Щиросердна розмова

Нещодавно в Російському державному театральному музей ім. Бахрушина гостем фестивалю став колектив Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. Кияни познайомили москвичів зі своєю знаковою виставою — «Насмешливое моё счастье». Своїми враженнями про побачене з читачами «Дня» поділилася відомий театральний критик і дослідник творчості Антона Чехова Алевтина Кузічева.

«Насмешливое моё счастье» — так називається сценічний роман, в основі якого лежить листування Чехова, і який вперше зіграно в Києві 1966 р. на сцені Театру російської драми ім. Лесі Українки. Минуло майже півсторіччя, а вистава в репертуарі. Як і раніше в ролі Антона Павловича Чехова — В’ячеслав Єзепов, брата письменника Олександра Чехова грає Микола Рушковський, образ Ольги Кніппер створює Лариса Кадочникова, і останні десять років роль Ліки Мізінової грає акторка Наталія Доля.

Можна сказати, що виставі випало щасливе сценічне життя, завдяки талановитим творцям: авторові п’єси — Леонідові Малюгіну, художникові — Давиду Боровському, режисерові — Михайлові Резниковичу і, звичайно ж, усьому чудовому акторському ансамблеві.

Насправді — ця вистава, що трапляється дуже рідко, заслужила свою долю. Вона її вистраждала! Повною мірою вона відома лише творцям. Їм, поза сумнівом, зрозумілий глибинний сенс слів Чехова з листа до рідних: «Нехороше, глузливе моє щастя...», сказаних у драматичній ситуації (Антон Павлович ледь уникнув загибелі, переправляючись через річку Том, коли їхав на Сахалін) вони, в його подальшому житті, набували й набули особливого сенсу.

Саме цей сенс мабуть з роками ставав усе сильніший і виразно проступав у виставі, особливо після того, як у неї ввели записники Чехова з іронічними, гіркими, трагічними або гумористичними записами про людське щастя і нещастя, розум і дурість, ілюзії і розчарування.

Проте головне все ж таки в іншому. У тому, що, поза сумнівом, являлося глядачам у минулі роки, але, можливо, несподівано і одночасно закономірно відкрилося в нещодавній виставі.

«Насмешливое моё счастье» було зігране в Москві, в меморіальному музеї «Мастерская Давида Боровского» (філія Музею ім. Бахрушина). Тут усе зійшлося. Місце дії: майстерня митця, що створив поетичний, філософський, художній образ цієї вистави. Макет вистави (копія її тепер подарована театром музеєві) грав цього вечора особливу роль. Він, немов магніт, притягував і визначав мізансцени. Він нібито набудовував невеликий музейний простір. Орган із білих російських беріз, що тепер уже став класикою сценографічного мистецтва, був художнім камертоном вистави. І співзвучний записові з книжок Антона Чехова: «Розмова на іншій планеті через 1000 років, чи пам’ятаєш ти те біле дерево... (березу)».

Здавалося, що цей дивний інструмент звучав, і музика увібрала інтонації виконавців. Вона була трагічною у М. Рушковського. Мовчання його нещасного героя Олександра Чехова, який безглуздо розпорядився своїм життям, виявилося більш гірким і виразним за багатослівну сповідь. Ось і справді: «Пропало життя!».

Сумна і запитливо-здивована інтонація Н.Долі — Ліки Мізінової. Не судилося її бідній героїні, обдарованої красою, добротою, яка шукала і не знайшла себе, знайти щастя ні в кому і ні в чому. Як то кажуть, не фатум сліпий, премудра доля!

Тон, обраний Л.Кадочниковою, точний і зовсім не простий. Він багатий на обертони, передає ставлення виконавця до актриси Ольги Кніппер, яка часто і охоче грала в житті роль дружини Антона Чехова.

А Чехов у виконанні В.Єзепова? В його нинішньому героєві особливо важлива інтонація діалогу з самим собою, навіть якщо він говорить з братом, з Лікою, з Кніппер. Він вслухується в себе, він запитує і знаходить відповіді в постійних і напружених роздумах, виборі, подоланні нездоров’я, успіхів і провалів, страждань, як від загальної уваги, так і від самотності. Але з усього цього весь час виникає дещо незриме, те саме, що тримає художника в житті.

Вистава, якій подарована доля, знаходить таємничу властивість. Вона стає мудрішою щороку. Вона вільно або мимоволі вбирає долю, жереб своїх творців. Ту, яка випала кожному і яка вгадується у творчості талановитої людини.

Ця мудрість вистави, зіграної в Москві, в музеї, можливо, стала настільки очевидною тому, що виник художній резонанс. Допомагали стіни майстерні Давида Боровського. Зобов’язував макет. Режисер вистави Михайло Рєзникович зумів задати точну тональність — щиросердну розмову, запрошуючи глядачів непросто до співчуття, а до співучасті.

Навіть зовнішні реалії зіграли, напевно, свою роль. У Москві гримів грім, йшов літній дощ. Звичайно, зовсім не та негода, яка була в години смертельно небезпечної переправи Антона Павловича і його супутників через річку, коли у нього вирвалися слова про «нехороше, глузливе щастя». Тоді йшов сніг, віяв сильний вітер, було дуже холодно.

Але, здається, є щось спільне в цій небезпеці, що випала на долю Чехова, і в долі вистави про нього. Головне в них подолання життєвої негоди, вірність своїй долі, своєму глузливому щастю.