90-х, так само, як і безліч робіт 50 — 70- х років — за цей час вони просто опинилися на Заході. Однак тепер процеси, які десять років тому здавалися бурхливим виром, чітко викристалізувалися, прояснилися їхні основні тенденції, головні постаті. Це й необхідно зафіксувати в колекції майбутнього музею. Але музей сучасного мистецтва — не лише фіксація, консервація часу в артефактах і персоналіях, він має бути живим — займатися лабораторією, акумуляцією нових ідей. А також, як і будь-який інший музей, покликаний встановити ієрархії, згідно з якими сформується чітка інфраструктура художнього життя. Але найголовніше — цей музей має дати відповідь на запитання, що таке сучасне мистецтво. Запитання, яке, чесно кажучи, й мене дуже цікавить.

— Який збіг, мене теж... — На нього досить важко відповісти. Спочатку слід розмежувати два поняття: мистецтво сучасників і «сучасне мистецтво». Якщо з першим все зрозуміло, то друге я визначив би як зону «на-межi», в якій не існує закритих зон, скасовані табу, всі традиційні види й жанри проникають один в одного, змішуються. Наприклад, мода — ідеальна ілюстрація того, що таке сучасне мистецтво. Вона використовує музику, фотографію, театр, танець, інсталяцію, живопис, боді- й відеоарт; це й явище культури, й соціальне явище, й шоу, й водночас виробництво.

Зараз багато хто, й резонно, може заперечити, що «сучасне мистецтво» (або contemporary art) на Заході й у Києві — це дві різні речі, оскільки багато в чому contemporary art — це мистецтво технологій, рівень розвитку яких у нас і на Заході непорівняний. До того ж, на відміну від Заходу, традиційне мистецтво органічно переростало в мистецтво модерну, модерн — у модернізм, а модернізм — у постмодернізм, і відповідно нині всі ці ніші природно зайняті та благополучно співіснують без того незрозумілого напруження, яке дуже характерне для українського художнього життя. А в нас після «чорної діри» в мистецтві з 20-х до кінця 50-х, коли ні про яке сучасне мистецтво не могло бути й мови (лише в деяких художників були спроби пунктирно, точечно зв'язати свою творчість з тим, що відбувалося на Заході), можна говорити про якийсь рух лише з середини 80-х років. А вже до середини 90-х ми творче синхронізувалися з тим, що відбувається на Заході.

— А як буде формуватися експозиція майбутнього музею?

— Дві основні тенденції 90-х виражали групи — «Живописний заповідник» і «Паризька комуна»: «Заповідник» я з самого початку вистроював як модерністську ситуацію (внутрішньо виростаючи з модернізму, ми прийшли до живопису, який вже знайшов свою власну мову), тоді як «Паризька комуна» тяжіла до постмодернізму. Ці дві групи визначали обличчя 90-х — тому їхня творчість і буде основою майбутньої експозиції музею. Плюс ще декілька персоналій. Тут ми орієнтуємося на особистості. Незалежно від того, позитивним чи негативним є чийсь внесок у сучасне мистецтво, завжди присутня самоцінність особистості. Причому ми оперуємо 10 — 15 іменами, не більше.

Проте постає закономірне запитання: невже до 90-х, коли розпочалася фаза синхронізації сучасного мистецтва в Україні та на Заході, нічого не було? А як же, наприклад, нефігуративні роботи Гавриленка, Ламаха, львівських художників; послідовний нефігуративізм Дубовика? Тобто зрозуміло, що потрібен відділ під умовною назвою «Попередники».

— Чи є надія, що ідея не вичерпається на серії виставок у галереї «Совіарт» і найближчим часом у музею з'явиться реальна адреса?

— Поки що лише надія, але все одно треба починати. У 60-ті роки Єгітян у Єревані заснував музей сучасного мистецтва на першому поверсі звичайної панельної багатоповерхівки. І тільки на початку 80-х, коли він зібрав унікальну колекцію, місто збудувало йому спеціальне приміщення — чудову круглу вежу. Непогано було б, якби нам для початку виділили якийсь занедбаний дитячий садок чи порожній ангар. Передаючи в майбутній музей свої роботи, я таким чином намагаюся перевести його з «віртуального» існування в реальне й сподіваюся, що мене підтримають інші.

— А які емоції домінують у вашому ставленні до сучасного мистецтва?

— Я постійно відчуваю, що чимало проектів надто елементарні, а тому недостатньо цікаві. Хоча трапляються й досить влучнi попадання. Але тут ми вступаємо на таку хистку територію, як талант. А саме про нього сучасне мистецтво вважає за краще мовчати. Багато проектів будуються на спробі сформулювати один-два зв'язки, помічені в світобудові, а талант — це здатність побачити й зрозуміти всю складність взаємозв'язкiв у світі, а їх десятки, сотні... Сучасне мистецтво часто межує з дизайном. Щоб пояснити різницю, наведу такий приклад — японський сад каменів. У будь-якій його точці ти водночас бачиш лише 10 каменів, а точки, з якої видно всі одинадцять — просто не iснує. Хоч би як ти повертався — щось важливе, базисне залишається прихованим. Коли цієї таємниці немає, то це вже не мистецтво, а дизайн.

На виставці Кабакова та Кошута (див. «День» № 228. — Ред. ), яка експонується зараз у Київському центрі сучасного мистецтва (Сороса), мене спитали, чи люблю я концептуалізм. Але концептуалізм не люблять. Про нього не можна говорити на емоційному рівні, його можна сприймати, розуміти, але не любити... Це інший рівень комунікації. А публіка звикла до рівня «подобається — не подобається», «люблю — не люблю», а ці речі в сучасному мистецтві виключені. Воно займається не емоційною сферою, а створенням розумових конструкцій. Тому в кураторських концепціях це й називається: «художник досліджує». А на виставку Кабакова й Кошута приходять люди, чекаючи, що їх має схвилювати, й відповідно обурюються, навіщо, мовляв, я сюди прийшов, столи подивитися чи що? Немає розуміння простору, повністю відданого твору, а є переконаність у тому, що картина має висіти на стіні. А тут зв'язок між стіною та вікном, в якому видніється дерево, наприклад, чи шмат неба, — вже сам по собі є твором мистецтва, але в нього включено Іншого — тебе, глядача, й часто глибина твору прямо пов'язана з твоєю здатністю розуміти та інтерпретувати.

— Однак вимоги сучасного мистецтва відкрито епатують традиційні очікування публіки. Чи є епатаж, на ваш погляд, неодмінною умовою його існування?

— Епатаж у сучасному мистецтві — це вияв межових ситуацій, тобто спроби розсунути межі традиційного мистецтва. Гавкаючий художник Олег Кулик — мистецтво? Це проба, спроба розсунути межі. Нині як ніколи актуальне питання, чи є, по суті, мистецтвом те, що ми звикли під цим мати на увазі? От саме для цього в музеї потрібна лабораторія, щоб випробовувати, перевіряти нові явища. Все, що тільки з'являється, умовно називаючись «сучасним мистецтвом», апріорі приймається. Це перший етап — розвідка.

— Якщо порівняти розвідку в мистецтві з геологорозвідкою, наприклад, то у геологів мета — відкрити родовище, а не романтично його пошукати. А художник сам процес пошуків часто підносить у артефакт, вимагає визнання, але ж чи є «родовище», ще нікому не вiдомо...

— Проблема глибини в сучасного мистецтва з'явиться в майбутньому — а від розвідників неможливо вимагати глибини усталеної естетики. А що стосується визнання... Це романтики вигадали, неначебто мистецтво — сфера самовираження. До цього всі художники були ремісниками, й нікому навіть на думку не спадало самовиражатися. Рецидиви романтизму даються взнаки досі, й у сучасному мистецтві зокрема. Людина чогось шукає і при цьому хоче, щоб її визнали. А навіщо? У мистецтва набагато глобальніші цілі, ніж самовираження. Через художника космос вибудовує найскладніші взаємозв'язки, що не мають жодного стосунку до особистості самого художника.

Нині в мистецтві кожен йде своїм шляхом... Суспільство вже не адресує йому ті запитання, відповіді на які колись вважалися його прерогативою. Мистецтво розчинилося в тканині цивілізації, що дало підстави ідеологам слідом за Ніцше, котрий сповістив про смерть Бога, заявити про смерть самого мистецтва. Таке враження, що все ХХ століття — суцільні похорони. Насправді ж небіжчик досить благополучний, і нагадує Лазаря, який щодня вмирає й воскресає. (Це якийсь мазохістський суїцидальний момент цивілізації — всіх умертвити, й себе теж.) Так що мистецтво тепер — не запитання та відповіді, а можливість комунікацій — незважаючи на надокучливi запитання та виснажливi пошуки відповідей на них, знайти можливість спілкуватися з Іншим. Проблема Іншого — найважливіша в сучасному мистецтві, й краще зрозуміти це в музеї, ніж на війні.

— У такому разі, це виходить не стільки музей сучасного мистецтва, скільки музей сучасної людини? Яким же воно її бачить?

— Безсумнівно contemporary art відображає свідомість, давно позбавлену Бога, єдиного структуруючого начала. Домінанти сучасного мистецтва — атеїзм, нігілізм. При цьому в ньому дуже яскраво видно ілюзію, що ми зможемо повернути цілісність, наблизитися до свідомості людини, яка вірить. — А яким чином це твердження стосується вашої особистої творчості?

— Приблизно так: я знаю, що живопис мертвий, а я ще ні. Я живописець, тому що в мене є абсурдна віра в те, що існують вічні цінності, передати які підвладно лише живопису. З цієї ідеї й постав майже десятиліття тому «Живописний заповідник» — саме як заповідник ілюзії віри в секуляризованому світі. Цією ідеєю я й живу донині.