Школа несхожих

Виставку живопису львівського художника Віктора Хаджинова краще називати так, як вона була названа, — «Малярство». Зрештою, ніякий інший термін не здатний передати ту суміш урочистої серйозності та іронії, яка властива цьому живописцеві. Назвати львівського художника «безпредметником» складно. Це буде неправдою хоч би тому, що за барвистими площинами, обробленими («розчесаними») особливим чином, Віктор Хаджинов завжди зберігає конкретність.

Барви і форми в нього якоюсь мірою другорядні; важливий сюжет, образ, а ще точніше — настрій, ним викликаний.

Коло тем Віктора Хаджинова логічне і парадоксальне. Він оспівує природу: «Осінній пейзаж», «Літній сад», «Ранок». Однак ці сюжети заломлюються в його картинах структурами «розчесаних» різнокольорових площин. Утім, художника цікавить не весь ландшафт, а шматочок світу, що дивовижно самозафарбувався і що розцінюється як повноцінний твір мистецтва («Фрагмент осіннього пейзажу», «Фрагмент лісового пейзажу»). Утім, іноді на тому ж самому матеріалі будуються майже символічні роботи, гранично узагальнені («Підземний струмок», «Світло і тінь»).

Виставка живопису Михайла Красника в «Ірені» — продовження його виставки у львівській галереї «Гердан». «Гердан» гордо і не без виклику називається галереєю консервативних поглядів. Проте цей консерватизм досить гнучкий.

Михайло Красник пройшов і через реалізм, і через абстракціонізм. Він належить до художників, які не бояться змінюватися — і сприймають кожну зміну як повне оновлення.

Одна з найголовніших властивостей цього львівського художника — на вміння відштовхнутися від реального враження, начебто і не згадуючи про нього. Навіть його перехід до абстракціонізму — результат усвідомлення абсолютних у своїй простоті орнаментів старовинних народних вишивок. Полотна, що увійшли до складу виставки без назви, розпізнаються як пейзажі. Михайло Красник колись побачив їх — безперервно рухливі, невловимі — з вікна вагона.

Це світ величезний, абсолютно пустельний, сповнений особливого спокою, який лякає, часом побачений згори, часом — у ще більш запаморочливому ракурсі. Земля, що здійнялася до неба, довгі рівні простори, розітнуті різкими кутами. Над землею — небо, а в небі — дивне, чуже, байдуже світило, яке, однак, не стільки випромінює світло, скільки творить тіні. Простір під небом може бути порожнім, але частіше підноситься над його різнокольоровою гладінню: крихітний білий будинок, плоский силует із трикутним дахом — блідий привид людської присутності або навіть цілий ряд приземкуватих темних споруд під величезною кулею, що нагадує повний місяць, який розрісся.

Картини Михайла Красника — це, якщо хочете, «пейзажі настрою». Вони покликані передати і, якщо вдасться, зберегти томливий і дивний стан, здатний викликати найнесподіваніші відкриття.

Отож у цих двох таких різних живописців є єдина, але головна властивість: внутрішній дозвіл бути самими собою, дивлячись на світ тільки під своїм, живим і суперечливим кутом зору.