Шість барокових пам’яток

Приватні колекції тим цікаві, що з ними пов’язані приватні історії — в них більше недомовленого, ніж сказаного, проте саме в приватних історіях можливі пориви несподіваної відвертості, щирості та щедрості. Історії, що їх оповідають колекціонери, й історії, які з ними відбуваються, — це особлива сторінка історії культури, де переважають білі плями, але вони правлять за ефектне тло для яскравих епізодів. До речі, там, де є білі плями, є простір для співтворчості. І колекції, й історії наділені кшталтом первісних міфолегем — тих, з яких починалася людська культура. Вони потребують вдячних слухачів і глядачів, саме тоді відбувається енергетичний контакт, який наснажує процес культурної деміургії. Переконатися в цьому нещодавно мали змогу співробітники Національного художнього музею (а заодно і автор цих рядків). А призвідником став колекціонер, підприємець і меценат з Черкас Юрій Вязьмітінов. Він передав до фондів шість ікон XVII—XVIII ст., різьблені царські врата цього ж періоду та чотири картини з традиційним сюжетом «Козак Мамай». Подібних за масштабом і значенням надходжень (саме барокових пам’яток) не було в музеї понад чверть століття — відтоді як припинилося фінансування з держбюджету музейних експедицій. А якщо взяти до уваги раритетність подарованої колекції — такі речі останній раз надходили до музею за часів його засновника Миколи Біляшівського, він теж, до речі, починав з приватного колекціонування.

Чотири з шести ікон на сюжет «Богоматір Нев’янучий цвіт», із них дві — «Божа Мати на престолі», тип — «Цариця Небесна». У цих образах втілено характерні технологічні та стильові риси зрілого українського бароко, де автентичні художні традиції органічно поєдналися зі світовими образотворчими тенденціями, світлотіньове моделювання та портретна характеристичність із орнаментальним декором. Походження речей нині точно встановити важко, однак його можна окреслити територією і колом майстрів Лівобережної України: Придніпров’я, Полтавщини, Запоріжжя. Функціонально ікони і врата храмові, з іконостасів. Скоріш за все, їх було виконано на замовлення і коштом представників козацької старшини. Це, по суті, і все, що змогли сказати експерти, візуально обстеживши ці твори.

Сам донатор міг повідомити ще менше, хіба тільки, що на колекцію він натрапив зовсім нещодавно у Росії, в одному з приватних зібрань, куди вона, очевидно, потрапила ще під час однієї із воєн або революцій. Художня й етнічна виразність образів видалася настільки яскравою, що сумнівів не було: ці твори мають вернутися додому. Як це йому вдалося, окрема розмова, нинi більше важить той факт, що така цінна колекція потрапили до публічного наукового й мистецького обліку, і ось тепер, пройшовши всі належні процедури, складає частку національного культурного надбання України.

Треба зазначити, що образотворче мистецтво навряд чи можна віднести до прямих колекціонерських зацікавлень Юрія Вязьмітінова. Він родом з Черкащини, й колекціонування для нього починалося з юнацько-ідеалістичних візій власного родоводу та знахідок, що їх, здавалося б, підкидала земля, обтяжена історією, — особливо батальною. Вязьмітінов — тонкий знавець і пристрасний збирач холодної зброї, зокрема — козацької. Мріє відшукати справжню шаблю Богдана Хмельницького, вірить, що вона ще покоїться в землі десь в околицях Суботова разом із тілом гетьмана, місце поховання якого теж, до речі, залишається невідомим. Шабля ж, яка експонується у Варшавському національному музеї, викликає у нього глибокий сумнів. Ну не могла належати гетьману зброя із такої низькоякісної сталі, впевнений колекціонер, адже в той час майстри ще володіли секретами дамаської сталі й козацька верхівка була озброєна шаблями, виготовленими саме за цією технологією. А от пієтет до ікон Юрію прищепила його бабця по батьківській лінії, яка і під час атеїстичних кампаній не приховувала своєї релігійності переконаності. Саме тому чимало цінних надбань колекціонер передав до діючих церков (як Київського, так і Московського патріархатів), не особливо афішуючи свої вчинки. Що ж до рішення легалізувати ту колекцію, про яку тут мова, то Юрій Вязьмітінов зазначив, що не останню роль тут відіграла зміна політичних обставин в Україні й надія на те, що нова влада зможе налагодити цивілізовані стосунки держави та мецената.

А налагоджувати їх вкрай необхідно, адже не секрет, що на чорному ринку обертається значна кількість предметів української старовини, серед яких є справжні мистецькі шедеври. Юрій Вязьмітінов наголосив, що з музеєм має справу вперше, поповнити фонди Національного художнього мецената переконав його друг і земляк Микола Бабак. Пан Вязьмітінов зізнався, що це рішення приймалося непросто й супроводжувалося тривалими ваганнями, однак тепер він переконаний, що саме в музейній збірці ці речі якнайкраще збережуться, будуть доступні для дослідників і публіки. У тому, що буде саме так, і передану колекцію після невідкладної реставрації не поховають надовго у фондосховищі, а регулярно експонуватимуть на виставках (серед них за межами музею), запевнила й головний зберігач НХМУ. Хоча шістнадцять виставок протягом року, в яких взяли участь твори з фондової колекції, — для музею масштабу Національного не так вже й багато. Та справжнім сигналом до співпраці для меценатів і колекціонерів, сподіваємося, стане завершення реорганізації Національного художнього, в структурі якого має з’явитися така одиниця, як музей приватних колекцій. Поки ця перспектива залишається багатообіцяючим проектом і красивим макетом у фойє Будинку з левами. І цю проблему навряд чи можна вирішити банальним збільшенням держдотацій на культурну спадщину і тим більше — деклараціями. Потрібен баланс стратегічних рішень і тактичних кроків як з боку музейників, так і з боку політиків. Потрібні не лише запровадження нових правил гри на цьому полі (ухвалення закону про меценацтво, наприклад), але й готовність грати за цими правилами. А цього можна досягти лише в результаті діалогу та багатосторонніх консультацій.